Так що це? «Происки» акул імперіалізму? Чи промахи акул соціалізму?

Реальна дійсність. Звичайне життя. І трохи данина моді.

Вчора іменувався спекулянт. Сьогодні — бізнесмен. Вчора називалося «махнуть не глядя». Сьогодні — «обміняти по бартеру». Вчора був звичайний шулер. Сьогодні — брокер.

Де отой Фіодор бере свій товар? Сказати ще важче. Мабуть, там, де інші його кладуть. Найгуманніше правило епохи розвиненого соціалізму: не проходьте мимо… того, що не так лежить.

Зараз майже кожен репетує, стогне, ниє: «Недавно було все. А де воно поділося?»

А де воно має взятися? З неба впасти?

Всі страйкують. Всі хочуть великої зарплати, а маленької роботи. Кожен хоче жити, як в Америці, а працювати, як у Росії.

Ти відроби ту зарплату, яку отримуєш. Тобі за твою роботу не зарплату треба збільшувати, а «срок». Тобі за твою продукцію руки відбивати треба. Ти звик, що працюєш «на государство». А «государство» тебе годує. Як ти працював, так воно тебе й годувало. Як воно тебе годувало, так ти й працював. А тепер ти вимагаєш «соціального захисту». Від тебе треба захищатися. Ти ось зачинив мене у ліфті — страйкуєш. Завтра я тебе зачиню у громадському туалеті. І буду пікетувати. Побачимо, чия візьме.

«Соціальний захист». Он Гришка. Тридцять років пропікетував п’яний у кукурудзі. А тепер пікетує під дверима районного керівника. Також вимагає соціального захисту.

Син його жінки. Водій колгоспу. «Зачем мені та незавісіма Україна, зачем мені та приватизація! Цілий день крутиш баранку. Нічого не хвата. Горучего не хвата…»

Совісті також «не хвата». Цілий день «крутить баранку» до свого двору. Там у нього що — диспетчерський пункт?

А скільки таких «віртуозів» в Україні? А скільки в них у руках колгоспних, державних, громадських «баранок»? А скільки вдома приватних бугаїв? Де те «горуче» набереться? Воно ж з неба не падає. І з-під бугая, вибачте, не тече. А якби й текло, то він за нього таку ціну загиргилить, що іранська нафта у порівнянні з ним видаватиметься небесною манною. Навіщо їм приватизація? Навіщо їм незалежність? Та вони за отакий ось колгоспно-соціалістичний лад від Зачепилівки до Кремля на животах проповзуть. Вони із шкури вилізуть, аби шкурницькі інтереси відстояти.

Воно й не дивно. Стільки років вбивали людям у голови, що рай — це «соціалізм плюс електрифікація»., І, як каже Вітя Царапкін, вийшло «короткое замыкание». Закоротило. Мозок на кишку. Усі думки тягне в утробу. Утробна хвороба. І на очі дає. Крім корита, нічого не бачить. І на вуха. Крім «на», нічого не чує. І пам’ять вишибає. Не тямить, якого він племені, якого роду. Якби ще не оте характерне полтавсько-черкаське «ель», то присягався б на Біблії, що він не «хохоль», а Агафія Ликова із «таежного тупика».

Буває, що національна свідомість прокидається. Коли промиє сивухою контакти у голові. Тоді зареве відчайдушно: «По-го-сі-яга-ла го-гі-рочки». Але не вище «гогірочків». Щоб не запідозрили у націоналізмі…

З національного духу лише перегар зостався. Горілчаний. І півколіна гопака.

Гопакувати ми вміємо. Бутафорні шаровари, бутафорна шабля, бутафорне «засвистали козаченьки». Тільки шкура натуральна. Труситься при кожному слові «Україна».

«Козаченьки». Від старої кози. Хребта розігнути не можуть. Тіні своєї випростаної бояться. Національна гордість — лише у шароварах…

Такі ми є.

Маємо національних рабів з королівськими апетитами. Але й маємо і національних лицарів. З рабськими болячками… Ще не об’єдналися, а вже роз’єднуємося. Ще не збудували державу, а вже шматуємо її на державки. Ще не зайняли надійну позицію, а вже створюємо опозицію. Маємо достобіса крикливих і амбітних отаманів, але маємо мало тихих і сумлінних воїв…

Такі ми є…

Усе вляжеться. Тільки б ми не вляглися передчасно. Тільки б раба із себе вичавити. Раба чужого пана. Раба власного черева. Раба власних амбіцій.

І щоб совість у нас була не бутафорною.

І щоб не були ми такі сердешні. Не затішилися національними прапорами. Не замилувалися національними піснями, не задрімали у національних шароварах.

Бо по степах наших, по селах і містах наших, на святих місцях понівечених скіфських баб ще стоїть сатанинський кремлівський дід з протягнутою рукою… І чигає на нашу свободу…

Народе мій!

Многоликий у своїй національній розмаїтості!

Монолітний у своїй єдності!

Схиляю перед тобою свого довгого носа. І стаю на коліно.

За те, що ти встав з колін.

Слава Богу, «світле майбутнє» позаду. Слава Богу, ти вже не працюєш на «благо отєчества», а на своє благо. Слава Богу, «отєчество» вже околіло. Зосталися тільки собачаки, які ще виють по тому «отєчеству». І на нас погавкують. Але чим ближче до Божої благодаті, тим чорти скаженішають в хаті. Перебісяться.

Святі отці і парафіяни!

Православні і лівославні!

А ви бачили живого чорта? У церкві?

Я бачив. У подобі старшої сестриці Гафії.

Як він молився! Як бив поклони! Як виціловував святі ікони! А вийшов з храму, зустрів парафіянку, що вийшла з іншого храму, — очі вогнем, на голові повилазили роги, пазуряками уп’явся в її волосся. І гамселить. І воїнствує. За свою церкву. За свого отця. За свою парафію…

Зведіть взори до небес святих. Скільки церков там бачите? А священиків скільки?

Молимося Богові, а не священику. І він для нас єдиний на небесі — Всевишній.

І на землі для нас єдиний Бог — Україна.

Тож самі єдині будьмо. Душею. Серцем. І помислами своїми.

Бо всякій нечисті хочеться, щоб ми чубилися. Щоб ми сварилися. Бо де нема злагоди — нема єдності. А єдності нашої дуже бояться оті собачаки, які хотіли б нас бачити вічними рабами.

Тож хто де хоче молімося. Але любімося. І як кажуть галичани: маймося, тримаймося, шануймося і не з’їдаймося!

Народе ковбасолюбивий!

Нема ковбаси. Свині свинячою дорогою йдуть за кордони рідної землі. А нам зостається лише свинство. І чуже, і своє.

Співробітниця Гаврила з Мозамбіка свинарка Астраущенко з цього приводу каже:

— Нехай ідуть. Ліш би не було гражданской войни. А то, як ми їм не дамо, вони могут на нас пойті…

Що ж до іншого м’яса, то ми, в основному, розводили голубів. Домінуюча порода — «голуб миру». Правда, його живого ще ніхто не бачив. Лише на картинках. А з голубів, як казав дід Тимоха, користають відразу три господарі: яструб має м’ясо, вітер — пір’я, а господар — лайно…

З цього продукту, як відомо, ковбасу не зробиш.

Але ковбаса у нас буде. Та ж свинарка Астраущенко обіцяє:

— В ознаменованіє Международного дня трудящихся я могу дать від льохи Альфи по 25 поросят. Тільки щоб колгосп купив породистого брокера. А то по телевізору патякають: «Продается брокерское место», — а брокера не продають. «Мест» у нас своїх вистачає. Півсвинарника…

Чарка у нас є.

Поки на нашій суверенній землі ростиме хоч один буряк, чарка у нас буде.

Правда, дещо наростають національні амбіції. Дехто з вузькопатріотичних міркувань не хоче пити «Русскую» і «Московскую». Ще й називає їх гидотою…

Штани.

Нема. Але те, на чому носити, є і, слава Богу, не схудло. А як почне марніти, то й штани знайдуться. Ті, якими запаслися у попередні роки.

Коли ми були у вічній мерзлоті, носили штани ватяні.

Коли нас перегнали у печеру розгорнутого соціалізму, ходили зовсім без штанів. І босі. Тому й світ називав нас «комуністичною босотою».

Вожді дбали, щоб у нас на кожну душу було достатньо чавуну. І сталі. І свинцю. Тому майже всі ходили в сталевих наручниках. Їли з чавунних банячків. А коли діставали свою порцію свинцю — лягали під чавунні плити. Там штанів не треба…

Потім, коли нам дозволили поголовно красти, з’явилося усе.

Потім усе розікрали. І дивуємося: де воно поділося?

Що ж буде далі? Далі буде гірше. Приватизація.

Як повідомив Гаврило з Мозамбіка, на їхньому хуторі приватизації найбільше боїться Гришка Кіт.