Феноменально! У хаті ні шкуринки, а вони бігають.
Газети їдять. В основному «русскоязычные». В основному там, де йдеться про «правопреемницу». Або, як каже Вітя Царапкін, «правопреступницу и словоблудницу».
Де ті прусаки беруться? Може, від Чорнобиля? Якщо внаслідок радіації виплодився СНД, то прусаки — тим паче. Воно ж дрібнюсіньке.
У телефонну слухавку залазить.
Телефоную до Вані Молдавана. Не встиг сказати «алло», воно — шкряб-шкряб.
Спересердя питаю:
— Ну чого вуса розвісило? Щоб тобі вуха повідпадали!
А воно:
— Чего вы ругаетесь? Хулиган!..
Ти ба. Інтелігент. З пістолетом за пазухою. Заліз у слухавку мого телефона і дивується, чого я «ругаюсь».
Ну дають! Наче той славнозвісний партизан. П’ять років як війна закінчилася, а він все виходив з лісу і поїзди під укіс пускав… Вже незалежна Україна, а вони мене, незалежника, підслуховують, як ворога народу.
Ваня Молдаван заспокоїв:
— Не хвилюйся. Їм ще списків нових ворогів не підготували. То вони користуються старими…
До речі. Свого часу я й відсидів, як незалежник.
Прийшли троє. Інтелігентів. Кажуть: «Нам поступила інформація, що ти незалежник».
Я пояснив, що це у мене спадкове. Від діда-прадіда. Ми всі працьовиті. Всі незалежники, бо ніколи не залежуємося…
Вже там із мене зробили жовтоблакитника. Товкли доти, поки лице не стало жовтим, а під очима — синьо. І в роті зосталося тільки три зуби. Нижні. Передні. І мене щоразу звинувачували, що я «посредством чрезмерного раскрытия рта устраиваю буржуазно-националистические демонстрации». Поки я одного зуба не вирвав…
Звідкіля беруться прусаки? Може, з космосу? Вуса мають як космічні антени. Рухають ними. Особливо коли дивляться телевізор. Феноменально! Тільки вмикаю телевізор, тільки чується голос отого крикуна: «Все раздевают, а фирма „Алиса“ одевает!» — вони збігаються, сідають на килимку рядочком і рухають вусами. Ще дуже люблять оте: «МММ — это самые низкие цены!..» Словом, «поле чудес». Так і хочеться завити: «Давайте удивляться, удивляться, удивляться…»
У нас знову почалося не з того боку. Знову через хвіст. Не з товарів, а з агітації. По-моєму, до ринку йдемо тією ж дорогою, що йшли до комунізму. І з тими спецами. Вони вже збудували для себе комунізм. Тепер створюють для того комунізму ринок. Він за мою працю вибудував собі палац у Сочі. А мене закликає: «Продається дача на Гаваях! Мільйон доларів!»
Я не можу купити сарай. У Глевасі. Я до мільйона й рахувати не вмію. В наших школах вчили тільки до тисячі. Долар я бачив лише на малюнку. У «Перці». З ідейно-спрямовуючим підписом: «Жовтий диявол».
Яка дача! Я на свої п’ять соток болота виволік залізну халабуду з «чорного ворона». І почуваюся щасливим, що він мене нікуди не везе.
Приватизація. Це що, «командно-трудовий колектив» приватизує тюрму, а я знову буду у ній сидіти? Тільки вже за валюту? А якщо я вкраду «дерев’яними»? Або купонами?
Ось вам і «поле чудес».
Прусаки дуже неспокійні, коли по телевізору показують, як до нас поступає гуманітарна допомога. Тільки на екрані з’являються ящики з продуктами та іншим добром — бігають по кімнаті, метушаться, рухають вусами. Ніби шукають: де воно?
Комаха комахою. Ніякої кебети. Та вибіжи на вулицю. Забіжи у кіоск будь-якого доморощеного «бізнесмена». І побачиш — де воно. А ти нишпориш у моїх паперах. У телефонній слухавці шкрябаєш…
Вчених у нас достобіса. Атомну бомбу винайшли. Придумали маргарин, який на сковороді вибухає. А на прусаків — нічого…
Супер
Я вирішив категорично: якщо народ України проголосує за незалежність — негайно одружуюся. Триста років неволі зробили мої гени рабами. На волі не виживу.
Отож… Знову неволя.
З практики відомо, коли хочеш втратити спокій, візьми собі молоду дружину. Або придбай старий автомобіль. Мене доля ощасливила і тим, і іншим. Тепер постійний конфлікт. Дружина хоче їхати. Автомобіль — не може.
Я, замість лежати в обіймах коханої, пролежую під автомобілем. Вона час від часу бачить лише мої ноги. Від ступні до кісточки. Я час від часу бачу лише її ноги. Від ступні до коліна. І чую зворушливий голос:
— Доки?!
— Поки Україна не сягне рівня Буркіна-Фасо. Або хоч Гвінеї-Бісау. Поки не будемо жити хоча б так, як сімдесят чотири роки тому жили папуаси…
Жінка від чоловіка відрізняється тим, що спочатку кричить, а тоді слухає. Чоловік спочатку слухає, а тоді… робить своє.
Отож вона кричить. Я роблю своє. Слухаю. Аналізую.
Чи правильно зробив, що одружився?
Елізабет Тейлор в шістдесят років вийшла заміж усьоме. За сорокарічного. Пригасаючим зорям потрібні джерела енергії. Джерелам енергії потрібні статки.
Ясер Арафат завжди хвалився: «Я жонатий на революції. І тільки раз». На 62 році одружився вдруге. Взяв 28-річну красуню.
Я на революції жонатий не був. Я був одружений з Тосіком.
Жінка як літак. Коли падаєш, то разом з нею. І цей «літак» тобі підсуває доля. Який обережний ти б не був перед «посадкою», як уважно не розглядав би «шасі», хвіст і «крила», сідаєш і летиш. Бо це твій рейс. Доля видала тобі на нього квиток. І як ти не побивайся — нічого не зміниш. Як казав один розумний чоловік: «Ну проб’єш головою стіну. Але що будеш робити у сусідній камері?..»
Коли я готувався до свого першого сімейного польоту, мене застерігали:
— Чи знаєш ти, що, коли чоловік твого віку одружується з молодюсінькою, він бере дружину для сусіда?
Я тоді хвацько відповів:
— Знаю. Але чорногорське прислів’я каже: «Краще молоде курча їсти удвох, ніж стару курку глодати самому».
На жаль, доля розпорядилася так, що мені не довелося ні їсти, ні глодати. Я тільки облизувався. Для Тосіка я був стовпом. До якого вона прив’язалася, щоб інші знали, де її шукати.
Цього разу долю я перехитрував. Мені вдалося катапультуватися. А Тосік літає досі. З якимось дублером. У мене таке враження, що його зачали в пробірці, а виховувався він у пансіонаті для горил. У нього ніби нема ні лоба, ні очей, ні лиця. Є тільки ніс. Але Тосік ним зачарована. Вона стверджує, що мужчина красивий не тоді, коли в нього усього по трішки гарного, а коли щось одне вагоме.
Після вдалого катапультування я думав, що вже ніколи не наважуся літати. Тим більше в мене останнім часом алергія на косметику. Чхаю за п’ятдесят метрів.
Але занесло мене на конкурс красунь.
Циб-циб, циб-циб, циб-циб. Віце-міс, супермодель… А потім обов’язково лише в купальниках…
Це якби я вийшов на сцену роздягнений, всі призи були б мої. Всі спонсориці падали б переді мною…
Як мало людині треба для щастя! Побачити іншу людину голою.
Звідкіля у нас так багато красунь?
Бо є стимул. Помахай перед моїм носом норковою шубою, я тобі за тиждень Аполлоном стану. Я буду щодня гумовим макогоном чухати спину. Ноги парити. І маску з яєць на пику класти… Щоб не морщитися. Щоб посмішка у мене була як блискавка. Щоб у кожного члена жюрі в очах потемніло. І голова пішла обертом.
Мій друг Вітя Царапкін, син брокера з 1917 року, зауважив:
— Добре, яхби на членах жюрі, як і на красунях, були номерки. І ще й напис: «Донжуан з 1930 року», «Баболюб з 1940 року», або й просто: «Суперловелас». Тоді знав би, кому посміхатися…
Я менше дивився на красунь, а більше спостерігав за членами жюрі. Господи праведний! Який контраст! Облисілі на чужих подушках. Розповнілі у чужих перинах. Сидять цінителі краси і юності. Суперексперти. Донжуани — естети. Всі знають, якою має бути красуня. Так ніби вони все життя зустрічалися лише з красунями. Сидять і пожирають очима те, чого вже не можуть взяти зубом.
Один так широко роззявив рота, що вставна щелепа випала. Другий, який у солодкій дрімоті ловив кайф, подумав, що загубила щось красуня. Підняв щелепу і, з реверансом старої клячі протягнув дівчині на сцену. Та як побачила зуби — втратила свідомість. Із зали на сцену вискочили дванадцять лікарів. А якби стара баба впала? Хоч один з них згадав би про клятву Гіппократа?..
