— Україна. Район на схід од міста Львова. Там усе й трапилося.
— Що саме?
— Вам невідомо про трагічні події, що сталися там наприкінці липня?
— Цього року?
— Гаразд, — нервово мовить Пелла, — гаразд, я розповім усе! Почну з того, що місяць тому росіяни добре дали по зубах вашому фюрерові й нашому дуче. Я маю на увазі м'ясорубку, яку влаштували росіяни поблизу Курська. Ви знаєте, скільки вони намололи німецького м'яса, та й не лише німецького? Ага, не знаєте! Тоді послухайте. Московське радіо сповістило: тільки за перші чотири дні боїв ворог втратив убитими понад сорок тисяч чоловік.
— Ви вірите цій брехні?
Лейтенант Пелла випростовується, підіймає скуті руки, повільно хитає головою.
— Синьйоре, — суворо каже він, — синьйоре, обережніше! Я був там, і я не сліпий. — Офіцер показує на товаришів. — Ми всі були там і готові заприсягтися, що росіяни аж ніяк не перебільшують. Втрати німецьких та італійських військ жахливі…
— Припустімо, — каже Абст. — Припустімо, ну і що ж далі?
— А далі те, що англійці та американці висадилися в Сіцілії. Чи ви й про це не знаєте?
— Знаю.
— І ось італійці тікають, німці — за ними: їхні основні сили не там, вони далеко на сході! Скрізь паніка, безладдя. Настає фінал. У Римі квапливо збирається Велика рада… Коротше, як тільки запахло димом у власному домі італійців, «мудрому вождю нації» Бенітто Муссоліні дали штовхана, а потім запроторили його до в'язниці. Народ сказав своє слово. Це й наше слово, синьйоре… Та я відхилився. Адже вас цікавить, що сталося в районі Львова?
— Сперту я хочу знати, як ви там опинилися. Чому попали в піхоту? Адже раніше ви служили у флоті?
— Є речі, які стосуються тільки нас.
— Хвилинку, синьйоре лейтенант! — Сержант з сережкою у вусі підводиться з каменя. — Я не розумію, чому б і не сказати про це. Ми, хвала святій діві Марії, нічого не вкрали!
— Ви маєте рацію, Бруно Гарріта!.. — Офіцер обертається до Абста. — Ми, всі п'ятеро, не захотіли топити кораблі ворогів дуче. Тоді нас списали на берег. Спочатку посадили в тюрму, а потім передумали й відіслали на російський фронт, до «любих і вірних німецьких союзників», спокутувати провину. От і все.
— Зрозуміло, — киває Абст. — А звідки у вас така ненависть до німців?
— О, ви й це помітили? — Пелла гірко посміхнувся. — Зараз я повернуся до подій під Львовом, і ви зрозумієте… Уявіть собі вулиці старовинного міста. По них суцільною валкою сунуть німецькі військові грузовики. Вони везуть італійців: обеззброєні солдати й офіцери сидять на дні кузовів, заклавши руки за голови. Їх конвоюють німецькі автоматники. Ще тиждень тому і ті й другі воювали пліч-о-пліч. Тепер це вороги. Грузовики виїжджають за місто. Вони обганяють колони, що прямують туди пішки. Це італійці, теж без зброї і під конвоєм. Попереду генерали й офіцери, позаду солдати… Тих, кого везли, і тих, котрі йшли пішки, доставили в ліс і розстріляли у величезних ровах. Німці вбивали італійців. Розстрілювали з автоматів, закидали гранатами, добивали пострілами з пістолетів. Ви можете це збагнути?
— Те, що сталося, дуже засмучує, — зауважує Абст, — Проте винні не німці.
— Хто? Я винен у цій бійні? Хто, по-вашому?
— Деякі італійські частини вирішили скласти зброю. А закони війни суворі. Той, хто залишає союзника… Словом, годі! Ви занадто розбазікались. Я не схвалюю того, що трапилося під Львовом. Але не тому, що мені шкода розстріляних. Справа не в цьому. Той, хто придумав цю витівку, діяв нерозумно. Якби моя воля, я б примусив ваших співвітчизників повоювати, як примушу вас.
— Ого! — Лейтенант схоплюється. — Хочу бачити, як ви це зробите. Убити нас — так, це ваше право! Але примусити боротися? Звільніть мені руки, і я покажу вам справжню бійку!
Пелла лютує. Він ось-ось кинеться на Абста. А той байдужий.
— Сядьте! — наказує. — Сядьте, вам кажуть!.. Отак. Знайте ж: те, що ви й ваші люди вціліли у львівській кривавій бойні, це моя робота! Подяки не жду — я втричі більше одержу від вас. Ви потрібні мені, Пелла. Нас зацікавили ваші спуски на великі глибини із звичайними дихальними приладами. Як ви це робите? Я врятував вам життя. І я хочу, щоб ми стали друзями.
— Для нас війна закінчилася.
— Шкода, що ви так вирішили. До речі, ви даремно говорите за всіх. Адже й ваші товариші — досвідчені водолази?
Полонений мовчить.
— Досвідчені! — веде далі Абст. — Кожен має по п'ятсот і більше спушив, а два діяли в районі Гібралтара, де ними керував Вітторіо Моккагата[29]… Та зараз мене цікавить не це. У нас теж є керовані торпеди, і вони, гадаю, не гірші від італійських. Мене цікавить інше. В чому секрет ваших спусків на великі глибини?
Полонений мовчить.
Абст торкається рукою його коліна.
— Послухайте, — лагідно каже він, — я давно симпатизую прекрасному спортсменові Джорджо Пелла. Охоплений цим почуттям, я врятував йому життя. Знайте ж, довірившись мені, всі ви будете у великому виграші…
— У вас виграєш! — перериває Бруно Гарріта. — Виграло мишеня, попавши до котячих пазурів!
— Повірте, я можу примусити вас, — доводить Абст. — Та набагато краще, якщо ми діятимемо разом. — Він підводиться, оглядає італійців. — Кожному з вас я пропоную…
— Спершу нагодуйте моїх людей, — наполягає Пелла. — Дайте їм їсти, ви, гуманіст, що не бажає нам лиха!
— Спершу я хочу почути відповідь.
Все відбувається раптово: стрибок лейтенанта Пелли з витягнутими вперед скутими руками, невловимий Абстів рух, і… кулаки полоненого таранять повітря.
Італієць на землі, а осторонь так само спокійно стоїть Абст.
— Встаньте! — каже він.
Пелла неквапливо підводиться. Він сильно забився, у нього тече кров із рук, розтрощено види цю.
— Одначе ви наполегливі… — Абст задумливо дивиться на італійця. — Ну, хай буде по-вашому. Ви просите нагодувати людей? Гаразд. Я намагався порозумітися з вами…
Підводиться Гарріта.
— Послухайте, ви! Ваші пройдисвіти самі жерли, як свині, а нас годували впроголодь. Так було спочатку, нам тоді ще давали таку-сяку їжу. Останні два дні про нас взагалі забули. В мене від голоду буркотить в череві, у хлопців теж. Вони в такому стані, що не погребували б, мабуть, падлом на зразок вашої персони.
Гарріта лютує. Ось-ось він повторить помилку свого командира — із скутими руками кинеться на Абста. А той спокійний. Здається, навіть задоволений, що так розгнівав полоненого.
— Що ж, вашому апетитові можна позаздрити… — Абст обертається до Вальтера. — Як справи на камбузі?
— Обід буде через дві години, шеф.
— Дві години, це довго. Наші гості не можуть чекати. Як же бути?.. — Абст наче розмірковує. — Ось що, йдіть і принесіть консервів — чотири бляшанки свинини з квасолею і чотири великих сухарі. Для лейтенанта візьміть щось делікатніше. Скажімо, кухоль кави з мого термоса й бісквіти — теж з мого запасу. Ви зрозуміли?
— Так, шеф.
— Консерви беріть найсвіжіші — з зеленою етикеткою. Вам зрозуміло?
— Зрозуміло, шеф. — Радист перезирається з Абстом. — Усе зрозумів.
— Ну й чудово. А там і обід скоро. Йдіть.
Конвоїр зникає в тунелі.
Абст звертається до італійців.
— Сподіваюсь, ви задоволені?
— Просто щасливі! — крізь зуби цідить Пелла. На майданчику запала мовчанка.
Минає кілька хвилин.
І ось повертається Вальтер. Він несе тацю, на якій кухоль кави, купка бісквітів і консерви — бляшанки вже розкрито, поряд з кожною лежать сухар та ложка.
— Можна роздати, шеф?
— Звичайно. — Абст широким жестом показує на бранців.
Вальтер передає каву і бісквіт лейтенантові, потім обходить його супутників.
Італійці беруть консерви. Лейтенант Пелла чекає, поставивши кухля на камінь. І тільки впевнившись, що всі одержали порцію, ковтнув кави.
