Колись каже:
— Вам поберегтися треба. Комета до Землі летить.
— То що, — питаю, — каску на голові носити? Чи в погребі сидіти?
— Менше нервувати. Кричати менше.
— А вона так на крики реагує?
— Навпаки. Ваш організм збуджений. Більше реагує на неї. І може не витримати…
Тут зауважив, що зі мною справді щось не те коїться. Прокидаюся серед ночі, на балкон тягне. Носа в небо. І сиджу. Виглядаю, де та клята комета. Може, сусід бреше?
Може, нічого він у ту трубу не бачить? Академіка із себе корчить. Ломоносова. Келдиша. «Комета до Землі летить…» Ворожка носата. Він бачить, що там летить. Під ногами не бачить. Три з мінусом носить. Об власного Рябка шпортається. А приндиться… Збере у себе таких же, як і сам. Мудрують. Мишам, кажуть, кролячого гена пришили. Для чого, питаю. Щоби плодилися з довгими вухами і короткими хвостами? Пришийте їм краще коров’ячого. Може, доїтися будуть?..
І ще добалакалися, мовляв, у стовбурах дерев є цукор. І зараз вчені мудрують, як його звідти видобувати.
Домудруються. Що ніхто не захоче буряків вирощувати.
Одна дама з їхньої компанії ніби винайшла пасту.
Хлорофілово-каротинову. Для зайців. Лякати їх. Щоб яблуні не гризли…
Де вона зайців бачила?
Кажуть, обприскали пастою яблуні. Пустили зайця. А він не тільки кору — гілля напідстрибі пообгризав.
Почали докопуватися: у чому секрет?
Якийсь дядько підказав. Мовляв, хлорофіл є у капусті, а каротин — у моркві… А для зайців це все одно, що для людини ковбаса…
Повернувся з балкона. Ліг у ліжко. Перекидаюся з боку на бік. Намагаюся думати щось приємне. Що начальника нашого з роботи звільнили. Що сусід машину розбив. А в голові все одно комета.
Кажуть, біда не в самій кометі, а в її хвості. Вона хтозна-де у небесах, а хвоста по землі волочить. І мете. Як пилососом. І втягує… Кажуть, до революції над Парижем пролітала. То якогось панича з бричкою і кіньми в небо потягнула… Серед білого дня. Всі кричали: «Чудо! Пан по золотій дорозі до неба їде…»
Потім оголосили того панка святим.
Це ж мене буде отак тягнути, а сусіди, кричатимуть: «Файфура і тут без фокусів не може…»
Очі не стулю. Переживаю. Ну, астероїд клятий. Пророк Магомет. Треба було мені знати про ту комету…
Зодягнув штани. Пішов до сусіда. Той сидить на балконі, у бінокль дивиться.
— Ну що там у небі нового, — питаю, — де та клята комета?
Він вибухнув:
— Що ви мені заважаєте! Не до комет зараз! Он парад планет насувається…
— Тоді, — кажу, — держіться… А на всякий випадок зодягніть парадну форму… І замовте лафет… Бо я за свої нерви не ручаюся…
Ферапонт на орбіті
Кажуть, гени. Спадковість. Є р у н д а!
Яблуко від яблуньки далеко не відкотиться?
Відкотилося. З хутора Лопушки закотилося аж у райцентр.
Яке дерево, такий тин, який батько, такий син?
Батько був людиною. Землю орав. Хліб сіяв. Людей годував. А воно… Черв’ячок. Повзь-повзь. Круть-круть. Слизь-слизь. Знайшло теплу дірку. І вже точить. Хрум-хрум, хрум-хрум…
«Руководитель». Контори «Пришийкобиліхвіст». Руками водить… Жодної кобили в районі уже нема, а вони ще хвости пришивають. І плани перевиконують. І «порівняно з цим же періодом минулого року…» продуктивність підвищують. І премії отримують…
Спадковість?
Батько — Коза.
Мати — Коза.
А він — Казаков-Приамурський.
Ніби у нього хвіст довший виріс. Ніби той Амур через його Лопушки тече. Чи він коли-небудь його бачив.
Десять тисяч кілометрів мислію потягнувся, щоб відірватися від свого хутора. Щоб козяче минуле в очі не лізло. Щоб роги ніхто не показував. Авторитету не підривав…
І собі на біду. У районі поповзло, що він «Приамурський» не від ріки Амур. А від того, що крутить амури… З чужими жінками…
Вирішив хвоста поміняти. З «Приамурського» на «Ріо-Колорадського». Є така річка у Бразілії. Як він її розкопав?
Та йому порадили. Мовляв, це може вплинути на анкету. Бо подумають, що він не від річки, а від колорадського жука.
Погодився.
Зацікавляться анкетою — зацікавляться й кріслом. А Ферапонт ніби до нього приріс. Ніби народився у тому кріслі. Ніби воно йому у спадок дісталося. Уся його «діяльність» спрямована тільки на те, щоб уберегти під собою те крісло.
Контора хоч і «Пришийкобиліхвіст», але на орбіті. Не в космосі, звичайно. Проте й не на землі. А можуть приземлити…
Не дай Боже, там, на «пункті управління», згадають, що Ферапонт ще літає… Не дай Боже здебалансувати! З курсу збитися… Орбітами перетнутися…
Он Мічучкін із «Райкопито» перетнувся. З тим, із ким не варто перетинатися.
— Чого це вас сюди занесло? — спитав той. — І в такому стані?
Мічучкін був тоді у. стані невагомості.
Чого занесло?
Є машина, значить, кудись несе.
Кудись несе, значить, десь приймають.
За свої п’єш — печінка болить. Серце здає. Виразка чіпляється. А тут — як з гуся вода. Тільки гикавка. Від перебору. Бо як у тій казці. Ніхто не знає, звідкіля береться. Ніхто не знає, куди дівається. Столи вгинаються. Ніхто не платить. І недостачі нема.
Чудеса!
Тільки гикавка.
І Мічучкін гикнув.
Це була остання його гикавка. За рахунок контори «Райкопито»…
А Ферапонт на своїй орбіті ще крутиться. Ніхто, правда, досі не дослідив, що то за орбіта. І яка від тих Ферапонтових польотів віддача Землі. Людям…
Пошесть
Вірус страшний. Поміж людьми ходить. Хвороба. Невиліковна. Наївся — спати хочеш. Поспав — хочеш їсти. А решта — тринь-трава. Хоч світ валися. Аби на голову не падало. На твою.
Глухнуть люди. Далі своєї шкіри не чують.
Сліпнуть. Далі свого носа не бачать.
Якщо й побачать, то тільки те, скільки у кого в кишені. Що в хаті. Що в гаражі.
А скільки у кого на голові? На шиї? На спині? На серці? В печінці?
«…Своїх хвороб вистачає. І своїх клопотів…»
Колектив. Бригада. Один за всіх, всі за одного.
«Один за всіх» знає усе. І пише.
«Всі за одного» не знають нічого. Хіба те, що він не любить грати в доміно…
І ось зіграв… У ящик.
Зібралися: «Ти пішов від нас…»
Куди в біса пішов? Його понесли. Він три місяці перед тим взагалі не ходив. І ніхто не знав.
Привезли туди. У вічний гуртожиток з постійною пропискою.
Ями нема. Коли жив — копали всі. Помер — не хоче ніхто.
Сидять чотири богатирі. Лицарі мотузка і лопати. Пики червоні. Носи сині. В очах — ні інтелекту, ні совісті.
— Дорогий ти мій!.. — побивається жінка.
Зараз буде ще дорожчий. Сам же він не встане. Могилу собі не викопає.
А ось ті. З дудками. Таланти з великої дороги. Також чекають. Даси ще — ще раз дунуть. Не даси — карапет ушкварять. Або лєтку-єньку…
Вірус бушує. Людяність у людях пожирає. Заздрість будить. Сверблячку до наживи. До мавпування.
Усі аристократи! Ще вчора у кукурудзу бігав. Зорі лічив. Сьогодні язика висолопивши бігає, голубий унітаз шукає. Ніби він буде його на голові носити. Ніби від білого у нього алергія.
Аристократи! Колишній аристократ виділявся головою. Сучасний — унітазом…
Пошесть. Гірше чуми. Подобу людську у людині вбиває.
Хліб святий під ногами валяється — не бачить. Товариш стогне — не чує. Храм природи руйнує. Святі традиції оскверняє…
Шкаралупою байдужості обросло серце. Душа лінивою пліснявою вкрилася. У власному жирові совість задихнулася. Тільки утроба працює. Як каменедробарка. І в голові блимає. Дві лампочки. Зелена і червона. Утробовигідне — поїхали. Невигідне — стоп!
Червона — дрімає у власному салі.
Зелена — жене висолопивши язика. І далі своєї утроби не чує. І далі свого носа не бачить…
А далі… яма. І отакі з червоними носами… І отакі з дудками…
Пошесть.
Аутотренинг
Після того, як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали: