На цьому конкурсі я пригледів і свою красуню. І повторив подвиг Ясера Арафата.

Тепер не маю ні особистої волі. Ні спокою. Ні жінки.

Вона тепер — супермодель…

А я — супертелепень…

«Ах, колосально! Ах, фантастично!..»

Це з приводу того, що я місяць пожив там. За горбом.

А те, що я сімдесят років прожив тут? Не фантастично? І не колосально?

Все життя коло сала. Більше нічого нема. І ніхто не захоплюється моїм героїзмом. Моєю кмітливістю.

Країна суцільних раціоналізаторів і видумщиків. Уряд видумує, як об’єгорити мене. Я видумую, як об’єгорити уряд.

Воно нам далося з молоком рідної… партії. Тої самої. «Двічі розстріляної», як висловився третій Ілліч. І тричі проклятої.

Сиджу з вудочкою біля ставка. Прийшли піонери з підпільного загону імені Ніни Андреєвой:

— Дядьку, давайте заключимо бартерну угоду. Ви нас вчите вудити рибу, ми вас вчимо танцювати ламбаду.

І вкрали мою куфайку. Потім виміняли в селі на самогон.

Я до вечора на березі танцював ламбаду. Вони у лісі співали:

«Ах, колосально! Ах, фантастично!..»

Ніби там я освоював нову планету. Ніби щось героїчне вчинив. Там жити — раз плюнути. Там є усе. Тільки куфайки нема. І не знають, що це таке.

Я їм пояснюю:

— Тілогрійка. Ватник.

Вони дивуються:

— Навіщо вата, коли є вовна? Нам, — кажуть, — сорок мільйонів овець треба відстріляти і закопати. Бо затоварилися вовною.

— Давайте, — кажу, — поміняємо. На вісімнадцять мільйонів наших комуністичних баранів. Керівних. І ви ніколи не будете затоварюватися. І зрозумієте, що таке куфайка. Якщо ми вам надішлемо гуманітарну допомогу…

Люди там, правда, добрі. Всі посміхаються. Аж зло бере. Нема навіть кого послати.

Тільки лякливі. Дуже бояться холестиролу. Не хочуть швидко старітись. Щоб шкіра не морщилася…

А ми тільки чекаємо, коли стукне шістдесят. Щоб на пенсію. Щоб спокій. Правда, кремлівські «геронтологи» придумали так, що стукає взагалі. І то або перед самою пенсією, або за рік опісля. І вже вічний спокій. І тобі, і державі. І пенсію платити не треба. І шкіра не морщиться. Бо і з тих, що чудом ще дихають, її сімдесят разів здерли. Ще до пенсії… А кажуть, людина має сім шкір. То там людина має сім шкір. У нас — сімдесят сім…

Отож нічого ахкати. «Ах, колосально! Ах, фантастично!» Там колосальний тільки страус. Яйця несе як гарбузи. Ферму їхніх страусів і наш «соціалістичний вибір» — було б фантастично. Одним яйцем півсела нагодувати можна. А так живемо фантастикою…

Я зайшов до просторого кабінету начальника Служби національної безпеки. Незалежної України. І гордо сказав:

— Слава Україні!

Він знітився і тихо відповів:

— Навіки слава!

Я делікатно зауважив:

— Прошу вибачити, але треба відповідати: «Героям слава!» А «Навіки слава!» відповідається тоді, коли вітаються: «Слава Ісусу Христу!»

— Дякую! — сказав чемно начальник. І запросив: — Сідайте!

— Дякую! Я вже відсидів, — ще чемніше відповів я.

— Що привело вас до нашого офісу?

— Делікатне питання… Хочу служити незалежній Україні. Вірою і правдою. Як служив усе життя.

— А де, вибачте, конкретніше служили?

— Очолював надрайонову службу безпеки УПА…

Начальник застиг.

Думаю, мабуть, не так мене зрозумів. Певне, гадає, що я член забороненої партії комуністів… Або служив в НКВД…

Починаю переконувати:

— Ні, ні! Комуністом я ніколи не був. Ні, вибачте, стукачем. Я все життя був українським націоналістом. Не таким, як нас малювали: «буржуазним», «українсько-німецьким». Бо дід мій мав лише сухоребру кобилу. І та з надірваним хвостом… І я ніколи не був ворогом інших націй. Бо наше гасло звучить: «Воля народам, воля людині!» Хто б ця людина не була…

Сидить незворушно. Здається, навіть думати перестав.

— Ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Я не був у службі безпеки жодної окупаційної армії. Не служив жодній колоніальній системі. Я боровся проти окупантів рідної землі. За волю українського народу. За свою соборну самостійну державу… Ту саму, яку зараз «ненькою» називають навіть депутати Верховної Ради…

Начальника ніби нема. Ніби в його кріслі сидить виліплена з воску фігура. Навіть очима не кліпає.

— Може, ви думаєте, що я убивав невинних людей? Борони, Боже! Я не вбив навіть того, який розстріляв пів мого села. За те, що мене переховувало…

Начальник поворухнувся. Почав чухати потилицю.

Значить, українець, думаю. Хоч прізвище російське.

Тоді несміливо спитав:

— Зброю маєте?

— На жаль, ні. Ваші її забрали. Ще тоді, коли садили… Я маю досвід… Досвід боротьби з вашими. Ви маєте досвід боротьби з нашими. Давайте об’єднаємо його. Проти всяких ворогів нашої рідної незалежної, самостійної України.

Він далі чухав потилицю. І вичухав невпевнену фразу:

— Прийдіть через пару днів… Я пораджуся з керівництвом…

Виходив я з просторого кабінету. І думав: «Приходити мені „через пару днів“ чи не приходити? Дадуть мені якусь посаду чи… знову посадять?..»

Хто ми і що ми?

Ми є дуже всякі. Ми є такі, що за волю кістьми поляжемо. І ту ж волю в солодкій дрімоті проспимо.

Ми є такі. Ми будь-якого ворога у нерівній борні здолаємо. Або ж… наречемо його «воріженьком». І переконаємо себе, що він «згине, як роса на сонці».

А «воріженько» — не роса. І він сам не гине. Він хоче, щоб згинули ми. І все для цього робить.

Ми є дуже хлібосольні. Тому й сидимо без хліба. У житниці Європи… Сіль маємо. У наших спинах стільки солі, що півсвіту просолити можемо. Комусь наробляли хліб, собі наробляли сіль…

Світ працював на себе. Аби щось мати. Ми ж все життя працювали на «визволителів». Які нашою кров’ю наввипередки «визволяли» нашу землю один від одного. А нас «визволяли» від волі.

Потім нас навчили літати. «На крилах соцзмагань». І ми «вносили свій вклад».

Тепер шукаємо: де той вклад? Виявляється, що менше вносили, ніж виносили.

Де той «вклад»? Там, де ми його поклали. Пошукаймо у себе. В коморах. На горищах.

Сто тридцять лопат — ще можна зрозуміти. Може, людина збирається на заробітки. Рити канал. Під Ла-Маншем. Але двісті п’ятдесят нічних горшків… Це що? Від голоду?

Для бартеру. Повезе він їх у Польщу. А там спитають: «Ви на що натякаєте? Ви за кого нас вважаєте?..»

Світ торгував. А наша торгівля людей «отоварювала».

Тепер дивуємося, чого світ дивиться на нас як на худобу.

Ми ж дивимося на світ, як теля на мальовані ворота. І тішимося, що ті ворота ведуть до ринку.

Так, ринок — це рятівний круг. Але не кожен має можливість його придбати. І тому різнобій. Тому паніка. Ті, що забезпечені «плавзасобами», стали «бізнесменами». Намагаються використати кожну хвилинку і кожну шпаринку. Щоб нажитися. Ті, що не мають «рятівного круга», стають помаленько люмпенменами. І думають, як вижити. І панічно бояться потопу. І чекають Ноя.

Ноїв у нас вже було. Чимало. Але кожен брав у свій рятівний човен лише своєї «тварі по парі». А решта — тонули…

Отже, банальна фраза: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», — не така вже й банальна. Треба вчитися плавати.

Он той вже вміє. Обладнав «шхуну». З візочка з-під пиріжків. Понакладав жуйки, цигарок. Написав: «Фіодор фром корпорейшен». І пливе.

Де він цього навчився? І де він бере товар?

Де він цього навчився — сказати важко. Дід — ударник комуністичної праці заводу «Більшовик». Баба — востаннє Леніна бачила. В гробу. Батько — ударник комуністичної праці заводу «Комуніст». Мама вихована на кращих традиціях піонерок «Артека». А воно — «фром корпорейшен».