Доярок згаданого нами колгоспу преміювали поїздкою у зоопарк.

Жінки захоплювалися шкурою ягуара, дивувалися з неповороткості бегемота, з величі слона, плювали на безсоромність шимпанзе.

Подивилися ще на верблюда. Котрась зітхнула: «Нещасна скотина».

З’їли морозива. І подалися до виходу.

Раптом одна з доярок гукнула:

— Мотько, дивись. Он твоя Клавка з якимсь іноземцем!..

Мотрона повернула голову. Під розкосиченою вербою, на лавочці, сиділа Люня. Закинувши ногу на ногу, диміла цигаркою. Поруч, обвивши рукою її плечі, лупав більмами очей смуглявий, як дозріваюча слива, і кучерявий, мов новонароджене ягнятко, парубійко.

Мотрона остовпіла. Їдучи до Києва, глибоко в душі сподівалася зустріти Клавку поруч з композитором Курочкою. Відлуння про подію на сорок дев’ятому кілометрі долетіло і до її материнського вуха. І крихіткою надій пробралося до материнського серця.

І тут цей кучерявий. Наче затемнення сонця.

— Клавко! — закричала Мотрона.

Люня стрепенулася. Побачила неподалік гурт сільських жінок. А між ними свою маму. Схопилася з лавочки і чкурнула в кущі. Розгублений парубійко здивовано лупав очима. То на кущ, де зникла Люня, то на гурт жінок.

— Лови її! — гукнула котрась з доярок.

І жінки гайнули в погоню за Клавкою.

Мотрона підійшла до лавочки. Не то з острахом, не то з надією, що оцей далекий і чужий для неї суб’єкт перетвориться раптом на композитора Курочку.

Але дива не сталося. Кучерявий парубійко дивився на розгублену гнівну жінку й белькотів:

— Не бьєй мінья… Я — студент…

Курочка працював. У нього з’явилося натхнення. Відомий поет Тулумбас-Задунайський написав слова для вільховецького вальсу. І композитор шукав мелодію.

У квартирі задзвонив телефон. Курочка знехотя взяв трубку. Звідти долинуло:

— Гена, привіт! Це Люня. Треба негайно побачитися…

Дихала вона так, ніби за нею гналося стадо бізонів.

— Приїжджай! — кинув Курочка.

Люня примчалася розпатлана і захекана:

— Ти повинен мене врятувати! У разі чого — ми з тобою сьогодні з самого ранечку і до вечора були у тетерівському лісі. Їздили по гриби.

— Та які у травні гриби?

— Ну, по квіти.

— А те «у разі чого», що?

— Потім, любий. Потім, зайчику. Дай-но мені відсапатись…

Курочку ще ніхто не називав зайчиком. І він рішуче сказав:

— Поїхали!

— Куди? — здивувалася Люня.

— До тетерівського лісу.

— Для чого, лапуся? Нам і тут буде добре. У тебе так затишно…

Лапусею Курочку вже хтось називав. Але він ніяк не міг пригадати хто. Бо це було дуже давно. А через якусь хвилю він взагалі втратив здатність думати і згадувати.

Погане чинити іншим людям здатні в основному лише ненормальні. Люди, яким чогось бракує. Або розуму. Або доброти. Або елементарної людяності. Або елементарної порядності. У редактора журналу «Струни серця» бракувало усього цього. Натомість він мав гонор короля, шкіру хамелеона, серце зайця, а душу блазня. Тому, коли він побачив на екрані телевізора колишнього свого підлеглого композитора Курочку, то затрусився:

— Дивись! Воно вже й у телевізор пролізло!..

Хабаренко, який на кожен дотеп шефа шкірив зуби, поспішив зауважити:

— І хату купив. У селі.

— В якому селі?

— У Вільхівці.

— Ти ба. А я думав, воно вже скопитилося. Це ж, мабуть, нахвалявся: «Я працюю в „Струнах серця“». Звичайно. Хто перед таким журналом встоїть? Ану, займіться. Перевірте.

— Я вже перевіряв. Все законно.

— Законно?.. Що ж воно там у тій хаті робить? Може самогон жене?

— Хто його зна? Музику, мабуть, пише.

— Музику пише. Теж мені Паганіні знайшовся.

Тут втрутився всезнаючий Матусевич:

— Феофане Антоновичу, Паганіні був не композитор, а скрипаль…

— Ще один Соломон знайшовся. Ви що, з ним до школи ходили?.. Юро, наливайте… А ви, — повернувся до Хабаренка, — поколупайтеся добре. Я впевнений, що там щось нечисто. І спробуйте дізнатися, хто його на той телевізор тягне? І напишіть куди слід. Тільки не шкодуйте паперу. Можете підписати вигаданим прізвищем. Чи поставте якогось сусіда. Там розбиратися не будуть… А то воно скоро й до заслуженого діяча долізе…

Хабаренко в «Струнах серця» в основному виконував роль шефових зубів.

«Талант, — твердив він, — поняття відносне. Як сірий колір. На білому фоні — він темний, на чорному — світлий. А совість — пережиток. На совість посилаються тільки слабаки. Які не мають сили волі боротися за місце в житті».

І він боровся. Місце в «Струнах серця» виборов ковбасою. Яку привозив з одного обласного центру. Місце біля шефа — лящами і пляшками, які чіпляв йому на вудку. Місце в колективі — махінаціями, протекціями, діставаннями, торгуваннями і влаштовуваннями… Було ще одне місце, яке чекало Хабаренка. Але він туди не прагнув. Тому виїдав усіх, хто хоч трішки знав його біографію.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв свого редактора Хабаренко, — коли я вже візьмуся, то далеко він не пролізе… Все-таки «Струни серця». Журнал, який має пряме відношення до композиторів…

Машина голови колгоспу гуцикає по бруківці.

— Хотів би я, Федоровичу, організувати у селі музичну студію. Навчити дітей хоча б азів музики, — каже Курочка.

— Мені б, Михайловичу, ваші клопоти… Скажіть, а у вас там, у Спілці композиторів, є плани? Доводять вам, що за рік маєте написати стільки-то пісень, стільки-то опер?

— Що ви? Кожен композитор сам планує. Те, що на душу лягає.

— Вам легше. А тут — з наради на нараду. Той планує. Цей переплановує. Про ініціативу говоримо, а за вказівками працюємо. Вчора чотириста чоловік цілий день сиділи в райцентрі і радилися, як краще зібрати сіно. Тоді став голова однієї сільради і каже:

— Вношу конкретну пропозицію. Усім, хто сидить в оцьому залі, взяти до рук коси…

Зал підтримав його бурхливими оплесками. А головуючий сказав:

— Не фокусничайте і не займайтеся демагогією…

То хто ж фокусничає? Скільки можна говорильнею займатися?

Три дядьки в когоспі «Перемога» сіно скирдують, а тридцятеро «семінаристів» з усього району стоять.

Вивчають досвід.

— То кому ж, Федоровичу, як не вам, головам, ці питання ставити?

— Думаєте, не ставимо.

— І що ж?

— Інерція. Та й забагато розвелося отих, що папери всякі складають. Щоб оправдати своє сидіння у якійсь установі, хтось сидить і мудрує: чим би то про себе заявити? Щоб вище не сказали, що нічого не робить. А паперовий циркуляр, як грудка снігу в горах. Викликає лавину. І того, що в самому підніжжі, засипає. Де вже там до ініціативи, коли на циркуляри не встигаєш відреагувати… Хто більше за мене і моїх людей знає, що нам сіяти, скільки нам сіяти, коли сіяти? Що мені тримати і чим годувати?

Раптом він пригальмував.

— Ану, давайте на хвильку вийдемо.

На подвір’ї крайньої хати диміло невеличке вогнище. Коло нього пританцьовував чоловік.

І співав.

Недалечко від нього стояв голова сільради. А біля хати на чім світ лаялася жінка:

— Щоб ти згорів, проклятий. Щоб ти вже дусту напився! Щоб тобі руки повивертало!..

Ми підійшли.

— Що сталося? — спитав голова колгоспу.

— Те ж саме, — пояснив голова сільради. — Знову демонстративно палить труси… — І пояснив Курочці: тільки нап’ється — посеред подвір’я спалює. І співає:

«Тебя я больше не увіжу, прощай, родная, навсегда…»

Федорович зауважив:

— Бачите, Михайловичу, які таланти у нас є? Жінка його — передова доярка. Прекрасні діти. Вчаться гарно. А він… — І до нього: — Чого не на роботі?

Одповіда:

— У мене одгул.

— Який одгул? Хто вам його давав?

— Кобила. Вона сьогодні лоша привела.

— Я вас заберу від коней.

— Голова, не нада. Це впоследнє. У мене вже більше трусів нема.

Машина гуцикала далі.

— Іларіоновичу, — кинув голова колгоспу голові сільради. — Ось Михайлович хоче в нашому колгоспі організувати музичну студію.