— Стривай! — зупинив мене завідуючий культсектором фабкому. — Щось надто песимістично. І не дуже сучасно. Оці слова «Боже», «небо». Треба замінити. Хоча б отак:
Дивлюсь я у космос та й думку гадаю:
«Чому я не льотчик, чому не літаю?
Чому генконструктор мені крил не дав?
Я б під час відпустки хоч трохи літав!»
— З пісні слів не викидають! — зауважив я.
— То викинемо пісню! — сказав спокійно він. — Тобі що: проспівав і змився. А мені будуть милити шию… На вечірній репетиції буде присутній голова завкому. Заспівай якусь іншу…
На вечірній репетиції я заспівав:
Удовицю я любив, подарунки їй носив…
Бачу, голова завкому ніби кислицю жує. Кривиться. Тоді зупинив мене:
— Не варто так гостро. Нас не так можуть зрозуміти. «Подарунки носив…» Скажуть, що ми кидаємо тінь на наших світлих жінок. Нібито вони за любов беруть хабарі… На генеральну репетицію приготуйте щось інше. Буде сам директор фабрики…
Інше, то й інше. На генеральній репетиції я заспівав:
Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівчиноньки:
Чорнявую та білявую,
Третю руду препоганую…
— Ні! — перебив директор. — Вони не дадуть мені спокійно до пенсії дожити… Навіщо оте «руду препоганую»? У нас всі жінки красиві. І взагалі, любити треба не за зовнішність… Та й хто знає, у який колір пофарбує волосся директорша фірми?.. Придумайте щось інше…
І я придумав. На концерті співав мурмурантом. Кілька відомих мелодій. Це було неповторне попурі, виконане моїм довгим носом і бажанням сподобатися директорий фірми. І все даремно. Як мені потім переповіли, під час мого виступу вона сказала директору фабрики:
— А цього німого для чого на сцену виставили?.. І що ви цим хотіли сказати?..
«Удача»
Туман над водою. Поплавка не видно.
Йде циганка.
— Ей! Рибалко! Тобі буде удача.
Мовчу. Яка там у біса удача! Дві години стовбичу — і хоча б спитало: чого стоїш?
— З води удача буде. Багатим станеш. Золоту рибку впіймаєш.
— Слухай, пророчице! Йди, поки я тебе не впіймав…
— Сердитий будеш — помреш скоро… Начальник, голову розумну маєш, а над цією калюжею стоїш. Хіба тут є риба?.. Машина твоя?
— Тещина…
— Їхати треба туди…
Язик сам вискочив:
— Куди?
— За Шибине. Озеро в лісі є. Риби — видимо-невидимо…
— Розкажи дорогу.
— Показать можу…
Змотую вудки.
— Підожди трішки, — каже. — Я зараз…
Помела спідницею пилюку.
Мете назад. Поперед себе жене виводок дітей.
Не встиг я розтулити рота, як вони з ентузіазмом окупували машину.
Вона по-хазяйськи вмостилася поруч зі мною. Скомандувала:
— Поїхали, красавець!
Зосталася позаду Дружня. Проїхали хутір Шевченків. У Бородянці, не доїжджаючи до роздоріжжя, знову скомандувала:
— Красавець, поверни праворуч. У Пилиповичі треба заїхати. Ваню взяти.
— Якого Ваню? І куди вже брати? Он п’ятеро ззаду. Інспектор зупинить…
— Інспектор — добрий чоловік… А Ваня — мій муж. Він знає, де є риба…
— Ти ж казала — у Шибиному.
— У Шибиному — дрібна. Ваня знає, де крупна риба є…
Циганчата вже знайшли мої бутерброди. Приміряють мого картуза.
Не хочеться мені вже й тої риби. Але назвався грибом — лізь у борщ.
У Пилиповичах вийшов Баня. Серце моє похололо. Я подумав про амортизатори «Жигуля».
— Ти, — кажу циганці, — сідай з дітьми іззаду. А Ваня хай сідає спереду.
Рушили.
— Наліво! — командував Ваня. — Повертай на Бородянку!..
— Чого на Бородянку? У Шибине ми можемо й через Бабинці.
— Не треба у Шибине. У Дружню треба…
— Ми з Дружні виїхали!
— Не нервуй, начальник! — заспокоює циганка. — Я тобі покажу ставок, де риби видимо-невидимо…
— Ти вже один показала…
Їдемо назад.
Циганчата вже опустошили від компоту мій термос… Не можуть поділити єдине яблуко.
— Віддайте найменшому! — вмішуюся сердито. Бо від гармидеру вуха пухнуть.
— Добрий ти чоловік, — каже циганка. — Нас покатав. Батька нашого привіз. Спасибі тобі! Удача тобі буде…
Я розмотав вудочки. Став на те саме місце, звідки ота чорноока сорока мене виманила. Закинув. Чекаю удачі…
Кочівники
Одружуватися лише раз зараз не модно. Модні сім’ї «полігамні». Ніби гареми. Кочуючі. Естафетні. І чоловічі, і жіночі. Вчора одна, сьогодні — друга, завтра — третя.
Звичайний класичний гарем мав свої закони. Власник гарему міг тримати стільки наложниць, скільки міг утримати. Матеріально. Зараз матеріально утримують наложниці. Чи наложники.
Колись гареми культивувалися, в основному, у мусульман.
Тепер скрізь. У віруючих і невіруючих.
У кого тицьнеш пальцем — або втретє одружився, або вдруге розлучився. Він у неї п’ятий, вона у нього шоста. Обоє розвідники.
Не сім’я, а шпигунський центр. Не рідний дім, а явочна квартира. Одне одному тільки являються. Для обміну інформацією. І матюками… Діти — і ті законспіровані.
Жодні органи не можуть розплутати, хто чий батько, де чия мати і котра чия дитина.
Перед модою не може встояти навіть стара гвардія. Сорок років сходилися характерами. А на сорок першому — не зійшлися. Дід — управо. Баба — вліво. Діти за голову беруться. Внуки за живіт: «Ну, пращури дають!..»
Мода! А може, пошесть?
Може, якась бацила людей роз’їдає? Якась лихоманка?
До одруження трусяться від любові. Скоропало женяться.
Після одруження трусяться від ненависті. Скоропало розлучаються. Деякі не встигають навіть громадського обов’язку виконати. Дитя на світ пустити.
Мої знайомі десять років живуть. І десять років одне одного їдять. Поїдом. Бо нібито не можуть одне одного розкусити…
А воно не так легко й розкусити.
До одруження — обопільна гра. Як на сцені.
Після одруження — реальна дійсність. Як за кулісами. А в тій дійсності стільки злості, стільки ненависті. Ніби спеціально знайомилися і одружувалися, щоб знищити одне одного.
Знаю таланта. Удванадцяте розлучився. Утринадцяте одружився. Дві дюжини виповнив. По розлученнях нормальна. По одруженнях — чортова. Чемпіон-багатоборець. За гру при знайомствах — заслуженого артиста можна присвоїти. За створену сімейну «ідилію» — без вагань можна ставити начальником тюрми піночетівського режиму.
Серед жіноцтва також є фрукти.
Кажуть, розумна жінка з дурня зробить короля, а дурна — з генія ідіота.
Сердита жінка з найздоровшого чоловіка зробить руїну, а з найсвятішої сім’ї — пекло.
Ангел у пеклі не витримає. Чесний праведник не витримає. І не кожен чорт витримає. Бо пекло для чорта — місце роботи. А вдома йому також хочеться відпочити від робочих клопотів. Навіть чорт вдома хоче мати ангела. Відьом йому вистачає на роботі…
То, може, не будьмо відьмами. Не будьмо чортами. Не треба ангелами! Будьмо людьми. Звичайними. Грішними. Але добрими. Великодушними. Такими, як під час першого поцілунку. Такими, як до одруження. Такими, якими хочемо бачити одне одного… Вміймо терпіти. Вміймо прощати. Уміймо бачити одне в одному те, що нас єднає, а не шукаймо того, що роз’єднує. І тоді ми, чоловіки, не будемо кочувати у пошуках сімейного затишку. А вони, жінки, не виглядатимуть обідраних у попередніх сімейних баталіях лицарів печалі. І не блукатимуть поміж батьків, як поміж дубів у лісі, діти.
Шпичка
Воно лізе. А я йду. Наступлю — місця мокрого не зостанеться. Бо воно — комашка. Шестеро ніг, остіцьки тулуба і голова. Може, навіть без вух. Може, й носа нема. Може, й око тільки одне.
