Борсукові наступили на хвоста. І перед його очима почали вимальовуватися риси портрета, який він давав Зайцю.

— Згадав! Здається, портрет Носорога! — зрадів Борсук.

— Носорога, — передражнив Вовк. — А ти знаєш, йолопе, де тепер Носорог?

Борсук подумав: «Скажи, що не знаю, то тільки загуде за тобою». І він пробубонів:

— Знаю…

— Знаєш! — злорадно посміхнувся Вовк. — І даєш портрети його на демонстрацію? Значить, ти навмисне… Значить, ти заодно з Носорогом!

— Прошу вибачити, — пояснив тремтячим голосом Борсук. — Але в мене все правильно… Інвентарний нумер сходиться…

— Зате ми з тобою розійдемося! — сказав грізно Вовк і наказав: — Взяти! Спустити шкуру!..

З Борсука спустили шкуру. За те, що не знав, кого дає. Із Зайця спустили шкуру за те, що не дивився, кого бере. А Ховрахові дали під хвіст за те, що все знав, усе бачив, та не сказав кому слід.

Бачили кіно «Граф Монте-Крісто»? От мужики були! А тепер — одно жлобйо!

Де там вже до лицарських лат! На ньому шкіри нормальної нема. Уся в синяках і подряпинах… Де там йому когось на руках носити! Він сам ледве на ногах стоїть…

Цілу ніч після кіно графи снилися. І лицарі. На колінах ставали біля ліжка. Руки просили. І серця.

А вранці лист:

Я обалділа. У мене все затрусилося. Кров рідну відчула.

Бабуся не раз казала: «У мені тече іспанська кров!»

«Це правда! — стверджував дід. — По лінії іспанської мушки».

Поки та зоря зійде, то я лусну. Від нетерплячки. Натура в мене така. Графська. Коли чогось хочу, то хочу вже.

Але ж я також не кругла дура. Він же не з Броварів їде. І не з Мотовилівки. «Крізь віки…» Може, із Ріо-де-Жанейро. А може, навіть із самого Острова Драконів… Там у нього замок. І мене він туди повезе. Скаже:

— Усе це твоє! Будь головною… Драконкою…

Валька лусне від заздрощів. А я їй ще листа напишу звідти. І фотку надішлю. Посеред замку. Верхи на драконі. І підпишу: «Варварія Монте-Крісто». Шик!

Цілий день стояла перед дзеркалом. Волосся пофарбувала у фіолетовий. Зробила начос. Виглядало ніби з голови дує вітер і волосся стоїть дуба… Нехай бачить, що я не яка-небудь периферійна жлобка… Приклеїла вії такі, як віники. Навела тіні. Підвела перламутром. Скули натерла яскраво-червоними рум’янами. Нафарбувала губи. Зодягла своє червоне галіфе. Сучасний крик. Із синіми лампасами. І чорною латкою. Там. Де сідати. Зодягла свою коронну куртку. Жовто-зелену. З крокодилом на спині. Узула моднячі шкарбани. Взяла свою хіппову торбу з чемодан завбільшки. З фірмовим ляпсусом «Моде ля Париж». Кинула в неї пачку «Мальборо», сірники. І викосила у двір. Виглядати «першої зорі». І свого щастя.

Закурила.

Тут до мене підійшов якийсь шкет.

— Салют, подруга!

— Я тобі не подруга, — кажу. — Я, може, графиня…

— Дуже приємно, — відповідає. — А я — Сєва… Імператор… Може, чула? З Шулявки… Дай закурить.

— На, кури. І чеши! Тут зараз не такі курці будуть…

Не встиг Сєва зникнути у під’їзді — з-за рогу вершник. На баскому коні. При боці шпага.

Я мало не проковтнула цигарку. Голова обертом пішла. Він! Граф?

Зупинив коня посеред двору. Розглядається. Туди. Сюди. Мене ніби не помічає.

Я нервово смалю цигарку. Дим як з паровоза. «Кахи! Ка-хи!»

Повернув голову у мій бік:

— Ей, паяц! Ти даму тут не бачив?..

Він що? Дурочку з мене робить?

— Слухай, граф! — кажу йому. — Що ти корчиш із себе Івана Івановича? Приїхав женитися — бери мене і вези…

Очі його полізли на лоба.

— Змова! — крикнув він. — Пастка! — І пришпорив коня.

Я встигла схопити його за ногу. Видряпалася до нього. Сіла ззаду. Обхопила графа руками.

— Ні! — кажу. — Від мене не втечеш!

Кінь рвонув. Граф зарепетував:

— Рятуйте! Привид!

— Псих ненормальний! — кричу йому. — Зупини свою шкапу! У мене галіфе тріснуло…

Скільки ми так гнали, не знаю. Біля якогось лісу кінь трохи вспокоївся. Пішов кроком. Тоді зупинився.

Я обхопила графа рукою за шию:

— Чудик! — кажу. — Я тебе вже нікому не віддам!

Він зойкнув. Схопився за серце. І… гигнув.

То є душа чи нема душі?

Учені запевняють, що нема. А Ваня Молдаван каже, що є. Бо для чого тоді пишуть у газетах «на душу населення»? Та й факти. Мовляв, повідомляють, що на душу випущено по сім з половиною черевиків. А на ноги? Жодного. Ні, за формою вони всі ніби на ноги. На ноги людини. Снігової. Але за змістом, себто за якістю? Тільки душа може у них ходити. Бо вона землі не торкається.

Жвачки скільки виробляємо на душу? Жуй — не пережуєш! А на зуби?.. Я своїм замість жвачки рулет «Асорті» купую. Отой, по три з полтинником. Що колись був ковбасою. Правда, у нього інколи потрапляють шматочки м’яса. Але не треба боятися. Воно буває і свіже.

До речі, і це дітям на користь. Кмітливість розвиває. Меншенький мій, Петюня, наукове відкриття зробив. Підрахував, якщо на сто грамів рулету припадає дев’яносто грамів хрящів, то свині наші найміцніші у світі. Бо в них майже сама арматура. Дев’яносто процентів. Плюс кості і ратиці. Чистого м’яса — хіба що язик…

Ваня Молдаван застеріг: «Рулет дітям давай, а сам не жуй. Після сорока протипоказано. Зуби стають „в гармошку“. Плісе-гофре…»

Як же тоді оті, бідні, на м’ясокомбінатах? Що якість продукції перевіряють? Це ж які зуби треба мати! Хочеш не хочеш — жуй. Щодня…

Лікарів випускають також «на душу». З тілом справитися не можуть. Воно вже пожовкло, як вилежала груша. У нього вже очі просять милосердя. Ніс витягнувся до небес. А вони стоять і, як ото в старому анекдоті, розмірковують: «Будемо лікувати чи хай живе?»

До речі, кожен третій лікар у світі — наш. Ваня Молдаван каже, що кожен другий хворий — також наш.

Подейкують, ніби тепер випускатимуть лікарів зі знаком якості. Тільки ще не знають, де його ставити. Чи на дипломі, чи на самому лікареві?

Воно, може, й добре. Але хто тоді піде лікуватися до того, що без знака? Він тобі заміть апендикса відчикрижить щось таке, що ти умерти не вмреш і жити не будеш. І вибачиться. Якщо буде перед ким. За тіло відповідає лікар зі знаком якості. А я за душу…

Телевізори виробляють «на душу». Правда, більше на душу корови. То показують, як вона пасеться. То — як вона доїться. То — її проблеми. То — її переживання.

То — як у неї доярка закохалася, то — як вона поважає доярку. Ніби корова — королева уельська, а доярка — її прислуга. Ніби природа сотворила людину як придаток для корови, а не корову для людини.

Про корову ми знаємо все. Яке вона повинна мати стійло. Яку їжу. Яке пійло. А про доярку? Нічого. Хіба те, що вона «зобов’язується». Наче у неї немає жодних потреб. Тільки потреба зобов’язання. І жодних проблем. Тільки коров’ячі…

Подекуди з душевним питанням виникають хитання.

Взяти хліб. Коли вирощуємо — вкладаємо душу. Печемо «на душу» і вкладаємо душу. Значить, душа є. А до готового хліба ставимося бездушно. Навіть по-свинськи. Кидаємо свиням. Значить, душі нема. І, мабуть, таки нема. Бо якби була душа, то ми подумали б: «Може, свиня не хоче цього хліба, який ми їй даємо. Може, вона любить арнаутку. Українську паляницю…»

У їдальні кажу:

— Ті ваші котлети у душу не вбгаєш!..

— А ми смажимо їх для шлунка.

— Для чийого? Для вовчого? Он Ваня Молдаван на ваші котлети вовків ловить. Підкидає вовкові. Той ковтнув — і подавився. Тільки йди, підбирай. І шкура ціла, і котлета… Однієї на п’ять вовків вистачає. З чого ви їх робите? І чим клеїте?..