Праві називають лівих «екстремістами», «націоналістами». Звинувачують, що ті хочуть розвалити наш «общий дом». І лякають їх десантними військами. Бо справжня демократія завжди тримається на гуманних принципах і на десантних військах.

Ліві кричать: «Ганьба!» І полохають правих національними прапорами.

Словом, стіна на стіну.

Мій біологічний ритм також вимагав політичної активності. І я включився. У передвиборну війну. Кинувся рятувати свідомість села. Але… вилетів у трубу. Газову. Мій суперник виїхав на платформі з газовими трубами.

Взагалі, більшість отих передвиборних платформ нагадували платформи звичайного поїзда. Зчеплені однією сув’яззю. Котяться по одних рейках. І тягне їх один локомотив. І все у тупик. Або — під укіс. Бо так спрямована дорога.

І я з жахом подумав: «А що, коли більшість депутатів в’їдуть у парламент на отаких платформах з дутим газом? Не дай, Боже, сірничка або іскринки! Як рвоне! То всі у трубу вилетимо. І праві, і ліві, і деструктивні сили».

Тому я боровся. Словом правди. Але народ так вихворів від гіркої правди, що захотів солодкої брехні. Та й сили противника були явно переважаючі. У мене група підтримки — кілька політичних неофітів. У моїх супротивників — «группа захвата власти», розвідка, контррозвідка, диверсійні групи. І тили. Надійні. З солідними базами, оперативними службами, бойовим забезпеченням. Словом, нижніми кінцівками він опирався на голови своїх вірнопідданих осавулів на низах, а головою своєю впирався в ноги верховенствуючих над ним божків у столиці. І його всіма силами тримали. Щоб він не випав з отого бюрократичною хребта. Щоб не паралізувало весь бюрократичний організм.

Але я боровся. Доводив, що я не «екстреміст». Не «деструктивна сила». Що я не буду «різати жидів» і «виганяти москалів». Що я не з тих, які у свій час кричали: «Геть кацапів з українських тюрем! Українські тюрми тільки для українців!» Я за те, щоб в українських тюрмах сиділи і росіянин академік Александров, і українець колишній міністр Романенко, і кат України єврей Каганович.

Що письменники не винні в тому, що нема мила, порошку, цукру та олії. Бо скільки я на своє худе лице того мила можу вимилити?

Що у мене у швейцарському банку нема ні шеляга. Бо наші гроші можна вкладати тільки в консервні банки.

Що я ніколи не мав дванадцять жінок. Законних. А лише дві. А незаконні законом не заборонені. І їх ніхто не реєструє. Ні у мене, ні у мого суперника. Та й я, зі своєю неповторною красою, можу служити для жінок не предметом кохання, а предметом помсти. Своїм чоловікам.

Мене допитували, скільки я заробляю?

Я делікатно зауважував, що розумна людина не рахує свої гроші…

Вимагали сказати, скільки я перераховую у фонд миру.

Я пояснював, що на танка чи на ракету для малорозвинених країн не витягну. Тому волію перераховувати у фонд милосердя. З цільовим призначенням. На розвиток психлікарень. Щоб в Україні було менше дурнів…

Остаточно вибило мене з боротьби те, що в країні у цей час вибрали президента. Я зрозумів, що сам президентом вже не стану. А президенту, якого обрали, надано право розганяти будь-який парламент будь-якої республіки. Отже, якщо мене і оберуть, то обов’язково «розженуть». Бо таким як треба я ніколи не буду. А таких, як я є, ніколи нікому не треба. Ні генералісимусам, ні генеральним секретарям, ні президентам…

Отож, милі мої сингапурки!

І шановні сингапурці!

Якщо у вас будуть якісь вибори, не висувайте мене ніяким кандидатом в ніякі депутати. Бо якщо у нашій «найгуманнішій і найсправедливішій» країні до влади йдуть по кістках, то чого можна чекати у вашому Сінгапурі?

До уваги, товариші! До уваги!

Шановні і нешановні парламентарії!

Крайньо ліві і крайньо праві! Доцентристи і відцентристи! Борці і приборкувачі!

Надто емоційні демократи! Остаточно закостенілі апаратники! Абсолютно байдужі дрімотники! І впевнена у своїх силах парламентська гвардія «несокрушимой и легендарной»!

Де труби? Ті, які ви обіцяли, пробиваючись до парламенту? Де газ?

Всі ви говорите про неньку Україну.

І ті, які вчора за неї сиділи. І ті, які вчора за неї садили. Гарно промовляєте. Одні так, що обиватель холоне від страху. «Не дай, Боже, зрушать з належаного болота». Другі — так, що страх пронизує люд чесний і праведний. «Не дай, Боже, знову повернуть „к стенке“.

Отож „неньку“ ви бачите по-різному.

Одні — повновладною, багатою, щасливою господинею у своїй хаті.

Інші — забутою дітьми-перевертнями, замученою злиднями і самотністю сільською матір’ю. Яка акуратно возить синові-міщуку усе, що випорпає на своєму городі. І якої син-черств’як далі кухні не впускає.

З оцієї високої трибуни ви часто нагадуєте один одному: „Що скаже народ?“

Він каже: „Їй-бо, комедія. На перший погляд. А на другий — трагедія“.

Невже дійсно істину глаголить істина, що народ має таких вождів, яких заслуговує?

Першообраний вождик присягався народові у вірності. А тоді подріботів у червонозоряну. На виклик господаря.

І треба тішитися. Що „там“ не можуть без нашого. Що не порушують вікові традиції. Що управляли Україною завжди українці. Катерина Друга мала свого Розумовського. Горбачов — свого Івашку. Тільки ось Мазепа не захотів служити Петрові. Тому й став „зрадником українського народу“.

До речі, Ваня Молдаван каже, що у нас більше зрадників, ніж самого народу.

Хто з ними тільки не боровся. І російські царі. І польські королі, і кайзерівці, і хортисти. І пілсудчики, і антонесківці. Гітлерівці, сталінці і „вірні ленінці“. Словом, усі, хто ніс „щастя й волю“ українському народові.

А вони живуть.

Візьмімо оцю аудиторію. Що поділилася на розумну меншість і компартійну більшість.

Знов лунають „вражеские голоса“. За синьо-жовтий прапор. За тризуб. За самостійну Україну.

Істинний „захисник“ українського народу, що має по три великі звізди на погонах і навіть щонайменшої в голові, застерігає:

— Товарищи! Из-под этих знамен стреляли в нашу неньку Украину и в нашу советскую власть!..

Ізя Чачкес дивиться в екран телевізора і дискутує з генералом:

— Не розумію. У чию „неньку“ стріляли? І в яку „советскую власть?“ Коли у ту, яку ми зараз перебудовуємо, то її треба було розстріляти ще у зародкові. Це по-перше. А по-друге, господін генерал, на вас — погони. Так оці погони під час революції „советская власть“ вирізала з раменами. З-під цих погонів у „советскую власть“ стріляли: Денікін, Юденич, Колчак, Врангель, і прочая, і прочая. Та й упровадили погони не князі наші славні, а „свергнутая революцией“ династія Романових. І відновив ці погони не „вождь мирового пролетариата“ Ленін, а сатрап Сталін. То чому ж ви під цими погонами ходите? Ще й груди гордо випинаєте… І хто ж ви тоді?

Вірний ленінець? Твердий сталінець? Чи ревний служитель „единой и неделимой?“

До уваги, товариші! До уваги!

Це був, так би мовити, ліричний відступ.

Давайте до діла. Давайте повернемося до вождика. Ну, звісно, другообраного. Отим засекреченим блоком „стронцій — 239“. Який одностайно ’’затаврував» втечу у Москву першообраного. І одностайно обрав його партійно-вірнопідданого. Вийшло як у тій магії. Та половина нашого преподобного златоуста, що від пояса донизу, — радянська, повністю незалежна і суверенна. А та половина, що від пояса догори, — партійна. Підлегла Москві. І своєму партійному босові. Отож наша рідна ненька Україна знову буде гола, боса і… с у в е р е н н а. Як ота нижня половина глави нашого парламенту.

Предостойні і недостойні парламентарії!

На ваших вельми поважних засіданнях часто лунають незрозумілі вирази. Для прикладу: «Трудящі».

За «вимогою трудящих» «крымские парни» в парламенті «автономізували» Крим.

За «вимогою трудящих» парламентські генерали рвуться в бій проти населення Західної України.