— Обермаат Шустер та матрос Руприх казали правду, — мовив Абст. — Вони дійсно спали й нічого не знають. Катер атакував штабс-боцман Густав Глюк. Пане Фрідріх Кан, ви будете вражені, та цей плавець діяв сам!

Начебто вітер дунув по кімнаті. Стрій хитнувся і знову завмер.

— Проте ви не повинні звинувачувати Глюка, — вів далі Абст. — Сказавши вам неправду, він виконав мій наказ… Це так, штабс-боцман?

Глюк, що не зводив з Абста широко розплющених очей, судорожно ковтнув і переступив з ноги на ногу. Абст знову звернувся до начальника:

— Отже, я один винен у тому, що вас ввели в оману. Я визнаю це і готовий понести кару.

— Але навіщо ви зробили таке? — запитав Кан. — Чого прагнули?

— Я поясню… — Абст зачекав, обвів очима плавців. — Люди, що вишикувалися перед вами, — майбутні герої. Настане час, і весь світ схилить голови перед їхніми подвигами в ім'я фюрера і німецької нації. Мені дуже хотілося, щоб вони сподобалися вам. І от, готуючись до нічної перевірки, я дозволив собі маленьку брехню. Вам доповіли, що вночі на озері діятимуть троє. Я ж надіслав одного, бо знав — він упорається, і ви залишитесь задоволені. І подумав: тим більше ви здивуєтесь, коли з'ясується, що не троє плавців, а всього-на-всього один диверсант так блискуче працював під водою, атакуючи катер. Ось пояснення моїх дій. Ще раз прошу пробачення. Але далебі занадто велике було прагнення заслужити вашу похвалу.

Абст замовкнув.

Кан подивився на Глюка. Той стояв похнюпившись, розгублений і спантеличений. Ні, у всьому цьому була якась таємниця. Абст розповів не все.

— Гаразд! — буркнув Кан.

Відтак, повернувшись, він вийшов з кімнати.

— Розійдись! — одразу ж скомандував Абст. — Глюк, ви підете зі мною.

Коли Абст повернувся до свого кабінету, Кан сидів у кріслі біля каміна, неуважно крутячи в руках олівець. Побачивши Абста, він стрімко підвівся, кинув олівець в куток.

— Підійди! — наказав він.

Абст підійшов.

Кан узяв його за плечі.

— Розповідай, як усе трапилось. Я не вірю, що Глюк був сам.

— І ви не помилились. — Абст посміхнувся. — Проти катера працювало три диверсанти.

— Хто ж?

— Ті самі люди.

— Це серйозно? — тихо мовив Кан. — Чи ти й зараз зводиш брехню на брехню?

— Цілком серйозно.

— Як же все сталося?

— Було так, як доповів Глюк. Його супроводжували Руприх та Шустер.

— Але вони заперечують це! Значить, брехали?

— Вони не брехали. — Абст зітхнув. — Вони забули…

— Забули про те, що протягом трьох годин бовталися в холодній воді?

— Вони були у воді близько чотирьох годин.

— І… забули?!

— Геть усе забули.

Абст посадовив начальника в крісло, сів сам.

— Це найважливіше з того, що я хотів показати вам. Наслідок багаторічних пошуків, розчарувань, сподівань. Підсумок гарячої, несамовитої праці… Іскра щастя блиснула зовсім недавно. Я здійснив десятки експериментів, раніше ніж повірив, що таке можливе! У клініці ви бачили, чого я досяг у дослідах над командиром «Випери». А на озері вам показали дію нашого препарату. Ви були присутні при новому експерименті. Більше того, стали його учасником.

— Що це за препарат? Він впливає на пам'ять? Людина втрачає її назавжди?..

— На жаль, на певний час.

— Як?

— Я впорскую препарат плавцеві. Ніяких помітних змін у психіці, фізичному стані. Препарат впливає тільки на центри мозку, що регулюють пам'ять. В пам'яті настає провал. Людина не пам'ятає, де була, що робила. До того ж, вона втрачає волю.

— І це надовго?

— На жаль, ні! Тривалість стану, коли людина втрачає пам'ять і наче перетворюється на живу машину, не перевищує чотирьох-шести годин.

Абст схопився з крісла, швидко підняв над головою кулаки.

— А мені треба, щоб таке тривало місяці, роки, можливо, все життя! — вигукнув він. — Уявіть: тисячі й тисячі людей, чий інтелект не такий вже цінний для нації, піддаються впливові спеціальних препаратів у лабораторіях, клініках, лікарнях… Ви тільки подумайте: солдати, які не розмірковують і, звичайно ж, ніколи не повернуться спиною до ворога! Ідеальні робітники — живі придатки до верстатів, до тракторів і сіялок на ланах, працьовиті й покірливі. — Абст зробив перепочинок, похитав головою. — Та це, звичайно, тільки мрії…

— Однак ти вже багато чого домігся, — похвалив Кан. — Вплив ліків можна перевірити на будь-кому?

— Так!

— І за будь-яких обставин?

— Мабуть, що так. Препарат не діє на неврастеніків, на людей з підвищеною збудливістю. Певна річ, серед моїх плавців таких нема.

— Як було «оброблено» Шустера й Руприха?

— Я впорснув їм препарат після того, як ви вирішили провести нічний огляд на озері.

— А Глюк?

— Його я не чіпав. За чверть години, коли Шустер і Руприх були, як кажуть, «готові», вони дістали завдання. Повернувшись з озера, плавці лягли спати. Як вони поводилися потім, ви вже знаєте. Щодо Густава Глюка, то…

— Стоп! Ти лишив його разом з усіма?

— Що ви, шеф! Він у сусідній кімнаті. Для надійності я замкнув його. Він буде там, доки ми з вами не поговоримо. Та й взагалі за нього можна не турбуватись. У Глюка медаль за проплив через Ла-Манш і… п'ятнадцять років каторги за «мокрі» справи. З каторги його визволив я. Він чудовий пірнальник, — вів далі Абст. — Перший опанував керовану торпеду та буксирувальники. І повторюю: він надійний, бо знає, що завжди може попасти назад у тюрму.

Кан кивнув.

— Я б хотів повідомити ще дещо, — сказав Абст. — Бачте, препарат — це тільки один напрямок досліджень, точніше, тільки один із шляхів для досягнення мети.

— А їх кілька?

— Мабуть, є і другий шлях.

— Який саме?

— Хірургічне втручання в діяльність людського мозку. Було б занадто довго пояснювати подробиці, та вас вони й не цікавлять. А ідея така: якщо хірургічний інструмент в змозі впливати на хворий мозок, то в принципі він же здатний розв'язати завдання й прямо протилежне.

— Тобто вплинути на якість центра здорового мозку?

— Так, саме так, — Абст понизив голос. — Можу сказати: експерименти вже розпочато, і вони підбадьорюють. Але бракує матеріалу. Надсилають мало і не завжди те, що годиться. Мені потрібні здорові люди, сповнені енергії, сил. А я одержую табірників, що ледве тягнуть ноги.

— Тепер зрозуміло, чому на озері ти розпочав розмову про чеських водолазів.

Абст кивнув.

— Зачекай. Скоро матимеш скільки завгодно матеріалу: війна не за горами.

— Я покладаю великі надії на полонених!

— Потерпи, — повторив Кан і додав: — Ану, принеси папку з Бретмюллеровими свідченнями. Цей диявольський грот у надрах скелі не дає мені спокою!..

Холод привів Карцова до пам'яті. Тягар стискав груди. Гострий біль пронизував вуха. Задихаючись, він трохи роззявив рота, і в горло ринула солона вода.

Він шалено запрацював руками. Швидше, швидше! Відчуваючи, що легені можуть лопнути від напруження, вже охоплений конвульсіями задухи, він з останніх сил поривався наверх.

Навколо світлішало. Ось уже зовсім поряд сліпуче біла неспокійна плівка — водяна поверхня. Ще мить, і, приголомшений свіжим повітрям, вітром, рокотом моря, Карцов загойдався на хвилях, відпльовуючись і ледве переборюючи нудоту.

Отямившись, він оглянув збурене вітром море. Корабля не було. Тільки вдалині, на високому гребені хвилі, майнула розтрощена шлюпка. Майнула і зникла.

Щось примусило його обернутися. Розпліскуючи хвилі, спливав німецький підводний човен. Так, німецький — він це зразу визначив по характерному силуету рубки.

Не зводячи з нього очей, Карцов кілька разів глибоко вдихнув повітря, пірнув і поплив під водою.

Мокрий одяг сковував рухи. На мить виринув, дихнув, знову пішов під воду і скинув спершу кітель, потім черевики і штани.