За мною теж біжить. Також оглядається. Тішу себе тим, що я худий. Мені легше. Отак, підтюпцем. І приємно. І корисно. Зараз існує глобальна проблема інфарктів, неврозів. Треба з нею боротися.

З кілометр пробіг. На другому сів. Прямо на тротуарі. Підкосилися ноги.

Підійшов ангел. З міліції.

— Що, з самого ранку уже дирболизнув? Лице обклеїв пір’ям…

— Це не пір’я. Це пух. Тополиний. Он літає. І липне. Лице солодке. У «Байкалі» мився…

— А-а-а! То ти, голубчику, аж з Байкалу?.. У машину. Там розберемося.

— Мені туди не треба. Мене чекає робота…

— У нас також робота знайдеться…

Їхати легше, ніж іти. Думаю. Про інтенсифікацію. Продуктивне використання кожної хвилини. Приховані резерви…

На роботу приплівся під обід. Тут мене зустрів головний чорт.

— Де це ви досі тиняєтеся? Чому не здали проект очисних споруд? Ви не думаєте про охорону природи. Вам байдуже майбутнє планети…

Сиджу. Намагаюся думати про охорону природи. А в голову лізуть оті чорти. І я думаю, як уберегти себе. Тебе. Його. Від отих повсякденних проблемок, що, як іржа, з’їдають наше здоров’я. Псують наші плани. Пожирають наші нерви… З’їдають нас…

Без нас не потрібна буде ні природа, ні планета…

Будинок, у якому я живу, при дорозі. Вікнами на вулицю.

Прибігає двірник:

— Негайно зніми штани!.. З балкона. Делегація їде. З Гондурасу…

— А що, — кажу, — можуть украсти? Чи мої штани так впливають на міжнародну політику?

— Вид псують твої штани.

— Нібито в Гондурасі, — кажу, — штанів не сушать… Та й балкон мій на шістнадцятому поверсі. Що, той гондурасець буде до моїх штанів на вертольоті підніматися? Чи в бінокль їх розглядатиме? А навіть якби розглядав. Що він на тих штанях побачить? Що це — карта секретних об’єктів?

Не зняв я тих штанів. Бо назавтра треба було мені у них на роботу йти. А в мене радикуліт. Не дай Боже щось вологе зодягнути. Зляжу. На роботу не вийду. Плану не виконаю. Хліба не напечу. Чим того Гондураса годувати будемо?

Конфлікту із Гондурасом у мене не вийшло. Почався конфлікт з райвиконкомом. Мене оштрафували. За порушення громадського порядку.

Я попросив у своєї школярки глобус. Подивився, де той проклятий Гондурас. Пропади воно пропадом! Це ж який світ йому треба було їхати, щоб у мене за нього десятку здерли!.. А країн скільки… Це якщо за кожну мене штрафуватимуть, у мене не буде що сушити… Треба щось думати.

І я придумав.

Засклив балкон.

Прийшли з райвиконкому:

— Розберіть негайно! Заборонено. Протипожежними нормами, санітарними нормами, архітектурними нормами… Потім, своїм видом ви псуєте загальний фон…

— По-перше, я підпалювати свою квартиру не збираюся. По-друге, за якими нормами отой заводський димар кадить мені прямо у вікно? По-третє, чому архітектор сам не придумав, де я маю сушити штани? А, по-четверте, моя сусідка своїм видом ще більше псує загальний фон. Он порозвішувала. Різних фасонів і різних епох.

— Сусідка, — каже, — з боку подвір’я. На вулицю не видно.

— То з космосу видно… Он «Челенджер» літає… інопланетяни можуть побачити… Що про наш будинок подумають?

Оштрафували.

Розібрав.

Але життя є життя і штани є штани. Знову повісив їх на балкон, і знову прибіг двірник:

— Зніми негайно! Начальник ЖЕКу розпорядився. Делегація їде.

— Невже, — кажу, — їде Катерина Друга, що начальник ЖЕКу бігає, як Потьомкін?

— Ні, з Зімбабве…

…І чого вони так в’їлися на мої штани?..

Якби я був коровою, то в першу чергу вчинив би злочин. Кримінальний. Забодав би кандидата наук Тарабанюка. Відбодав би йому голову. А рогом на спині виписав би всю його дисертацію.

Скажете, він не винен. Скажете, їх у тому інституті — як мух. Одне на одному. Одне пише, друге дописує. Себе. Їм також треба вирішувати продовольчу програму. Щось їсти. У них також плани. Заготовити собі. Заготовити кумі. Проекспериментувати.

То виділіть йому козу, нехай експериментує. А йому виділили три тисячі корів. І він за рік перетворив їх на команду фігуристок. Ні живота, ні вимені. Тільки шерсть. Як на мамонтові. І погляд — як у закоханих. Поцілунку просить. Із сіном. А їй замість сіна плакат перед мордою почепили. Що одна ялова корова обходиться державі у чотириста п’ятдесят карбованців. А в скільки обходиться державі одна ялова голова?

Ось у сусідів наших також експериментували. Проектанти. Десять чоловік ціле літо проект одного корівника до місцевості прив’язували. То у ставку, то по черешнях, то у ліску.

А прийшли будівельники будувати — у проекті дверей нема. Самі вікна. Викликали їхнього головного.

— Це Філя, проклятий, винен! — каже головний. — Це він за двері відповідав. А він же корови справжньої не бачив. Він думав, це така, як божа корівка. З крильцями…

— Як це не бачив? — обурився голова. — Ціле літо просидів на пасовиську під коровою. Прямо із дійки смоктав. Півстада виссав. Як відьма. Надої на двадцять п’ять процентів упали… Не бачив…

— Все одно не бачив, — каже головний. — Дійку бачив, а корови не бачив… У нього погляд спрямований у самого себе. Як у йога.

Експериментатори.

Прив’язне. Безприв’язне. Замість підстилки — сітка. Замість конюшини — гілляки. Ніби корова — попугайчик.

Буде вона про молоко думати? Вона думає, як ратицю не зламати. Як стойку біля дерева зробити. На задніх ногах. Її ж ніхто не дресирує, як у цирку слона. А все життя — як на манежі. Тільки там нікого не доять. А її — тричі на день. І то машиною. Там недосмоктало, а там — пересмоктало. Бо оператор — не машина. В оператора є серце. А в операторші — очі голубі. А у корови після кількох таких доїнь уже нічого нема.

Була ферма — став госпіталь. Коров’ячий. У тої ратиці нема. У тієї вим’я як зів’яла груша. А та взагалі не хоче ні телитися, ні доїтися. Цілими днями простоює перед склом пожежного крана, як перед дзеркалом. Роги свої розглядає. А там хтось теж простоює. Молока чекає…

Ех, якби я був коровою…

Пишемо: «Оберігаймо красуню природу!»

Закликаємо: «Рятуймо бенгальського тигра!»

Страуса нанду і якогось черв’ячка заносимо у Червону книгу. А жінку губимо. Щодня. Щогодини. Щохвилини.

Он чалапкає. Впресована у куленепробивні штани. Затягнута ремінцями. Обвішана торбами. Як гренадер на маневрах. Почепи ще бінокля і маузера — і чистісінький Попандопуло.

Легко їй?

Ступає, як по мінному полю.

Ноги на шпичках. Трусяться. Лице вистраждане. Як у каторжанки. Там тисне. Тут муляє. Фарба виїдає очі. А ти до неї в цей час із компліментом:

— Ви як лань. Трепетна. Загнана мисливцями…

І вона тобі крізь прокурені зуби:

— Іди ти!..

І називає конкретну адресу.

А ради кого вони все це на собі носять?

Ради нас.

Моя — ради тебе. Твоя — ради мене. Його — ради нас усіх.

Колись ми казали: «Чоловік керує, а жінка працює. Тому жінки такі здорові, а чоловіків так часто косять інфаркти».

Почали висувати жінку. Ніби для експерименту: що візьме її?

Керує. І не бере ніщо.

Тільки горілка. Бо раз керує, значить, п’є. З ким треба. А раз п’є, значить, криє. Кого треба.

А прийде додому, також криє. Треба чи не треба. Щоб не декваліфікуватися.

Стара істина «Сила жінки — у її слабості» (бо, мовляв, якщо чоловік тішився тим, що він голова, то жінка задовольнялася тим, що вона шия: куди хотіла ту голову повертала) перетворилася у нову: «Погибель жінки у її силі». Бо жінка вже перестала бути шиєю, але ще не стала головою.

Жінка створена для продовження роду. І сімейного затишку. Нема жінки — нема затишку. Нема затишку — нема сім’ї. Тільки мирне співіснування. І продовження роду.

Якого роду? З якими традиціями?

Коника-стрибунця? І зозулі?

Ку-ку, ку-ку! Скік. Скік. А тоді хапаємося за голову: