Ян швидко спустився на землю. Він погладив єнота, милуючись його шерстю. Яну було дуже шкода бідної тваринки й водночас він був дуже гордий з того, що саме він вистежив єнота.
Сем підняв тушу за лапу й вигукнув:
– Тридцять фунтів, не менше!
А Гай завів своєї:
– Подумаєш! Впольований мною бабак був удвічі більший. Та й що б ви робили, якби я не нагадав вам про сокиру.
Ян на око визначив вагу єнота в тридцять п’ять фунтів, а Калеб – у двадцять п’ять. Згодом виявилось, що єнот важив лише вісімнадцять фунтів.
Раптом Турок сердито загавкав – так він гавкав на чужих. Перед мисливцями постав Вільям Рафтен. Стояла страшенна посуха, а фермер помітив вогонь у лісі. Побоюючись пожежі, він пішов на вогнище.
– Тату, а чого це ти досі не в ліжку?
Рафтен змовчав на нахабну синову репліку, натомість із сарказмом звернувся до Калеба:
– Може, ще раз вистрілиш у мене? Та, мабуть, ні, бо я сьогодні без грошей.
– Тату, це не він! – вигукнув Сем. – Його обмовили. Я бачив, як він стріляє. Калеб не може схибити.
– Тільки не тоді, коли п’яний.
– Востаннє я пив з тобою, – розгнівався Калеб.
– Чи не ти божився, що не маєш зброї? – тицьнув Рафтен на зброю Калеба. – Я бачив його в тебе років з десять тому. Та я не дрижатиму перед твоїм револьвером! – вигукнув Рафтен, помітивши, як пальці Калеба стиснули його руків’я. – І вшивайся з мого лісу зі своїм паршивим псом, який душить моїх овець! Ще наробите тут пожежі – лиха не оберешся!
– Слухай ти, Рафтене! – і Калеб миттю звів револьвер. Він напевне б вистрілив, якби Сем не став між ним і батьком. Ян бігом повис на руці Калеба, в якій був револьвер, а Гай шуснув за дерево від гріха подалі.
– Ану марш від мене, малі! – заревів Калеб.
– Ви тільки гляньте, – презирливо промовив Рафтен, – знов нападає на беззбройного. Ану відійдіть, хлопці, зараз я з ним поквитаюсь.
Рафтен не мав страху, і бозна-що б сталося, якби на місце сутички не підоспіли два його наймити. Він наказав їм швидко збиратися, бо думав, що в лісі пожежа. Один із наймитів приятелював з Калебом, а другого всі знали як тиху й мирну людину. Наймити примудрились відтягнути хазяїна, а тим часом Сем став переконувати батька:
– Тату, якби тебе зараз продірявили, це було б цілком справедливо. Ну чого ти накинувся на Калеба? Це не він розклав багаття, а ми з Яном, зараз ми його погасимо. Тільки заспокойся. От ти зараз кривдиш Калеба, а він тобі нічого поганого не зробив. Ти ж пам’ятаєш свої відчуття, коли тебе несправедливо звинувачувала бабуся Невіль? Так ось Калеб зараз так само почувається, бо ти несправедливо звинувачуєш його. І тобі не соромно? Адже це не гідно чоловіка! Краще мовчи, якщо не маєш доказів.
![Маленькі дикуни - i_209.png](/BookBinary/34340/1711812342/i_209.png/0)
Рафтен дуже здивувався, почувши таке від власного сина. Більше того, тут всі були проти нього. Вільям сам частенько посміювався над гнівом бабусі Невіль, якій він нічого поганого не заподіяв. Та він і подумати не міг, що виглядав не краще за знахарку. Якийсь батько, можливо, розгнівався би на сина за неповагу, та його гнів кудись зник. Натомість Рафтен подумав: «Ну і гострий на язик мій Сем! Ну чисто тобі адвокат, а здачі дає, як професійний боксер. Може, й справді краще його вивчити на адвоката, а не на зубного лікаря?»
А вголос пробубонів:
– Дивіться мені, загасіть вогонь!
Рафтен обернувся і пішов геть.
– А знаєте, містере Рафтен, вони й не здогадались взяти із собою сокиру… – почав було Гай, але Рафтен уже зник у пітьмі.
Хлопці загасили багаття і мовчки попрямували до табору. Сем з Яном несли на палиці єнота. Поки вони йшли до тіпі, вони дедалі більше переконувалися, що його вага не менше вісімдесятьох фунтів.
Калеб пішов і собі, а хлопці, щойно гепнувшись на ліжка, поснули як убиті.
XXIII. Банші та нічний волоцюга
Щойно зайнялося на світ, Сем з Яном почали обговорювати нічні події. Вони вирішили, що не говоритимуть про це у присутності Калеба, а Гаю окремо приказали тримати язика за зубами.
Обходячи рано-вранці «грязьові альбоми», Ян знову помітив відбиток копита, а нижче був слід великого птаха, схожий на індичий. Хлопець привів Калеба поглянути на них. Старий мисливець без вагань визначив, що тут ходила синя чапля. А от щодо іншого сліду він сказав таке:
– Сам не втямлю: наче слід великого оленя, але я точно знаю, що тут олені не водяться. За десять миль звідси, так, повірю…
Увечері, коли Ян повертався на бівуак після «наскоку на блідолицих», десь із загати до нього долинув дивний скреготливий звук, який враз заглушило моторошне виття. Крик повторився над головою, і Ян побачив, як над ним повільно пролітає величезний птах.
Наступного дня за кухаря був Ян. Він раненько прокинувся й бігом побіг по воду. Раптом з берега знялась велика синя чапля. Ян заворожено спостерігав за птахом, а коли він зник у небі, хлопчик пішов обстежити місце, звідки злетіла чапля. На піску чапля залишила по собі багато слідів. Безперечно, це був той самий птах, якого він бачив увечері.
Таке пояснення задовольнило всіх, окрім Гая. Третій Вождь стояв завжди на тому, що після заходу сонця ліс аж кишить ведмедями. Куди вони зникають удень – було невідомо. А втім, він також запевняв, «що досі не зустрічав ні птаха, ні звіра, який міг би його налякати». Калеб погодився з тим, що скреготливий крик справді належав синій чаплі, а от про виття на деревах і він не міг нічого пояснити.
Якось Дятел вийшов на свіже повітря, Гай з Яном сиділи в тіпі. Раптом Головний Вождь почув якийсь звук, начебто жалісний стогін. Він розростався і дедалі гучнішав. Сем покликав товаришів.
– Яв-яв-яв-яв, – лунало у лісі жалісне виття, а потім переростало в загрозливий хижий рик.
Звук дедалі дужчав. Здавалось, що десь тут, поруч, нявчала якась велетенська кішка, а за нею голос подавала пантера.
– Хлопці, це рись! – осяяло раптом Маленького Бобра. Він згадав, як чув колись це виття у Гленьяні.
– Так, це рись, – підтвердив Калеб наступного ранку.
Пізніше на бівуаку стало відомо, що вночі у Рафтена зникло ягня.
Вранці Ян узяв барабан, однак помітив, що він провис – шкура стала м’якою.
– Буде дощ! – промовив Маленький Бобер.
Калеб був приємно вражений.
– Ти справжній індіанець, – похвалив він Яна. – Якщо вранці барабан треба підсушувати на вогні, індіанці кажуть, що ввечері буде дощ.
І справді, по обіді небо заволокло хмарами, пішов дощ. Калеб залишився у хлопців на вечерю. Лило як з відра, тож старий мисливець вийшов і прокопав навколо тіпі рівчак з відводом у бік загати. Після вечері всі сиділи в тіпі біля вогню. Знявся вітер, усередину тіпі стало заливати. Ян вийшов, щоб переставити димові жердини, і почув надворі пронизливе «Яв!».
Повернувшись в тіпі з оберемком сушняку, Ян почав підкидати хмиз у вогонь. В тіпі стало видно як удень. Вітер налітав поривами, брезент неприємно лопотів об жердини.