Робота триває. Незабаром кран підіймає ще два сталевих циліндри.

Торпеди встановлено на стелажах. Плавці вилізли, кинули шоломи і респіратори.

Прожектори гаснуть.

Темрява.

Тіло важке, болить. Це значить: спав мало, не відпочив. Негайно спати, наказує сам собі Карцов, спати, набиратися сил, енергії, бо завтра… Але що буде завтра? Настане ранок — і в гроті спалахне світло, почнеться рух. А потім? Потім вогні погаснуть і знову буде ніч, яку він зустріне, знеможений спрагою та голодом.

Чи розумно ждати? Чи не краще діяти, поки ще не втрачено гостроти мислення, не вичерпано сили?

Внутрішній голос підказує: спустись до води, перепливи лагуну і вийди там, де було піднято торпеди, — в цьому місці і тепер видно слабкий відблиск світла. Не зволікай, і тобі пощастить здобути їжу, прісну воду, а можливо, навіть зброю. Поспішай, поки навколо темрява та спокій. Не жди, не гай часу, бо завтра може трапитися таке, що ти втратиш шанси на порятунок!..

Голос цей такий вимогливий і наполегливий, що Карцов мимоволі сповзає до краю розколини.

Ось він уже на краю урвища. Ноги спущено до води, котра має бути десь поряд…

Отямившись, він ривком підтягує коліна, задкує. І важко дихає. Подумати тільки, мало не опинився в засідці! Варто спуститись у воду, і він ніколи не знайде дороги назад…

Хвилину тому йому було жарко. Тепер вологість проймає спину, розпливається по ребрах. А в роті немов стручки перцю — язик, піднебіння, гортань палають вогнем. Здається, все б оддав за кухоль прісної води!

Запалена уява малює картину: стіл, застелений білою холоднуватою скатертиною, на столі запітнілий глечик з водою, в якій плавають крижинки…

Де взяти воду, без якої він, здається, і справді збожеволіє?

— Спати, — вперто бубонить Карцов, лягаючи в розколині, — спати!..

Його розбудило світло — пульсуюче, надзвичайне. Карцов обережно визирає з-за скелі. Верхівка грота охоплена полум'ям. Вогняні хвилі — червоні, жовті, фіолетові — мчать назустріч одна одній, зіштовхуються і щезають, щоб одразу виникнути знову. Часом здається: вгорі палає рідкий метал, ось-ось він рине у воду, і тоді страшенний вибух на порох розвіє і грот, і скелю…

Звичайно, Карцов знає про сталактіта. Але як порівняти лаконічні рядки шкільних підручників з тим фантастичним видовищем, що відкрили його очам промені прожекторів, спрямовані в склепіння підземелля!

А в гроті працюють. Біля стелажів, де, немов гігантські патрони в обоймі, лежать рядом торпеди, порається бородатий — той, що вчора орудував кувалдою. Він у фуфайці і в'язаних штанях, у вовняній фесці та м'яких повстяних черевиках. На ньому пасок з великим пістолетом у розстебнутій кобурі.

Кран, що витягав торпеди, стоїть на краю майданчика. За його важелями другий мешканець підземелля. Стріла крана нахилена до води. Туди ж дивиться і крановщик. Ось він щось побачив, побіг до тунельного входу, перемкнув важіль у стінній коробці. Стадо ще світліше, спалахнув спрямований униз прожектор.

Тепер і Карцов помічає тінь, що рухається в глибині лагуни. Тінь збільшується, стає виразнішою. Незабаром випливає предмет, схожий на велику сигару. Торпеда, така сама, як і ті, що лежать на скелі? Ні, сигара, що виринула з води, набагато коротша. І позаду пливе чоловік. Карцов бачить довгі ручки, за які тримається плавець, у торці сигари — прикриті захисними кільцями гвинти, що спінюють воду. Підводний буксирувальник!

Сигара й чоловік наближаються до скелі, де напоготові стоїть кран. Буксирувальник уповільнює рух. Плавець чіпляє за гак стріли тросову петлю і подає знак крановщикові.

Карцов жде: ось-ось кран підніме сигару.

Але буксирувальник рухається далі і незабаром опиняється біля трапа. Тут плавець лишає свій апарат і підіймається на скелю. Дужий, гнучкий, в еластичному костюмі, з якого стікає вода, в перетинчастих ластах на ступнях, він скидає пасок з вантажами, респіратор і сідає на камінь. Карцову добре видно його лице — молоде, вродливе, але напрочуд мляве. Сівши, чоловік завмер, ніби раптово замислився.

Тим часом стріла крана йде вгору і витягує з води щось дивне. У повітрі гірлянда великих гумових мішків, туго напханих і обв'язаних тросом. Кран розвертається і кладе їх на майданчику.

Одразу ж з глибини випливає другий буксирувальник з плавцем, а за ним ще п'ять буксирувальників. Один за одним вони підпливають до майданчика, тягнучи за собою мішки. Спритно працює крановщик. Невдовзі весь вантаж піднято і складено на скелі. А віддалік сидять семеро плавців — молоді, в однакових костюмах, однаково байдужі та мляві…

На майданчику з'являється ще хтось. Жінка!

Вона вийшла з тунелю. На ній широка синя куртка, жовті в'язані штани, м'які черевики й пасок з пістолетом у розстебнутій кобурі.

Підійшовши до плавців, вона виймає з торбинки, що висить через плече, брикети, кожен завбільшки з долоню, розподіляє їх.

— Їжте!

Водолази розривають паперову обгортку.

— Швидше! — вимагає жінка, плеснувши в долоні, як це роблять, коли розмовляють з дітьми. — Швидше, у вас мало часу!

Плавці запихають їжу в рот. Дивно, вони не змінили пози, не зробили жодного зайвого руху, тільки розірвали обгортку і поклали в рот по шматку страви. Їхні щелепи працюють, а очі, як і раніше, дивляться в далечінь.

— Скиньте ласти! — наказує жінка, коли водолази поїли.

Плавці нахиляються, розшнуровують ласти, стягують їх і кладуть осторонь.

— Встаньте і йдіть!

Вся група підходить до мішків, бере дві в'язки і щезає в тунелі.

Незабаром люди повертаються, щоб узяти новий вантаж.

Ось вони віднесли уже всі мішки. Плавці сідають відпочити.

Жінка обертається до крановщика.

— Сигарету, Вальтер! — весело каже вона, скинувши шапочку і поправляючи світле волосся.

— Прошу, фрейлейн Рішер. — Крановщик виймає пачку.

— О, «Люкс!» Де роздобули?

— Все там же. — Крановщик, лисий чоловік з рухливим лицем і довгою шиєю, що стирчить з занадто широкого коміра светра, киває головою, зітхає. — Там же, фрейлейн: у себе в шафочці. Але запаси — на жаль! — кінчаються.

Жінка бере сигарету.

— А мої запаси вже давним-давно — ф'ють! — свиснувши, вона показує рукою вгору.

— Треба бути ощадливішою, — повчально говорить крановщик.

— Е, дурниця! — Жінка сильно затягується. — Незабаром у мене буде скільки завгодно і сигарет, і сонця, і всього, що мені заманеться!

Крановщик скочив із сидіння своєї машини.

— Їдете?..

Чоловік, котрий увесь цей час возився біля торпед, почав одягатися для спуску під воду: натягнув і зашнурував ласти, пристебнув пасок з вантажами, перевірив респіратор. Зачувши останні слова жінки, він вийшов на середину майданчика. Це здоровань з короткою рудою бородою. Ось він узяв у крановщика сигарету, закурив, випустив хмарку диму.

— То, значить, їдете? — каже він густим басом. — Домоглися свого. Ну, а хто буде за вас? Сам шеф?

В його голосі погано прихована досада. Взявши руки в боки, він похитується на широко розставлених ногах, морщить чоло.

— Це ж ненадовго, Глюк. — Жінка знизує плечима. — Тиждень, ну два. А потім у вас буде новий лікар, набагато досвідченіший.

— Еге ж, — непевно каже Глюк і спльовує. — Ну що ж, щасливої дороги, коли так… — Він обертається до плавців, які так само сидять на камені. — Гей ви, вставайте!

Ті слухняно підводяться.

— Взяти дихальні апарати! — командує Глюк. — Хутчій, апарати!

Підходить жінка.

Вона перевіряє, як водолази наділи паски з вантажами, пристебнули ласти, відкрутили вентилі кисневих балонів і наповнили повітрям дихальні мішки респіраторів.

— Лишилося два рейси, — голосно каже жінка, — ви чуєте: два рейси! Тепер — у воду!

Плавці в лагуні, де вже плаває рудий Глюк. Працюють мотори буксирувальників. Маленький загін іде під воду.

Протягом кількох хвилин жінка та крановщик тихо розмовляють, потім зникають у тунелі. Прожектори гаснуть. Карцов знову в пітьмі.