І повелів негайно викликати до себе найбільшого філософа лісу Осла.
Осел довго думав, принюхувався до лісового повітря, прислухався до лісового шепоту й авторитетно доповів:
— Плями на сонці. Все зло на землі від плям на сонці…
Кого?
Зала світла й простора. Великі кришталеві люстри, звисають зі стелі, додають їй урочистості й святковості. Товсті перські килими вкривають блискучий паркет. Повітря чисте й свіже. Ніде ні пилинки.
Це їхня зала. Вони тут господарі, вони тут боги.
У пишних багетних рамах висять вони на стінах. У розкішних парадних мундирах, наукових мантіях, звичайних світських костюмах. Кучеряві й лисі. Бородаті й вусаті. Усміхнені й серйозні.
Дивляться один на одного. Дивляться вдалину. Дивляться на двері.
У тих дверях час від часу з’являються відвідувачі.
Час від часу дні. Час від часу роки. Час від часу десятиріччя.
Деякі з тих, що заходили, вже висять поруч з ними.
Вони звикли до відвідувачів. Радіють їм…
Та ось рипнули двері. На порозі з’явився низенький худенький чоловічок з блідим обличчям, червоним носом і грипозними очима. Хрипким голосом сказав:
— Да-а-а-а!
І пройшовся грипозним поглядом по багетних рамах.
Кучеряві й лисі, бородаті й вусаті, усміхнені й серйозні заціпеніли у тривожному чеканні.
Коли з’являється цей чоловічок, когось із стіни завжди знімає. І доля його зостається невідомою.
— Федя! Давай драбину! — гукнув чоловічок хрипким голосом за двері.
З-за дверей з драбиною з’явився Федя. З інших дверей вийшла дівчина.
— Людо! — звернувся до неї хрипкий голос. — Хто з них Сковорода?..
«Сковороду? — запитували мовчки один одного кучеряві і лисі, вусаті й бородаті, усміхнені й серйозні. — За що? Може, за те, що одежина його скидається на попівську рясу?»
— Третій зліва, — показала дівчина.
— Знять треба! — розпорядився хрипкий голос. — Раму ремонтувать будуть…
У їхніх розумних поглядах знову з’явилися іскорки життя.
Що собі викуєш
Людина — господар своєї долі та її коваль. Так мене переконували.
Настав мій час. І я вирішив кувати свою долю. Не всю одразу. Спочатку половину. Бо знову ж таки мене переконували: «Професія людини — це її півдолі».
Викую півдолі.
Намітив кузню. Набрався ентузіазму. Ускочив.
— Ти куди? Місць нема!
Вискочив.
А час не жде. Життя стікає.
Знайшов іншу кузню. Не таку, як би хотілося. Але кувати треба.
Переступив поріг. Кую.
Без ентузіазму. Без горіння. Горно ледве тліє. Молоток сяк-так дзенькає. Зубило тупе. Точило слабке. Кую.
Щось викував.
Випхали. Без знаку якості, але доля є. Чи то пак півдолі…
Півдолі — це ніби півкожуха. З одного боку гріє, а з іншого віє. Хіба сучасна людина не заслужила цілого кожуха?..
Мене переконали, що друга половина долі — це дружина.
Треба кувати.
Набрався ентузіазму. Нема відповідного матеріалу. Знайшов матеріал. Нема де кувати. Поки знайшов, де кувати, з-під носа вкрали матеріал.
Знайшов де кувати, знайшов матеріал. Не та марка…
А час підпирає.
Кую, з чого є.
Гартую — шипить. Гну — ламається. Здається, вже була й друга половина долі в руках. І нема.
А перша півдоля також почала рипіти.
І вже бачу, що людина хазяїн своєї долі, як собака хазяїн своєї буди.
Ентузіазму нема. Любові до роботи нема…
Скандал.
Милять шию за кількість. За якість. За байдужість. За інертність.
— На долю нарікаєш? Що собі викував, те й маєш…
На свою голову
Якось іду понад ставом. Дивлюсь: топиться мій директор. Я плавати не вмію. Але, не дай Боже, хтось йому колись донесе, що я пройшов мимо…
І я кинувся у воду.
Врятував. Правда, вискуб йому пасмо волосся. І розірвав піджак.
Наступного дня, на роботі, викликає мене:
— Де ви проходили рятувальну службу?
Я втягнув голову у плечі:
— Ніде… Я навіть плавати не вмію…
— Якого ж ви біса тоді кидаєтесь рятувати людей? Обдер мені півголови. Знівечив костюм… Ви що? Медалі за врятування потопаючих захотіли?.
— Нічого я не захотів… Бачу — ви тонете…
— Ви тонете… Рятівник знайшовся… Без вас не врятували б.
— Всяке могло статися…
— Статися… Тільки чекаєте, щоб сталося…
Я вислизнув з кабінету.
Намагався не потрапляти директорові на очі.
Та через якийсь час він знову мене викликав:
— Ви бачите струп на тому місці, де ви вискубли волосся? Ні? З такими рятівничками і голови можна позбутися… плавати не вміє, а лізе в воду. Йому хочеться слави… Йому хочеться, щоб про нього газети писали… Вже ось дзвонять. Медаль хочуть дати… Я б на вашому місці відмовився… Сказав би, що це помилка…
Незабаром у нашій установі було свято. Директорові вручали медаль за врятування потопаючого. Я зі сльозами на очах дякував йому, що він, ризикуючи своїм життям… Від себе. Від жінки. Від тещі. І від дітей. Які, дякуючи йому, не позбулися годувальника.
Гармонія
Над головою синє небо. На ньому — лагідне травневе сонце. Під ногами трав’яний квітучий килим. Навколо — ліс.
Блукаю поміж деревами. Милуюся тим, що понавитворяла весна. І сам веснію.
А потім стало якось сумно. Щебече пташка з пташкою. Жебонить мушка з мушкою. Шепочеться вітерець з листячком. А я — сам.
Порушується гармонія, подумав я і оглянувся навколо.
Бачу — оддалік ще одна людина гармонію порушує. Конвалії збирає. На сонце мружиться. По стовбурах дерев мелодії палицею вистукує. Музикантша, мабуть.
Може, думаю, природа нас одне для одного створила. Щоб і ми її гармонію доповнювали. А ми тиняємося одне навколо берези, друге навколо дуба.
Іду на зближення.
Вона мене ще не бачить. Та метрів за п’ятдесят почула кроки. Озирнулася.
Я зніяковіло зупинився. Присів біля конвалії.
Пішла далі.
Я підвівся, пішов слідом за нею.
Вона знову стрельнула оком.
Я зупинився.
Спочатку прискорювала кроки, щоб випередити мене. Тепер, навпаки, сповільнює. І все частіше озирається.
Природа бере своє, констатую я. Значить, клюнуло. Прискорив крок.
— Здрастуй, зозулько!
— Здрастуй, горобчику!
Я зніяковіло зупинився. По хвилі сказав, що мене звуть Вася. Що погода сьогодні хороша. І природа теж. Тоді пригадав, що у таких випадках питають про годину.
— Не скажете, котра година?
— А я годинник з собою до лісу не беру. І грошей також, — сказала агресивно. І руки сховала за спину.
Колеться. Треба, гадаю, про щось ніжне з нею.
— Ось білочка, — кажу, — по гілочках стрибає.
— Де?
— Он… — я відвернувся і підвів голову.
Щось гупнуло мене по голові. Дерева загойдалися… Коли очуняв, поруч стояла вона. Дивилася широко розплющеними очима. Пробелькотіла:
— Живий, слава Богу, живий!
Я спробував підвестися.
— Не рухайтесь! — крикнула вона.
Я сторожко глипнув навколо.
— Нічого не розумію. На мене гілляка впала, чи що? Вона кивнула:
— Палиця моя…
У мене очі полізли на лоб:
— Ви? За що?
— Щоб не тягло до чужих годинників.
— Невже ви сприйняли мене за грабіжника?
— Чого ж ви нишком за мною стежили?
— Та я… просто соромився підійти…
Того дня ми ще довго блукали лісом разом. Хоч на голові у мене садніла гуля, та за спиною ніби виросли крила.
Гармонія..
Запобігли
М’ясокомбінат жив повнокровним життям. Його працівники били биків і розширювали виробництво, напихали ковбаси й ходили в кіно, змагалися з конторою «Маслосирпрому» за економію державних коштів і будували на ці кошти парашутну вежу. Хлопців цього підприємства найбільше хвилювали проблеми футболу, дівчат турбували найефективніші методи звуження стану.
Директор комбінату, людина, яка на роботі з людьми з’їла всі свої природні зуби, турбувався, щоб з ростом матеріального добробуту його підлеглих зростав їхній культурний рівень і кристалізувалася свідомість. Тому, прочитавши, що скрізь іде боротьба з абстракціонізмом, він викликав до себе комсорга комбінату Вітьку Мотовила. Простягнувши йому газету, директор запитав: