В наручниках і ті, що йдуть слідом. Це теж військові, але, певно, солдати. Німці? Ні, у тих інша форма. Та й ці зовні не такі: смугляві, схожі на жителів півдня. У того, що йде останнім, кремезного здорованя з сережкою у вусі, кучеряве чорне волосся.

Позаду іде Вальтер з автоматом напоготів.

Незнайомців п'ятеро. Карцов пригадує: стільки ж було касет-циліндрів. Хто ж ці люди? Американці чи англійці?

Група рухається в напрямку до лагуни. Кроки стихають.

Постоявши, Карцов виходить з укриття.

Звичайні процедури у Рішер Карцов робить машинально. Двічі він ловить себе на тому, що, припинивши роботу, тупо дивиться пацієнтці в обличчя. Нервує й вона: прискорений пульс, неспокій в очах.

— Що там скоїлося? — запитує Рішер. — Я чула, мимо пройшли люди, кілька чоловік…

Карцов не встигає відповісти. Двері відчиняються.

Це Абст. Він вітається, розпитує про самопочуття хворої.

— Давно ви тут? — запитує Карцова.

— Хвилин двадцять, шеф. Я прийшов у призначений час. Вам здається, я спізнився?

Абст не відповідає. Помовчавши, звертається до хворої.

— Де ваш ключ?

Рішер кивком вказує на двері.

— Я замкну вас, — каже Абст. — Замкну на годину або півтори. Рейнхельт, постарайтеся розважити свою підопічну. Сьогодні вам надаються всі можливості випробувати благотворний вплив психотерапії.

Посміхнувшись, він виходить і замикає двері. Чути, як двічі обертається ключ у замку. В кімнаті тиша. Рішер тяжко дихав.

— Випийте. — Карцов подає їй склянку води.

— Що там скоїлося? — знову питає вона. — Привезли нову партію?.. Ви бачили циліндри, які спливали з-під води?

— Бачив.

— У циліндрах були люди… Це їх провели повз двері?

— Так.

— Скільки?

— П'ятеро.

— Боже мій, — шепоче Рішер, — боже, ще п'ятеро!

— Хто вони? Що з ними зроблять?

— О, ви все добре знаєте! — Рішер з ненавистю дивиться на Карцова.

— Ні, каже він, — я багато про що догадуюсь, але нічого не знаю напевно.

— Брехня!

— Мене замкнули з вами. Подумайте: чому? — Карцов витягає з кишені касету з плівкою. — Ваша, — каже він, тримаючи касету на долоні. — Там, у розколині біля лагуни, ще чотири таких валики. І кінокамера.

В очах Рішер жах.

— Ви необережні, — мовить Карцов. — Хіба можна так ризикувати?

Він подає касету.

— Візьміть і викиньте. Беріть же!

Рішер ледь помітно хитає головою.

— Не можна?.. А, розумію: її треба зберегти. І інші теж?.. Гаразд. — Карцов ховає касету до кишені. — Гаразд, я сховаю їх надійніше. І кінокамеру. Вони будуть цілісінькі, не турбуйтесь. Я вкажу вам місце… — Він бере Рішер за руку. — Скажіть, що зробить Абст з тими людьми?

Дівчина лежить нерухомо. По її обличчю розпливається блідість. Карцов жде.

У печері тиша. Довго тягнеться пауза.

— Марто, — наполягає він. — Марто, ми втрачаємо час. Відповідайте ж! Він уб'є їх?

— Ні, — шепоче вона.

— Що ж тоді? Операція?

— Не відразу. Спочатку тимчасово обезволить їх. Є препарат… Потім операція.

— Яка?

— Лоботомія.

— Я не зовсім розумію…

— Трансорбітальна лоботомія.

— Як її роблять?

Рішер підносить руку до обличчя, торкається пальцем верхнього краю очної западини.

— Звідси? — шепоче Карцов. — Яка мета операції?

— Людина позбавляється волі, пам'яті. Вона покірна, майже не мислить.

— Це назавжди?

— Не знаю.

— А брикети, якими годують плавців, навіщо вони?

— Якщо їх не давати, оперований незабаром перетворюється на параноїка. Це звір, захоплений манією вбивства. Потім він гине.

— І його не можна врятувати? Скажімо, повторна операція?

— Не знаю.

— А що коли препарат вприскувати здоровим людям?

— Він діє, та дуже швидко вимивається з організму.

— Розумію… Абст сам дійшов до всього цього?

— Він працював із спеціалістами. Практикувався в таборах.

— Ви були там разом з ним?

— Так.

— Невже допомагали йому?

— А ви? — Рішер дивиться на Карцова злими очима. — Самі ви що робите?

Людей у наручниках привели на майданчик перед лагуною. Глюк жестом показує на кам'яний виступ недалеко від трапа.

— Сідайте!

Полонені стоять. Певно, не розуміють по-німецьки. Конвоїр хмуриться й повторює наказ, підсилюючи його рухом автомата.

Люди сідають на камінь.

Вони здивовані, спантеличені. Роздивляючись грот, неголосно перемовляються, знизують плечима. Німці стали осторонь і ждуть. З тунелю виходить Абст.

— Увага, встати! — наказує Глюк.

Полонені немов не чують. Молодий офіцер, що сидить скраю праворуч, одвертається і закладає ногу за ногу.

— Встати! — повторює конвоїр.

Абст рухом руки спиняє Глюка, який погрозливо підвів автомат.

— Встаньте, лейтенант, — каже він, і голос його звучить майже лагідно. — Ви зобов'язані встати!

Той, до кого звертається Абст, нерухомий, хоч і дуже хвилюється: груди так і ходять під кітелем, руки в кайданах напружилися.

Абст посміхається. Хвилин десять тому він так само посміхався в кімнаті Рішер.

— Добре, — каже він, бере у Глюка автомат і віялом дає чергу над головами бранців.

Гуркіт, гул. Їдка імла застилає майданчик. Коли вона розвіюється, четверо полонених стоять. А лейтенант сидить.

Йому років двадцять п'ять. У нього повні губи, короткий горбоватий ніс, рожеві смугляві щоки. Він усім тілом прихилився до каменю. Голову закинув назад, очі дивляться вгору — великі, темні, з вологими блакитними білками.

Абст підсовує до нього розніжку, сідає.

Він погано знає мову, якою намагається розмовляти, насилу підбирає слова, робить тривалі зупинки між ними. Це співуча мова — з характерним «ч» і розкотистим «р».

Лейтенант байдужий. Та ось він посміхається. Трохи підіймає долоню.

— Ви калічите мою мову, — каже він по-німецьки. — Розмовляйте своєю.

— Прекрасно. — Абст облизує губу. — Прекрасно, лейтенанте. Щасливий, що ви володієте німецькою. Отож, назвіть своє ім'я.

— Ви його знаєте.

— А все ж таки?

— Лейтенант Джорджо Пелла.

— Ну от, зовсім інша справа. — Абст задоволений. — Тепер я почув це на власні вуха. Хто міг подумати, що доля надішле мені такого гостя!

— Ви раді?.. — Лейтенант звертається до решти полонених. — Гляньте, друзі, як вони врочисто приймають гостей. Нас навіть обдарували браслетами. Чи це не знак справжньої німецької гостинності!

— Скоро може й пожерти принесуть, — озивається полонений з сережкою у вусі. — Я німців знаю — такі славні хлопці!

— Правильно, сержант Гарріта!.. — Пелла повертається до Абста. — Отже, тут раді нам?

— Ще б пак, лейтенант. Роздобути такого фахівця! Адже ми з вами люди однієї професії. Та порівняно з Джорджо Пелла я — нікчема, можете мені повірити!

— Навіщо я вам потрібен? — запитує італієць. Тон німця примушує його насторожитись.

— О! — Абст значуще стуляє губи. — Ви тут добре попрацюєте.

— Я не працюватиму на німців.

— Будете, лейтенанте. Але я хочу, щоб це було добровільно. Вас вигідніше мати за спільника. Дайте-но, я зніму з вас браслети.

— Спершу скиньте наручники з моїх товаришів.

— Та…

— Я буду останній!

— Як хочете. — Абст морщиться. — А я гадав: у наш вік донкіхоти перевелися навіть в Італії.

— І нагодуйте їх, — веде далі Пелла. — Останнім часом нам не давали їсти. Напевно, щоб ми стали лагідніші.

— Що, вас не годували?

— Уявіть собі, ні!

Абст обурений, гнівно хитає головою. Вальтер і Глюк зацікавлено дивляться на нього.

— Крім того, я повинен запитати… — Лейтенант оглядає купол грота. — Що це за катакомби? Нас три тижні везли на підводному човні. Потім човен ліг на грунт. Ми заснули. І ось ми тут. Де ми? Чому нас привезли сюди? Чого вам треба?

— Невдовзі довідаєтеся. А спершу кілька запитань. Ви були на російському фронті?

— Так.

— Де саме?