І ось вони йдуть вузьким, звивистим коридором. Лампочки, підвішені на забитих у скелю гаках, ледве блимають, треба пильно дивитися під ноги, щоб не спіткнутись.

Провідники зупиняються біля півкруглих дверей. Глюк тягне залізну клямку. Двері відчиняються.

Велика печера. Вгорі безліч сталактитів, стіни порівняно гладенькі, підлогу в центрі вкрито брезентом, під яким вгадується щось м'яке.

Посеред печери ніби стіл, коло нього кілька складених табуреток та жердина з поперечкою. А на жердині настовбурчився сірий какаду — справжній, живий!

Карцову ввижається: ось папуга стрепенеться, залопоче крильми, прокричить: «Піастри, піастри!» — і в печері з'явиться кульгавий Сільвер…

Та папуга нерухомий. А замість героя «Острова скарбів» до столу підходить Абст.

Він вийшов збоку, кивком указав Карцову на табуретку, сів сам.

Позаду бранця грюкнули двері: конвоїри пішли.

Простягнувши руку, Абст підсовує папузі блюдечко з кормом, перекладає на столі книги. Так минає близько хвилини.

— Ну, — каже Абст, підвівши голову й оглядаючи Карцова, — як почуваєте себе?

— Дякую, добре.

— Скільки вам років?

— Двадцять дев'ять.

— Двадцять дев'ять, — повторює Абст. — На вигляд ви значно старіший. Багато пережили? Що з вами скоїлося?

— Я б хотів запитати… — Карцов зацікавлено розглядає печеру. — Де я?

— Ви у друзів. — Абст простодушно усміхається.

— Це я розумію. Та кому я зобов'язаний порятунком? Я вже зовсім було втратив надію, і раптом… Що це за грот?

— Незабаром довідаєтесь. На все свій час. А поки що запитую я. Отже, ви лікар?

— Я невропатолог.

— І ви німець?

Задавши останнє запитання, Абст бачить: тінь пробігла по обличчі людини, яка сидить перед ним. Руки, що спокійно лежали на колінах, засовалися, пальці так стисли один одного, що побіліли суглоби.

Він повторює запитання.

— Так, я німець, — тихо відповідає Карцов. — Та я мирна людина, і ніколи…

— Як вас звати?

Готуючись до бесіди, Карцов вирішив, що візьме прізвище та ім'я свого шкільного друга.

— Ганс Рейнхельт, — каже він.

— Добре, — мовить Абст. — Отже, Ганс Рейнхельт, у якій частині Німеччини ви жили? Назвіть місто, вулицю, номер будинку. Назвіть близьких сусідів. Мене цікавить усе.

— На жаль, про Німеччину я знаю тільки з батькових розповідей та підручників історії й географії.

— Отже, ви німець, але жили за кордоном?

— Так.

— Емігрант?

— Син емігранта.

— Добре, — повторює Абст. — Назвіть країну, що стала вам за другу батьківщину.

Карцов витримує паузу.

— Кажіть же!

— Я з Росії.

— З Росії? — так само спокійно веде далі Абст. — Навіть народилися там?

Карцов киває.

— Німцями були і батько ваш і мати?

— Так.

— І вони живі?

— Мати померла. Батько був живий.

— Був живий… Як це розуміти?

— Його мобілізували до російської армії. Де він, чи живий, мені невідомо.

— А ви самі? — Абст кінчиком язика лизнув нижню губу. — Також служили в їхній армії? Чи служите?

— Вибачте! — Карцов підводиться. — Вибачте, але я не знаю, з ким розмовляю. Ви добре володієте мовою. Краще навіть за мене. Але ви не схожі на німця. Та й звідки тут візьмуться німці, за тисячі миль од кордонів Німеччини!.. Де я? Що ви зробите зі мною?

— Що я зроблю з вами? — Абст обережно гладить папугу, поправляє ланцюжок на його лапці. — Це залежить тільки од вас. Від того, наскільки ви будете відверті у своїх зізнаннях.

— А в чому я повинен зізнатися?! — вигукує Карцов.

— Розкажіть, як ви тут опинились.

— Та…

— Не гайте часу.

Карцов відмовляється. Він уже сказав достатньо. З ним можуть робити все що завгодно, та він не розтулить рота, поки не довідається, де він, що за люди його допитують.

Сказавши це, замовкає, чекає, щоб Абст примусив його відповідати. Тоді все, що він розповість далі, буде переконливіше.

— Гаразд, — погоджується Абст. — Я командир потаємної німецької установи, особливої військової групи. Ви перебуваєте в нашому сховищі. От і все, що я можу повідомити.

Абст бачить: співрозмовник здивований, розгублений, все ще сумнівається. Посміхнувшись, він простягає руку до однієї із кнопок на краю стола.

— Пост номер один, — чути в динаміку Глюків голос. — Слухаю, шеф!

Абст торкається пальцем ще однієї кнопки.

— Пост номер два, — лунає у відповідь, і Карцов упізнає голос Вальтера.

— Перевірка. — Абст приймає руку, звертається до Карцова. — Годі, чи все ще вагаєтесь? А втім, — іронічно додає, — вороги могли вивчити німецьку мову лише з однією метою — обдурити таку поважну персону, якою, безперечно, є ви!

Карцов починає розповідь. Він називає місто на Каспії, де народився і виріс, номер будинку і квартири свого шкільного товариша, наводить подробиці його біографії. Це точні відомості. Якщо Абст має змогу перевірити їх, за наслідок можна не боятися. В думці Карцов просить пробачення у Ганса та його батька. Обидва вони — справжні патріоти, антифашисти. Рейнхельт-старший добровольцем пішов на фронт у перші дні війни. Щодо Ганса, то він хворів, і тому його мобілізували порівняно недавно…

Абст слухає не перериваючи. Він так само сидить за столом, напівзаплющивши очі, руки лежать на колінах. Можна подумати, що він куняє.

Зате папуга безперервно рухається. У нього раптом почався приступ веселощів. Лускаті лапки з міцними зігнутими кігтиками так і бігають по сідалу, масивний дзьоб довбає ланцюжок, яким птаха прикуто до жердини. Ланцюжок дзвенить, папузі це подобається — на певний час він завмирає, схиливши голову, наче прислухається, і знову починає плигати.

Ось папуга невдало, повернувся, ланцюжок зашморгнув другу лапку, і, впавши з сідала, птах повиснув униз головою. Абст підводиться, розплутує пташку і садить на місце.

— Розповідайте, — каже він. — Отже, чотири місяці тому вас мобілізували. Що було далі?

— Мене направили до Мурманська. Ви знаєте цей порт?

— Ви офіцер?

— Так, мені присвоєно звання капітана медичної служби. Я б не дезертирував, та…

— О-о! До того ж ви ще й дезертир! — Абст посміхається. — Ну-ну, що ж примусило вас кинути військову службу у росіян? Розповідайте, це дуже цікаво.

— Я прибув до частини. А незабаром з'ясувалося, що її відправляють на фронт.

— Так і слід було сподіватися… Що ж, ви не хотіли воювати проти своїх? Патріотичні почуття не дозволили вам підняти зброю проти німців?

— Так.

— Дуже похвально. А що завадило б вам, прибувши на фронт, перейти до німців? Ви не подумали про таку можливість?

— Перебіжчику не ймуть віри. Особливо, якщо цей перебіжчик від росіян. А втім, ви це добре знаєте. Ви самі виловили мене в океані, доправили сюди, хоч я й не просив про це, а тепер смієтеся з мене, не вірите жодному моєму слову. Що ж, за це не докорятимеш. Я на вашому місці, напевно, зробив би так само.

— А ви відверті, пане дезертир!

Карцов розводить руками, мовляв, нічого іншого йому не лишається.

— Розповідайте, що було далі.

— Далі? — Карцов робить паузу. — Чесно кажучи, говорити далі не хочеться, бо далі сталося те, чому ви й зовсім не повірите.

— І все-таки…

— Випадок звів мене з моряком союзного конвою, що привіз до Мурманська військовий вантаж. Мій новий знайомий виявився американцем німецького походження. Ми хутко потоваришували, знайшли спільну мову. Можливо, тому, що обох нас доля позбавила батьківщини… Коротше, я ризикнув і заговорив з ним відверто. І ось перед відплиттям конвою він приніс мені одяг. Я переодягнувся. У моїй кишені морська книжка та інші папери, які дозволять пройти в порт…

— Він узяв вас до себе на судно?

— Уявіть, так. Він боцман, сховав мене в приміщенні для якірного ланцюга. Там я просидів чотири доби. А на п'яту, коли ми були далеко в морі, нас торпедували. Транспорт затонув. Я чудом врятувався.

Карцов розуміє, що Абст йому не вірить. Та він і не ждав іншого. Проте головне попереду…