Значить, коли третій раз приснилася мені ота іхтіозавра, я пішов у магазин. До Фені. Став собі збоку. Чого б це воно, думаю, плелося?

Жінка як жінка.

Тут Феня не витримала:

— Чого ти на мене витріщився, як голодний на ковбасу?

— На рибу, — кажу. — Рибою ти мені приснилася. Від кофточки донизу ніби хвіст. Риб’ячий.

— А у вигляді пляшки я тобі не приснилася? Женитися тобі треба. То хвости не будуть снитися…

Не можна мені одружуватись. Коли був жонатий, то мені чорти снилися. Щоночі. Лягаю спати з дружиною, а сниться чорт. Ніби штовхає мене в спину. І каже: «Петя! Посунься!» Я посуваюся. І падаю. На підлогу.

Носом донизу. Вже й на люди вийти не можу. «Ти що, — питають, — носом горіхи товчеш?»

Раз не витримав. Тільки-но задрімав, а вже рогата сатана перед очима. Не встигло сказати: «Петя, посунься», — як дам кулаком межи роги.

А жінка як зарепетує:

— Щоб тобі руки повикручувало! Налижеться, як худобина, ще й б’ється…

Більше не одружуюся…

Вийшов на вулицю з магазину. А тут Ваня. Молдаван. Розповідаю йому свій сон.

— Погано! — каже Ваня. — Якби тобі приснилася канарейка. Або хоч корова. Це добре. А риб’ячий хвіст — погано. Мені колись наснилося, ніби з Піночетом у колгоспі огірки крадемо. Так після цього у мене на пляжі штани поцупили.

Тут чуємо по тротуару: клац-клац, клац-клац. Повертаємо носи в один бік. І роти розкриваємо. Клацає дерев’яними підошвами. Прямо на нас. Донизу від талії усе рухоме і нерухоме туго обтягнуте джинсами. На плечах — тільки дві торочки, а решта — голе.

— Ось твоя риба! — каже Ваня. І розставив руки: — Тю! Тю! Тю!

Мої руки й собі розставилися.

І тут сталося таке, що й не снилося. Оте в джинсах підстрибнуло, як пружина. Дригнуло ногою. І Ваня Молдаван розпластався на тротуарі. Дригнуло другою. Я сів біля Вані. А оте з двома торочками на спині своїми дерев’янками далі. Як нічого не було. Тільки рукою нам помахало:

— Тю! Тю!

— Хуліганка! — крикнув їй услід Ваня. — Троглодита…

— І вже тихіше обурився: — Куди той комсомол дивиться?..

А я сиджу на тротуарі і розмірковую:

— Може, вона й не хуліганка. Але не мала рації… Бо колись дівчата ходили зодягнені від п’ят до голови. Ще й чадру носили. А ти, прецінь, повиставляла усе, що можна виставити. Повипинала усе, що можна випнути. Для кого це? Для тата? Чи для мами? А може, для свого чоловіка? Ні! Ти йдеш між люди. Ти йдеш повз мого друга Ваню Молдавана. Йдеш повз мене. І не просто йдеш, а вихитуєш тими джинсами. Мало перехожих з ніг не збиваєш. І моє око мимоволі за тобою косує. І мій ніс мимоволі за тобою повертається. І руки мимоволі…

Так що ж це виходить? Ти сама мене агітуєш і сама мене б’єш?

Тут Ваня Молдаван мої думки перебив:

— От тобі сон. От тобі з риб’ячим хвостом. Я б їх, крокодилів, у мішки зодягав, а не в джинси…

Стою під дверима. Читаю: «Слідчий прокуратури тов. Горобець». Аж в очах зарябіло. Невже той самий Горобець, що у студентські роки жив на моєму горищі? Худе, як налигач, і синє, як кабачок. Бороду носило, щоб не видно було, яке воно засмикане. І, дивися, вицвірінькалося. Слідчий прокуратури!

Скільки тих горобців через моє горище пролетіло. Інститут свій можна було б організувати. І нікого не ображав. До всіх по-людяному ставився. Господарство своє навіть довірив. Студент із сільськогосподарської академії за садом моїм дивився. Студент із зооветеринарного інституту нутрій доглядав. Філолог і математик з педагогічного сина Ванька натаскували. Постійно жив у мене студент із медичного інституту. Всяке може статися. У Клави поганий синдром. Ночами схоплюється. І по деревах лазить. Сусід казав, що це у неї спадкове. Від мавпи.

Жив у мене студент із інституту харчової промисловості. Майстер! З цукру гнав. З картоплі гнав. З абрикосів гнав. Казав, що навіть з каменю можна гнати. Якби тільки дріжджі відповідні знайти.

Студент із інституту фізкультури жив у мене. На довгі дистанції щоранку гасав. За місто. Тренуватися. Так я йому корзину за спину приладнав. Щоб він порожняком не ганяв. Туди різний непотріб з подвір’я виносив. А назад кролям траву. Чемпіоном став. Із плавання. Стилем «кроль».

А оце якось приходить. Горобець. Таке… Нижче трави і тихше води.

— Хазяїне, візьміть на квартиру…

— Куди я тебе візьму? У хаті й так ліжок, як у госпіталі під час холери.

— А я валетом із ким-небудь спатиму…

— На кого ж ти вчишся? — питаю.

— На прокурора.

— З тебе, — кажу, — прокурор, як із козячого хвоста віник. Ти хоч скарги писати вмієш?..

Тут у мене сусід — кровопивця. Цілими днями на саксофоні скиглить. А в кучі моїй порося. Тільки почує саксофон, стає на перегородку і співає. Хліба не накупишся… Нутрію якось мені підсунув. За червінець. З авітамінозом. Так я їй два місяці цибулю у хребет втирав. Щоб остаточно не полисіла. Потім синаша каже: «Тату, а вона ж інвалід. Вона рот розтулити не може. У неї верхній зуб за нижній заплівся». Так я взяв на квартиру студента із стоматологічного інституту. Такий бідовий хлопець. За кілька хвилин всі зуби й повисмикував. «Може, — питає, — і вам який заважає? То давайте, поки інструмент під руками…»

Поселився, значить, Горобець. А через тиждень якась мадмазель. Ледве у хвіртку просунулася.

— Хазяїне, візьміть на квартиру, не пожалієте. Я м’ясником працюю.

Хлопці як дізналися, кого я взяв, мало не цілували.

— Папашо, — кажуть, — ви нам кинули рятівне коло.

— Гаразд, — відповідаю. — Тільки не хапайтеся за нього всі одночасно…

Найміцніше схопився за неї Горобець. Шнурує поруч, як винищувач коло бомбовоза. Як супутник навколо матінки-землиці кружляє. Спочатку я думав, що його приваблює можливість на дурняк поправитися. Потім зауважив, що там діло сягнуло значно глибше. Любовна петрушка закрутилася.

Дивлюся не раз отак на них, і серце пронизує холод. Пропав ти, Васю, думаю. Не дай Бог, коли-небудь вона ненароком сяде на тебе. Розплющить, як океан камбалу. Мощі твої в музеї показувати будуть. Замість святого Онуфрія в Печерську лавру вмонтують. І чого воно так великих жінок до малих чоловіків тягне? Чи співчуття, може? Чи материнська турбота?..

Одружилися вони, значить. Ну, тут я й кажу:

— Забирайте, дорогі мої, манаття — і на іншу парафію. Я одружених не тримаю…

Горобець розцвірінькався:

— Ви безсовісні. У вас немає людяності…

— Досить, досить! Ти мені на совість не бий. Ви мені за кілька років стільки тієї людяності зробите, що всі студенти порозбігаються. А в мене ж хазяйство. І тільки дві руки. Ще й жінка з поганим синдромом…

Тепер ось стою під дверима з табличкою «Слідчий прокуратури тов. Горобець» і думаю: впізнає він мене чи не впізнає?

Буланий схилив голову над лопухами. В лопухах лежав його господар.

Випив, думав Буланий. Тепер він сам у сідло не видряпається. Тверезого жінка завжди підсаджує.

Як же воно сталось?

Вранці, як завжди, я повіз його до чайної. Потім до того худого, що ходить із палицею.

Під яблунькою за столом сиділи худий і круглолиций.

Круглолиций сказав господареві:

— Мені треба машину дров.

Господар відповів:

— Поки я лісничий, бери хоч увесь ліс.

Втрутився худий:

— Ти, Макаре, різав би якось по-людськи. Ліс на очах гине. Про завтра треба думати.

Господар махнув рукою:

— На моє життя вистачить лісу.

Круглолиций поплескав господаря по плечу:

— Правильно, Макаре. Про себе треба думати. А про завтра хай думає кінь. Він має велику голову…

Отак завжди. «Хай думає кінь, він має велику голову». «Хай працює кінь, він має конячу силу». «Хай терпить кінь, він має товсту шкіру». Все звалюють на мене. А самі тільки дудлять…

Зашелестіли лопухи. Господар поворухнувся.

Буланий обізвався:

— Го-го-го-го.