Цікаво, що воно про мене думає? Певне, гадає, що я бог. Надприродна сила якась. А я — Федя Шубравчик. Такий собі рядовий представник роду людського. Ступня ноги — сорок чотири. Чавк-чавк — і в комашиному світі стихійне лихо.

Добре, що я дивлюся під ноги. А он іде. Рота роззявив.

Або он той. Сповнений власної гідності. І любові власної. Задер носа. І, крім того носа, нічого не бачить.

Чи он дама. Їй чхать на всяку комашку. У неї в очах — вітрина. На шляху до вітрини вона крокодила розчавить. І не зверне уваги…

Цікаво, куди воно лізе? Куди воно спішить? Може, якась старша комаха його кудись послала? А може, сам начальник комашиний. Метушиться перед сильнішими. Щоб дірку у нього не забрали.

А може, біжить до сусіди-комашки утрясати конфлікти. Територіальні. Чи там сімейні.

Зупинилося. Щось думає.

Метнулося в один бік. Повернуло в другий. Знову думає.

Теж, мабуть, має свої проблеми. Свої клопоти. Може, дірку ремонтує. Паркету, звичайно, йому не треба. Ні голубого унітаза. Але щось йому голову мозолить. Не імпортні меблі, не машина, то якась шпичка. Може, йому тією шпичкою треба проколупати запасну дірку? А шпичка в їхньому комашиному світі — дефіцит. Спробуй знайди її без блату. Без могорича.

І воно метається. Бігає. Шукає. За голову свою комашину хапається. Серце ніжкою масажує. Корінь валеріани гризе…

А навіщо? Щоб не відстати від іншої комашки…

Ну, добре. Дам я тобі зараз шпичку. Скажеш: «От поталанило!»

Почекай. Піду відламаю від кущика. О, є. Зараз…

А де ж ти? Чуєш? Ти ж ось тут сиділо… Невже он той динозавр своєю клешнею на тебе наступив?.. Так і є. Ось мокре місце… І вже нема у тебе жодних проблем… Не треба тобі вже ніякої шпички…

А-а-а, ні! Ось ти. Ще метушишся…

Мені кажуть: «Ти старомодна. Вимагаєш від хлопців того, чого зараз від них не можна вимагати».

А я нічого не вимагаю. Вимагають від мене. Один трояка. Інший — п’ятірку. Все їм до чогось бракує.

Кажуть, князі перевелися. Зараз, мовляв, не ті часи.

Часи, може, й не ті. Але князі не перевелися.

На танцях. Підхитує один. Все на ньому «адідасівське». З етикетками. Тільки голова без етикетки. І вишуканою мовою:

— Ласточка, я — князь. Не смій відказувать. Іспорчу лічіко…

Після того хвилюючого випадку я на танцях своє «лічіко» не показую.

Мама нервує:

— Ніхто до тебе не приїде на казковому коні. Не повезе у родинний замок…

Приїхав. Електричкою, правда. З-під Глевахи. Категорично запитує:

— Кінь у тебе є? Ну, в смислі, тачка? І замок? Щоб прописаться?

Мене ошарашило. Та побачила троянди. Відро троянд, яке він тримав у руці. І відлягло. Захоплено шепочу:

— Троянди! Я так люблю троянди…

Він аж засяяв:

— В чом дєло! По три рубля штучка — і бери хоч усі. Все одно на базар перти…

Виперла його.

Мама зауважила:

— Дарма. Такий з хати не винесе.

— Але у душу не принесе.

— Вони тепер всі атеїсти-реалісти, — втрутився батько. — У душу не вірять… А вірять у те, що бачать…

Побачив. Ще один. У театрі.

Чую, шепоче захоплено:

— Ну й квіточка…

І відразу ж намагається зірвати. Як дитина. Що подобається, до того й руки тягне.

Я — по руках.

А він:

— Грубіянка! Тобі слід було народитися у сімнадцятому столітті!..

— А вам, — кажу, — у печерному віці…

«Не ті часи».

Які ж часи?

До центра Землі докопуємося. На Місяць літаємо. Зорі двадцятої величини бачимо. А одне в одному здатні запримітити тільки те, що можна намацати…

«Не ті часи».

А може, ми не ті? Може, хвороба якась у нас? Сліпота душевна…

— Досить! — заявила своєму Іванцеві. — Я також не ликом шита. Тепер ти сиди з дітьми. А я поїду, світу побачу…

Сіла в екскурсійний автобус. Поїхала до Кривчицьких печер. Це на Тернопільщині.

Біля входу в печеру молодий екскурсовод довго дивився на мене. Ніби оцінював.

— Ви, — каже, — мабуть, там не пройдете. Є дуже вузькі і низькі місця.

Я обурилася:

— З вашого боку це не зовсім гречно. А пройти я можу навіть там, де ви не пройдете.

Зайшли в підземелля.

Крок за кроком. Крок за кроком. Під гору — на долину. Праворуч — ліворуч.

— Над нами, — розповідає екскурсовод, — сімнайцять метрів гіпсових порід, трийцять метрів вапняків і сорок метрів землі…

Душа моя поповзла у п’яти.

Кажу:

— А воно не впаде?

— Та ні, — каже. — Останній обвал був в одна тисяча дев’ятсот тринадцятому році… Після революції ще не падало…

Господи, думаю, і чорти мене сюди понесли!

— А назад, — питаю, — повернутися не можна?

— Не можна. За нами йде інша група. Не розминетеся.

От біда.

— А до виходу далеко?

— Два з половиною кілометри.

— О Боже!

— Звідси ближче до чорта, ніж до Бога! — каже чоловік, що іде за мною. І питає: — А у вас діточок багато?

— Троє, — кажу майже крізь сльози…

Екскурсовод провадить далі:

— Зараз ми з вами знаходимося у гроті, що називається «Втрачена надія». Ось бачите, перед вами ніби голова жінки…

Я нічого не бачу. У мене в голові гупає. Здалини ніби чую голос свого Іванця: «Марусю, вернися! Не залишай нас сиротами!»

— Якщо мати добру фантазію, — зауважила жінка, що попереду мене, — то можна собі уявити, що біля цієї голови — одразу й ноги…

У мене ноги підкошуються. Лепечу:

— Я не маю чим дихати.

— Маєте! — каже екскурсовод. — Тут двайцять сім процентів кисню. Більше, ніж надворі.

Мені стало трішки легше. Думаю. Там надворі сонечко сяє. Хмарки по небу плавають, як човники. Сади цвітуть. Вітерець повіває. Іванцьо з кумом сидять під яблунею. Огірочками закусують. А мене в цю діру понесло… Допоможи мені, сило небесна, звідсіля вибратися. Я їм картопельки зварила б. М’ясця підсмажила б…

— Будьте обережні, — застеріг екскурсовод. — Попереду найскладніша ділянка маршруту.

Просуваюся, ніби на ватяних ногах. А то за які гріхи мені така кара? Та чи я кого пограбувала? Чи я кому шкоду зробила? Чи я когось словом образила? Хіба що Йванця часом. Та й то за діло. Чи кумі виказала, що вона загребуща. Так то ж свята правдонька…

Дзига, що йшла попереду мене, зникла у вузенькій щілині. А в мене аж дух перехопило. А я як туди пролізу? Та шпарина ніби блискавкою пробита. Зигзагом. І вузюсінька-вузюсінька.

Я попробувала прямо — стегна не пускають. Попробувала боком — груди і живіт.

— Де ви там? — кричить екскурсовод.

— Тут жінка застрягла! — відповідають йому.

Я ж упхнулася в ту щілину — ні сюди, ні туди.

— Допоможіть! — благаю крізь сльози.

Чоловік, що йшов позаду, спробував мене підіпхнути.

Марні старання. Ніби я туди вросла. Стирчу між скелями. Скоцюрблена.

Повернувся екскурсовод. Гукає чоловікові, що позаду мене:

— Треба по частинах!

Я ледь не втратила свідомості. «Невже вони мене демонтувати збираються?»

— Пропихайте руку між породою і тілом! — командує екскурсовод чоловікові. — І вминайте живіт, груди. А ви у цей час, — каже мені, — намагайтеся пропихати ту ділянку тіла, яку він вминає.

Почалося. Содом і Гоморра. Я спочатку обурювалася. Тоді здалася на Божу волю і чоловічі руки. Такого масажу ще світ не бачив. Здавалося, що вминання триває вічність.

Підійшла група, що за нами. Перепитують:

— Що там? Невже обвал?

Спільними зусиллями двох груп мене випхали. Я відчула, що стала легенька-легенька. Мов пір'їна. Побачила денне світло і розридалася, як мала дитина.

Приїхала додому, Іванцьо з дітьми мене біля воріт зустрічають.

— Ну що, — питає, — побачила трохи світу?..

Сидить Трезор біля хвіртки. Ловить носом запахи страв то з одного, то з іншого подвір’я. І думає «Собаче життя! Женитися, чи що?»