— А як же я? — кричить Рішер. — Ви обіцяли!

— Ще трохи, і його закидали б глибинними бомбами.

— Я вас просила…

— Човен повернеться. Потерпіть. Ви довго чекали, потерпіть ще, і все влаштується.

— Просила, — повторює Рішер, — просила ще вчора! Ви обіцяли переправити мене на човен заздалегідь.

— Виникли обставини… Я не міг, Марто.

— Не могли! — Рішер виймає з кишені аркушик. — Ось лист. Бомба влучила в дім, матір загинула в руїнах. Сестра при смерті!

— Я не міг, — повторює Абст. — Був би човен і зараз тут, все одно не міг би. Обійтись без вас неможливо. Нам доручили важливу справу. Ви знаєте, ми тільки почали. Витримавши, ви заживете слави, у вас буде багато грошей… Ну, витріть сльози та усміхніться. Ви — німецька жінка. Коли ми переможемо й повернемося, кожен вважатиме за честь поцілувати вам руку. Треба залишитися й ждати зміну. Зрозумійте: без лікаря, що спеціально обслуговує групу, нам буде сутужно.

— Та коли ж ви нарешті відправите мене? — знову питає Рішер, і в голосі її чути лихі нотки.

— При першій нагоді. Потерпіть. Інтереси нації вимагають. Ще півроку, рік… Стійте!

Абст кидається до Рішер, яка миттю дістала щось сховане на грудях і піднесла до рота.

В карколомному стрибку йому пощастило відштовхнути руку Рішер. На підлогу падає невелика склянка. Слідом за нею осідає на підігнутих ногах жінка. Абст підхоплює її, укладає на столі, трохи піднімає їй віко, мацає пульс. Видно, стан Рішер викликає в нього занепокоєння. Знайшовши очима злополучну склянку, він обережно бере її, роздивляється, нюхає.

Глюк, котрий тільки-но ввійшов, повільно наближається.

— Отрута? — неголосно каже він.

Абст коротко киває.

— Встигла?

— Ні…

— Що ж тоді з нею?

— Ще не знаю, — Абст оддає йому склянку. — Закинь подалі. Вертайся з носилками.

Глюк бере склянку з отрутою. Схилившись над столом, Абст стежить за пульсом Рішер.

Та розплющує очі й, упираючись долонями в стіл, намагається сісти. В її очах страх.

— Що з вами?

— Ноги… — зойкнула Рішер. — Я не відчуваю ніг!

І знову втрачає свідомість.

Біля дверей шурхіт. Це повернувся Глюк. Він прийшов не сам. З-за його плеча виглядає крановщик.

— Ну то що з нею, шеф? — запитує Глюк.

— Відібрало ноги.

— Хай йому дідько! Завжди клопіт з бабою. Тоді теж була істерика, тиждень лежала, не маючи сили вимовити слова. Тепер — ноги!.. Як же ми будемо самі?

— Не знаю.

— Без лікаря загинемо, шеф. Чи кинете геть усе й будете тягти за неї?

Абст виймає пістолет з кобури на паску Рішер.

— Візьміть її, покладіть у ліжко і повертайтесь.

Глюк та крановщик стягають жінку з столу, кладуть на носилки й виходять.

Крановщик та рудобородий повернулися до печери й розмовляють з Абстом. Говорить крановщик. А втім, тепер Карцову зрозуміло, що підняття, з води вантажів та буксирувальників — побічне заняття цього невисокого, рухливого чоловіка. Головна його спеціальність — радіо: мешканці грота зв'язані із своїми хазяями в Німеччині і, крім того, мають контакт з військово-морською ворожою базою. Там діє їхній агент. От про нього й доповідає зараз радист, точніше, про його повідомлення, прийняті під час останнього радіосеансу. Крановщик доповідає про великий конвой союзників, який от-от має пройти повз базу. Далі — повідомлення про висновки спеціальної комісії, що вивчала наслідки нещодавньої диверсії. Агент твердить: підірваний крейсер посаджено на грунт. Для ремонту його потрібно три місяці. Проте єдиний док, що міг би прийняти крейсер, також виведено з ладу. На ремонт піде стільки ж часу. Отже, півроку на док і корабель, в якому треба залатати велику пробоїну та відремонтувати головні двигуни.

Абст слухає неуважно, наче все, що розповідає радист, він уже знає. Сидить на табуретці, боком притулившись до стіни, немов дрімає.

Радист просить дозволу курити й розповідає далі.

— А засуджений намагався тікати!

При цьому він звичним рухом руки відтягує і без того занадто широкий комір светра, хитає головою на довгій шиї. Голос у нього високий, ламкий, немов у підлітка. Перед кожною фразою, він гучно втягує повітря, як це роблять, коли болять зуби, потім випалює фразу одним подихом, наче боїться, що йому не дадуть говорити.

— Що? — Абст випростовується. — Я не розчув. Ви сказали: втік?

— Намагався, шеф. — Радист жмуриться, долонею тре лисину, пересмикує плечима. — Стрибнув за борт, коли його вели в гальюн. Це сталося вночі.

— Та не поспішай, — бурчить Глюк. — Повільніше кажи, Вальтер!

— Роззява вартовий вивів його…

— Він утік? — перепитує Абст.

— Де там!.. Вартовий ще в повітрі прострочив його з автомата. Хлопець каменем пішов на дно. — Шарпнувши комір светра, Вальтер сплескує долонями і вигукує: — Я гадаю, це був німець, шеф. Так, так, німець, і ніхто більше!

— А як вважає агент?

— Передав повідомлення — і край!

Карцов затамував подих, аби почути все, що буде сказано про його втечу. Та Абст міняє тему розмови.

— Що з італійцями? — питає він. — Учора ви доповідали: човен має прийти через тиждень. Нових даних нема? Увечері в рубці були ви?

— Працювала Рішер, шеф. Та я переглянув її записи в журналі. Нічого нового.

— Італійці… — Абст дивиться на людей, що стоять перед ним. — Ви повинні знати, я давно полюю на одного з них. Уперше я побачив цього чоловіка років п'ять тому…

— Джорджо Пелла? — перериває Вальтер.

— Ви його знаєте?

— Ще б пак! — Радист зморщив у посмішці кругле жовте лице. — Прекрасний плавець, шеф! Я зустрічався з ним до війни, на матчі в Італії.

— Та Пелла не швидкісник. Я хотів сказати, він не спортивний плавець.

— Так, так, — викрикує Вальтер, — авжеж, не швидкісник! Пелла — пірнальник, шеф. У матчі він не брав участі — сидів на трибуні й дивився. А відзначився пізніше, коли ми закінчили. І як відзначився! Спортсменів на катерах вивезли в море. Вибрали чудову місцину, де вода прозора, стали на якір. І ось Пелла надів ласти, маску і, як був, без респіратора, пірнув на сорок метрів. Я очі вирячив.

Хихикнувши, радист запалює погаслу сигарету. Курить він теж особливо — тримає сигарету біля рота великими та вказівними пальцями обох рук, роблячи підряд кілька коротких квапливих затяжок, потім складає губи трубочкою і випускає довгу димову смужку.

— Мені довелося бачити його в іншій обстановці, — задумливо каже Абст. — Він поринав з дихальним апаратом… Ану, Глюк, як глибоко ви спускалися на кисні?

— Нижче тридцяти не ходив[26], — басить рудобородий. — Чув, ніби декому щастить пірнати на сорок метрів. Та я не можу. Якось спробував, ледве не опинився на тому світі. Вальтер мене витягнув.

— Ну, то знайте: Пелла пірнав на сто п'ять метрів!

— З кисневим приладом?

— На ньому був респіратор тригодинної дії. На вигляд — звичайний…

— Брехня! — махає рукою Глюк. — Той, хто розповідав вам про це, безсовісний брехун!

— Глюк має рацію, шеф, — квапливо підтакує радист. — Ставлю бочку найкращого баварського пива проти одного вашого кухля, що вас ввели в оману.

— Та я все бачив на власні очі, — посміхається Абст. — І він сказав, що може спуститися ще глибше, метрів на півтораста.

— Як йому пощастило? — белькоче Глюк.

— Не знаю, хоч і здогадуюсь. — Абст замислюється. — Це не все. Слухайте, що було далі. Пробувши під водою хвилин двадцять, він хутко виплив. Розумієте: виплив без зупинок для декомпресії[27]!

Глюк стоїть, роззявивши рота, розгублено ворушачи пальцями.

Радист, смикнувши плечем, підскакує до Абста:

— Як же він міг? Глибина сто метрів… Та ще пробув там двадцять хвилин. Важкий водолаз підіймається з такої глибини дуже довго. Кілька годин!

— Пелла виплив на чверть години. І потім усміхався, жартував. А тоді прив'язав до свого респіратора динамітний патрон і шпурнув апарат далеко в море. Вибух — і респіратора як не було!