Душа… Видно, що таки нема душі. Бо якби була, то хіба таке робилося б?

Одного ранку я зауважив, що у мене на животі росте пір’я.

— Не треба буде тримати гусей, — пожартувала дружина.

Жарти жартами. Пішов до лікаря.

— Нема чого хвилюватися! — заспокоїв той. — Якби у вас росли роги. Чи хвіст… Та й прийшли ви не за адресою. Вам слід звернутися до зоотехніка…

Зоотехнік довго дивився на мій живіт. Робив логічні висновки:

— Коли на курці пір’я не росте, значить, вона хвора. Якщо росте — значить, нормальна курка…

— Але ж я не курка…

— У тому-то й біда. Не маю права брати на себе відповідальність. Якби ти був куркою з людською хворобою — півбіди. А ти людина — з курячою… Тьфу! Яка ж це хвороба, коли пір’я росте? Нехай собі росте. Тепліше буде…

— Я в живіт не мерзну.

— Може, з часом перекинеться на поперек, спину…

Хтось підказав: «Іди до бабки!»

Пішов.

Оглянула живіт. Обмацала спину.

— На тебе випало! — каже. — Крил ще нема, але вони з’являться…

З’являться крила — буде пізно. Ангелові між людьми не так легко. А туди мені, правду кажучи, ще не дуже хочеться. Навіть у рай.

Пішов до Вані. Молдавана.

— Ти, — питає категорично, — де працюєш?

— Як де? — дивуюся. — Ти хіба не знаєш? На заводі харчового білка. Уже десять років.

— Крав? — питає суворо.

— Як усі… Брав… У мене ж руки нормальні. А не як ноги у крота. Від себе…

— І курей цим білком годував?

— І курей, і свиней. Сипав, скільки влізе…

— Ото воно й вилізло… Бачиш, наука, брат, хитра штука. Вона любить міру. А потім, у житті ніщо не зникає безслідно. Курка їла білок. Ти їв курку… А може, ти не те украв? Допустим, не стимулятор росту м’яса, а стимулятор росту пір’я… Тепер краще мовчи і не кукурікай. Бо ще візьмуть за шкірку… Росте пір’я — нехай Марія час від часу підскубує… І дякуй Богу, що на місці носа ще не виросло свиняче рило…

Наука зробила у мені переворот. Досі я не підозрював, що у слона може бути інфаркт. Або що у космосі літають сотні тисяч метеоритів і кожен з них будь-коли може шльопнутися на голову. Тепер іду по вулиці і крадькома зиркаю в небо. Від долі не втечеш, але береженого Бог береже. Дивлюсь у зоопарку на слона і думаю: «Яка несправедлива природа! Такій махині дала тільки одне серце. А дощовому черв’якові — аж п’ятеро. І навіщо? У тих, хто повзає, інфарктів не буває». Правда, Ваня Молдаван доводить: це, мовляв, для того, що на черв’яка будь-коли і будь-хто може наступити. А спробуй наступити на слона!

— Зате, — кажу, — найбільш високорозвиненій і найбільш гуманній істоті — людині — природа дала невичерпні резерви. На кого не може наступити, того доведе до інфаркту…

А оце вичитав про матерію та антиматерію. Виявляється, ще не доведено: ми і навколишній світ з матерії чи з антиматерії?

Цілий вечір стояв перед дзеркалом. Прикидав. З чого я? Бо якщо я з матерії, то моя дружина — з антиматерії…

Прийшов на роботу. Мої колеги, як завжди, у стелю дивляться, дим пускають, у шашки і шахи грають.

— Хлопці, — кажу, — я знаю, що ви атеїсти. Бога не боїтеся. Але совість у вас є?

— Ти що, — питають, — колекціонуєш пережитки минулого?

— Ні. Я шукаю скриті резерви… Бо язиком прискорюємося, а толку нема…

Накинулися на мене:

— Ти що, лакмусовий папір? Тебе що, устромили у наш колектив, щоб показував, що є, а чого нема?.. Інородне ти тіло у нашому колективі!..

— Ще не доведено, — кажу, — може, це колектив інородний. Про матерію та антиматерію читали?

Таке закрутилося!

— Ти що, — кажуть, — кидаєш тінь на наш колектив! Та ми як на тебе кинемо тінь колективу!.. Ти хоч розумієш, що таке колектив?..

Уже зрозумів. Уже сиджу вдома і читаю наукові статті.

Виявляється, мурахи чують одне одного по запаху. А терміти з’їдають усе, що потрапляє у термітник…

Чорти робили свою чорну справу. Хоча й відкрито в життя Раю не втручалися. Та не було дня, щоб у поведінці якогось святого або праведника не проскакував вплив чорта. Один привселюдно у храмі плюнув. Другий захропів під час колективної молитви. По подобію нечистої сили святі цуплять райське добро, підсувають свиню ближнім і деруть із них сім шкур. Дійшло вже до того, що деякі праведники, проходячи повз образ Вседержителя, перестали хреститися. Інші навіть одверталися. І замість традиційного райського «слався» по-чортячому свистали.

Вседержитель зібрав сорок святих і сказав:

— Годі! Ця рогата босота розкладе Рай повністю. Доповідайте, чому так? Святий Петре, ти ж відповідаєш за райські ворота. У тебе ключі.

Встав святий Петро. Почухав бороду.

— Вседержителю! Брама на замку надійному. Контроль такий, що жодна підозріла душа не проскочить, не те що рогата нечисть. На мою святу думку, винен тут трохи святий Юрій. Останнім часом, замість охороняти райський кордон, він гасає колісницею по райських садах, катає святу Варвару і возить на райському транспорті собі додому райські яблука.

— А ти? Ти кращий? — обурився святий Юрій. — Хто бере від кожної душі подушне за те, що впускає її до Раю?.. А святий Микола? Нализався божественного нектару, бігав по райських кущах за праведницями…

— Допустимо, — врівноважено підвівся святий Микола. — Нектар п’ю не лише я. Нектар п’є і святий Андрій, і святий Мефодій… Та ми зараз вирішуємо, як у Рай потрапляють сатанинські звички. Хто розкладає святих янголів і чесних праведників?

Усі замовкли. Усі наполегливо думали. Усі дивилися уперто собі під ноги, ніби там могли знайти найконкретнішу відповідь.

Раптом пророк Ілля крикнув: «А-а-а!» І затулив долонею рот. З-під мантії святого Петра звисала китиця чортячого хвоста.

Ілля став переляканим зором прочісувати поділ кожного святого. З-під кожної сутани звисала китичка чортячого хвоста. Де меншого, де більшого.

Пророк Ілля підійшов до Вседержителя. Шепнув йому на вухо:

— Найсвятіший і наймогутніший! У кожного з твоїх найсвятіших помічників під мантією чортячий хвіст…

Вседержитель невдоволено скривився. Зупинив Іллю-пророка всемогутнім перстом. Осмикнув ззаду святецьку мантію, а спереду затиснув її колінами.

— Щось тобі, пророче Ільку, привиділося… Старий уже. Видно, починаєш блудити… Іди! Сідай…

Коли пророк Ілля сів, Вседержитель підвівся:

— Найсвятіші! Щойно до мене підійшов пророк Ілля і шепнув, ніби у кожного з вас під мантією — чортячий хвіст…

Сорок святих принишкли. Втягнули голови. Ніби чекали грому. Непомітно обсмикували одежину.

— Гадаю, — провадив далі Вседержитель, — що пророк Ілля став короткозорити… Не так бачити… Можливо, почалися і галюцинації… Колись він був славним пророком. Та час своє робить… Чи не пора б йому на заслужений відпочинок?

Сорок святих ожили. Гордо підвели голови. Поглядами зневаги пекли спітнілу лисину пророка Іллі. І галасували:

— Правильно! Правильно!

Тоді підвівся святий Інокентій:

— Правильно, то правильно. Але я думаю, Вседержителю, чи не вина саме пророка Іллі в тому, що в Раю так багато чортячих звичок? Коли у нас, найсвятіших, він бачить чортячі хвости, то, значить, там, де їх треба бачити, він закриває очі. Замість вогнем слова боротися проти цієї нечисті так, щоб під нею горіла земля, він словоблудить на нас, найсвятіших. То чи заслуговує він взагалі почесного звання пророка і чи місце йому в Раю?

— Не місце! — загули сорок найсвятіших голосів.

І рука Вседержителя вказала Іллі на райську браму…

Як дивитеся на страйки? Щоб у нас. Кому — є. Нема перед ким. Конкретно. Всі відповідають за все. І ніхто ні за що.

Я написав плакат: «Геть із нашого села меліораторів!»