Опісля виходили ще з десять ораторів. Публіка з нетерпінням чекала праведника Ціцерона.

Коли той вийшов за трибуну, публіка заревла: «Слава Ціцерону!» Коли він промовив перше слово, всі перестали дихати. І не дихали до кінця промови. А коли Ціцерон закінчив, його довго гойдали на руках і кричали: «Браво!»

Та вийшов за трибуну праведник Іван. Прогримів своїм громогласним басом. Махнув перед собою десницею. І не було праведника, щоб від подиву не роззявив рот. Від Іванових слів на безтрав’ї почала рости трава. Сухі дерева розпускалися, зеленіли, цвіли й зразу ж плодоносили. Вода в райських ріках перетворювалась на молоко.

— Яку школу ораторства закінчив ти, чесний праведнику? — спитав Івана велемудрий Соломон. — Що глагол Ціцерона перед твоїм зблід, як перед сонцем місяць?

— Ніяку, велемудрий Соломоне, — скромно відповів праведник Іван. — Я в молоді роки раз переміг у змаганні. А потім усе життя ділився досвідом…

Викликали мене туди. На килим. Пропонують:

— Думка є. Щоб ви при побуткомбінаті організували бюро знайомств. Треба це діло поставити на державні рейки. Розлучення в районі почастішали… І пам’ятайте: наше бюро буде першою ластівкою в області…

— Може б, — кажу, — краще Деркач цим зайнявся. Завідуючий заготконторою… У нього досвід є. Та й не одружений. А в мене жінка — Отелло…

Не викрутився. Мусив організувати.

Почав з кадрів. Головним спеціалістом призначив Альберта Федюка. Він років зо два був у місті масовиком-витівником. На людській психології знається. Його заступником — Івана Козяренка. Що працював на заготівлі кролів. Район знає. Призначили також інструктора — Федю Баранця. Що потопаючих на пляжі рятував. Та інспектора — Романа Бовкуна, який пожежником був…

Взялися за діло. Довели нам план. Ми зобов’язання підписали.

Подали в газету оголошення:

«Бюро знайомств і одружень, що організувалося при райпобуткомбінаті, приймає від населення заявки на женихів та наречених в необмеженій кількості».

Першим прийшов дід Тимко. Переминається з ноги на ногу. Заяву у руках крутить.

— Що, діду, зятя для внучки шукаєте?

— Та ні… Я здати б хотів… Бабу свою… Хропе дуже…

Пояснили йому, що не приймаємо. Що наша організація має інше призначення.

— Неправильно, — каже дід, — господарюєте. Вам треба б мати запаси. На обмін. Так би мовити, свій золотий фонд…

Трохи в роботу втягнулися. Картотеку завели. Беремо на облік весь холостий контингент. До машини отієї, що ремонт взуття на ходу робить, гучномовець приладнали. Люди несуть взуття ремонтувати, а платівка агітує:

Тут же, коло шевця, лежить спеціальна література: «Закон і сім’я», «Що треба знати про розлучення», «Хвороби серця». Вбиваємо двох зайців.

Пішла до нас клієнтура. Приємно. Відчуваємо, що ми людям потрібні. Що несемо людям радість.

І ось перша ложка дьогтю. Анонімка.

«Зверталася у бюро, щоб підшукали мужа. Мені підсунули свиню. Хати не тримається. З чайної не вилазить. Просила інструктора Баранця, щоб поставив на місце. Такий вид послуг, — каже, — ми не виконуємо. Гарантійного терміну у нас нема. Якщо дасте довідку про розлучення, можемо вам замінити…

А скільки я буду їх вже міняти?..»

Через тиждень друга біда. Прийшла жінка з одного села. До головного спеціаліста Альберта Федюка. І ще з порога:

— Харцизяко! Опришку! Що ти моїй дочці підсунув? Розведенця? А обіцяв перший сорт?

— Ваша дочка також не першої свіжості… — відбивається головний спеціаліст.

— Так я ж тобі бугайця у придачу дала…

— Ша, тітко! — поклав пальця на рота Федюк. — Хай вам буде відомо: за хабаря садять і того, хто бере, і того, хто дає…

Найгірше було попереду. При бюро ми відкрили кімнату зразків. За ініціативою одного керівного товариша. Тут висіли фотокарточки, лежали виписки з біографій. Сюди час від часу ми запрошували ту чи іншу кандидатуру. Для психологічної підготовки.

І ось одного разу, під час чергової психологічної підготовки, дзенькнуло. Вікно. Спочатку одне. Тоді друге. В одне вікно ускочила моя жінка. У друге — жінка керівного товариша. Як десантники. Спочатку я побачив клубок з чотирьох жінок. Під несамовитий вереск він котився з кутка в куток. Після удару тупим предметом по голові я нічого вже не бачив. Тільки чув, як керівний товариш оправдовувався:

— Люблю! Любашенько! Помилуй! Ради діточок наших дрібненьких! Май милосердя!..

Після цього нальоту мене знову викликали туди. На килим. І керівного товариша також.

Сидимо. Мовчимо.

— Як це зрозуміти? — питає той, що викликав.

— Як хочете, — лепечу. — Я ж вам казав, що в мене жінка — Отелло…

Напередодні Нового року я повертався з Владивостока додому. Товариш попросив:

— Ти все одно летиш через Москву. Візьми оту банку оселедців і передай моєму дяді. У нього і Новий рік зустрінеш, щоб не сидіти в аеропорту.

Дав оселедці. Назвав адресу.

Прилетів. Знайшов відповідний будинок, квартиру. Натиснув кнопку дзвінка. Хтось підійшов до дверей. Дивиться у вічко. Мовчить.

Дзвоню знову.

Тихо. Потім глухо:

— Хто?

— Відчиніть, — поспішив я. — Вам передали оселедці з Владивостока.

— В нас у Владивостоці знайомих нема!

— Як це нема? Ваше прізвище Нахімовський?

— Нахімовський. Ну й що?

— Оселедці передав вам Саша з Владивостока. Цілу банку.

— Нема у мене жодного Саші у Владивостоці.

— Відчиніть. Заберіть оселедці. Не буду я з ними носитися.

— Не відчиню…

— Ні, то й ні! — розсердився я. — Тоді я пішов.

— Ей! Куди ви? Оселедці покладіть на сходах.

— Щоб хтось украв?

— А ви он там, під стіною, поставте. Щоб я у віконечко бачив.

Поставив банку. Сів на неї.

— Чого ви сіли на банку?

— Бо я втомився. Трішки посиджу і піду.

— У вас ніж є?

— Навіщо?

— Щоб відкрити банку. Може, там не оселедці.

Дістав ножа. Відкрив.

— Оселедці. Ось, — підняв одного за хвоста до віконечка. — Бачите?

— Бачу. А скільки їх там?

— Не знаю. Не рахував.

— Перерахуйте.

Розстелив газету. Почав викладати оселедці.

— Тридцять шість.

— Ви не заховали жодного?

— Заховав одного… За пазуху… — сердито сказав я.

— Покладіть у банку, банку поставте під двері, а самі йдіть.

— Тут он кіт ходить. Може з’їсти.

— Кота візьміть з собою.

— Куди я його повезу? До Києва?

— Можете випустити на вокзалі. То Соньки з третьої квартири кіт.

Тут у мені прокинулося зухвальство.

— Киць! Киць! — покликав я кота. І саме у тому місці, де мені з-за дверей наказували поставити банку, поклав котові оселедця.

— Що ви робите? — застогнало за дверима. — Ви не смієте! Це мої оселедці.

Я поклав котові ще одного оселедця. За дверима сердито захрипіло. Клацнув замок. Я з рештою оселедців пустився по сходах вниз.

— Куди ви? — обурився голос вже десь у коридорі. — Поставте оселедці. То мені Саша передав. Я його дядя…

— Привіт тьоті! — нахабно крикнув я… — Новорічний… Опинившись біля дверей третьої квартири, натиснув дзвінок. Вийшла симпатична молодиця.

— Вас звуть Соня?

— Так. Заходьте…

Уже в квартирі я пояснив, що лечу з Владивостока. Один чоловік, який побажав не називати його прізвища, передав їй оселедці і попросив привітати з Новим роком. Вибачився, що відкрита банка. Але він перевіряв, чи не зіпсовані…

Рябко лежав у буді. Голову висунув надвір. Поклав на лапи. Погода — золото. Летять лапаті сніжинки. Одна з них сіла Рябкові на ніс…

Глянув на хатнє вікно. З нього б’є, як із прожектора. За вікном виграє ялинка. Рипнули двері. Вийшов господар. Рябко навіть не ворухнув хвостом, бо господар подався до хвіртки.