Світанок підкрадається непомітно. Здається, все так же темно, але ось уже можна відрізнити воду за два метри від себе, потім — за три, за чотири… Поступово з молочної імли проступає широка морська смуга, оповита рухливою плівкою.

Де ж скеля?

Карцов даремно вдивляється в море. Скелі нема, хоч за часом він уже повинен побачити її. Чи не збився з курсу?

Напружуючи всі сили, він трохи підводиться у воді; витягнувши шию, ретельно вивчає горизонт.

Він дедалі більше вірить, що скеля — це порятунок. Видереться на неї — його неодмінно помітять з корабля, що йтиме мимо. Його побачать, візьмуть на борт, привезуть на батьківщину. Тільки б знайти скелю!

Раптом налітає шквал.

Вітер шматує море на дрібні лихі хвилі, розкидає їх на всі боки, жбурляє до неба клапті жовтої, вкритої бульбашками піни.

До носа занурений у розбурхану воду, Карцов відчайдушно бореться з стихією. Хвилі штовхають його, хльоскають в потилицю, в обличчя; вода заливає рот.

А шторм дужчає. Важчають вали. Кожен, наздогнавши плавця, підіймає його на гребені, щоб одразу скинути, заплеснути, розчавити.

Про те, щоб плисти в потрібному напрямку, Карцов уже не думає. Всі зусилля зосереджено на одному: не захлинутися, вдихнути повітря, перш ніж накриє нова хвиля.

Вітер розкидав клапті туману, і гігантське сіре громаддя постало, несподівано, за якихось півмилі. Карцов бачить похмурі круті стіни і намисто бурунів під ними. Рифи? Так, скеля в кільці рифів.

Велика хвиля. Плавець на її гребені. Тепер скелю видно краще. До неї зовсім близько. Та він уже не поспішає. Треба все оглянути, знайти місце, де можна вийти з води.

Знову й знову здіймається Карцов на хвилях, наближаючись до скелі. Це монолітне громаддя, вгорі рівне, а в нижній частині помережене тріщинами та заглибинами. Перед ним — пасмо скель, що вистромили з пінявої води чорні вищерблені ікла. Якщо навіть пощастить прослизнути крізь ланцюжок рифів, шансів на врятування мало — перша ж хвиля може розтрощити плавця об гранітний бік скелі.

Вихід один — обійти скелю й дістатися до неї з затишного боку.

Карцов рвучко повертає.

Плисти стає ще важче — тепер він рухається навперейми шторму, в хаосі з води, піни, з тугих, як гума, повітряних течій. Він напружує всі сили, та марно. Щосекунди гуркіт прибою дужчає. Його відносить.

Кілька гребків, і він обертається. Скеля зовсім поряд — виразно видно, як хвилі вриваються в щілини та дірки її нижньої частини, випліскуються звідти, знову накидаються на каміння.

От-от Карцева підхопить і потягне на риф.

Але він зовсім спокійний. Певно, є межа, перейшовши яку людина вже не підвладна страхові.

До рифів — метри.

З води висувається камінь з зубчастою, як гребінець, верхівкою. Хвилі роздрібнюються на ньому, найбільші — перекочуються через «гребінець».

Пунктир підводних бескидів тягнеться по обидва боки цього каменя, оперезуючи скелю. А поміж рифами та скелею щось подібне до водяного коридора. Майже тиха вода.

Плавця підтягнуло до «гребінця» впритул.

Майнула страшна думка — промчати над ним на вершечку хвилі. Та це нездійсненно: потрібна велика хвиля, звичайна жбурне на кам'яні зубці.

Хвиля підіймає Карцова. Вище, ще вище! Він над рифом.

Невже жаданий дев'ятий вал?

Ні, верх хвилі зігнувся, готовий упасти.

Блискавкою спалахує в мозку: «Не ждати, торкнутися «гребінця» раніше, ніж у нього вдарить хвиля!»

Тієї ж миті він рвучко викидає ноги вперед. Під ступнями опора. Вигнувшись усім тілом, він на мить стає на вершині каменя.

Наступної миті водяний потік падає на плавця, душить його, мне.

Та напівживий, приголомшений, він уже по той бік рифу — біля самої скелі, в смузі відносної тиші. Течія тягне його вбік. Він пливе, пильно вдивляючись у море.

Щоразу, коли підступає великий вал, Карцов поспішає назустріч і приймає удар біля рифу. Його відкидає, та між ним і скелею смуга чистої води і можна маневрувати.

Течія огинає скелю. Скоро він буде біля її підвітряного боку і вийде з води.

Проте його жде нове випробування. Попереду вода крутиться в дивному ритмі. Невже вир?

Так, вир! Карцова несе швидше й швидше — до краю пологого водяного конуса.

Коло, ще коло. Опиратися безглуздо. Головне — зберегти сили.

Швидкість обертання зростає. Поступово все навколо зливається в довгий багатобарвний мазок — і скеля, і рифи, і море. А потім перед очима тільки стіна води, зелена гладенька стіна, яка лізе вгору, затуляючи і скелі, і небо.

Він вирішує: пора!

Останній глибокий вдих. Перегнувшись у попереку, Карцов головою пірнає під воду. Він знає: коловороти небезпечні на поверхні і в прилеглих до неї водяних шарах. На глибині вони швидко слабшають. Спуститися нижче і під водою відплисти од небезпечного місця — єдиний порятунок.

Широко, повільно гребучи, Карцов вертикально йде на глибину. Невдовзі вода, яка на поверхні була каламутна і запінена, стає світліша і спокійніша.

Тепер він пливе горизонтально вздовж підводної частини скелі, вкритої тріщинами та гротами. І скрізь тонкі бурі батоги, жмутки довгих м'яких батогів — вони тягнуться десь з глибини, пронизують водяну товщу і, досягнувши поверхні, звисають з неї розмочаленими кінцями. Кожна хвиля крутить їх, шарпає. Батоги танцюють, скручуються в джгути, наче щупальця невідомих тварюк, що причаїлися в безодні…

Пора підійматися. Карцов викидає руки для гребка вгору і… квапливо ховається у водоростях.

Над ним пливе людина.

Невідомий у гумовому костюмі, в шоломі і з дихальним апаратом на грудях. На ногах у нього ласти, в руці остень, на якому тіпається велика риба. Захоплений боротьбою з поживою, він то спускається, то випливає на поверхню.

Карцов ховається біля скелі. В голові одна думка: витримати, не захлинутися. Секунди збігають.

Чоловік, мляво працюючи ластами, віддаляється. За ним лягає смуга рудої каламуті — кров, що ллється з пораненої риби.

Можна випливати. Карцов підіймається, краєм ока стежачи за мисливцем. По дорозі він бачить: риба зірвалася з остеня, гарячково сіпаючи хвостом, спускається на дно, за нею кидається мисливець. А що коли невідомий помітив Карцова?..

Виринувши і вдихнувши повітря, він озирається. Зовсім поряд скеля, і в ній широка щілина. Швидше туди!

Карцов ковзнув у розколину і пливе вузьким кам'яним коридором. Поступово тунель ширшає. Скелі, що низько звисали над головою, відступають, утворюючи щось на кшталт грота.

Він пливе в грот, повертається у воді. Навколо похмуро, тихо. Вдалині світиться маленький трикутник — розколина, через яку він проник сюди. Іноді світловий трикутник гасне — хвилі запліскують вхід. Там, на волі, море шаленіє. А тут вода майже нерухома.

Ніхто його не переслідує. Побоювання були марні.

Що робити? Повертатись? А що як той, з остенем, причаївся біля входу… Ні, краще зачекати. Він домігся головного: підвітрений бік скелі близько — досить виплисти з грота, повернути ліворуч, і він досягне мети.

Тільки б уникнути зустрічі з невідомим.

Хто цей чоловік? безперечно, німецький диверсант. Можливо, на світанку, коли в морі було тихо, він залишив підводний човен, щоб пополювати, і біля пустельної скелі його захопив вітер. Але ж плавцеві з респіратором шторм не перешкода — від негоди можна сховатися на глибині.

У звичайному респіраторі можна бути під водою години дві-три. Якщо плавець вирушив на полювання ще до того як почався шторм, у його дихальному апараті лишилося не більше половини запасу кисню. А диверсантові треба ще дістатися до човна, який, звичайно, зупинився далеко від підступних рифів… Отож, за всіма ознаками, він зараз не страшний: у нього просто нема змоги ждати. Виходить, після відпочинку Карцов може випливти з грота і прямувати далі.

Він лягає на спину. Лицем до виходу. Якщо дивитися вгору, перед очима чорнота. Але попереду, ближче до розколини, на скельовому склепінні мерехтить відблиск світла. Коли-не-коли Карцов трохи підгрібає долонями, не спускаючи очей з світлового зайчика.