– Ну от що, хлопці, збігайте увечері до шевця, заберіть у нього мої чоботи, а я пришию вам клапани.

– Згоден, – одказав Ян. – І знаєш, Сі, це нічого, що ми накладали латки зверху. Брезент можна перевернути, і вони будуть всередині.

Хлопці взяли гроші, щоб забрати полагоджені чоботи, й після вечері подались до шевця, який жив за дві милі.

– Цей Сі Лі якийсь дивакуватий. Та й ім’я в нього, як у китайської пралі. Здається, тільки пралею він і не був. А так уміє робити все на світі, хоча все однаково погано. Він служив у солдатах, був підрядчиком, коком, грає на саморобній скрипці. Ще набиває чучела птахів, наша сова – його рук справа. Він править бритви, лікує коней, лагодить годинники – і все це робить з однаковим успіхом. Коняці він пускає кров, не спитавши, на що вона хвора, а коли береться почистити годинник, то не одмінно забуде поставити на місце якесь коліщатко. Якось він узявся почистити для Ларрі Невіль його старий годинник, а коли знову зібрав його докупи, то виявилось, що в нього залишилось зайвих коліщат майже ще на один годинник. Він може зробити все на світі як-небудь і нічого не може зробити як слід.

Але у зшиванні брезентів він майстер, бо три роки служив матросом – ні на якій роботі так довго не уживався. Та воно й не дивно, бо то було китобійне судно з трирічним плаванням.

Був тихий червневий вечір. Сила-силенна пташок ось уже вдруге за день влаштували чудовий концерт. На кожній гілочці сиділа яка-небудь пташинка і розповідала всім довкола про своє неймовірне щастя.

Хлопчики вийшли із саду на дорогу і побачили в небі яструба. Вмить урвався пташиний концерт. Усі пташки поховались, тільки польовий жайворонок, який щойно висвистував на купині посеред широкого лугу, марно шукав собі прихистку. Яструб прискорив політ – жайворонок метнувся убік, напружуючи всі сили, щоб швидше дістатись до саду. Та хижак наздоганяв його… Ось він у нього над головою, ось… Ще мить, і він би схопив наляканого до смерті співця, та раптом з-за яблунь випурхнула невеличка чорна з білим пташка – мухоловка. З голосним пронизливим криком, з настовбурченим сірим пір’ячком на голові, під яким, мов бойове знамено, вибивалось яскраво-червоне, мухоловка блискавкою кинулася на хижака.

– Клік-клік-клік – видала вона бойовий клич і помчала назустріч удесятеро більшому яструбу. Чорно-білою стрілою пташка уп’ялась яструбу поміж крил саме в ту мить, коли жайворонок у розпачі припав до землі й сховав голову в очікуванні смертельного удару. Од несподіваного удару яструб із жахом відскочив. Раптом, наче дикий кінь, він скинув нападника і зник у лісових хащах, а мухоловка завернула додому.

– Оце молодець! – промовив Сем із щирим захопленням.

Його голос ніби розбудив Яна од сну, в якому той бачив битву маленької безстрашної мухоловки.

Попереду дорогою стрибав горобчик. Коли Ян і Сем його наганяли, він злітав, тріпочучи білими крильцями на хвості, і знов сідав попереду хлопців.

– Диви, плиска, – кинув Сем.

– Та ти що! Де ти бачиш плиску? Це ж горобець! – впевнено вигукнув Ян.

– Ну, можливо, не знаю, – погодився Сем.

– А ти ж казав, що знаєш усіх птахів, – згадав Ян їхню першу розмову.

Сем пирхнув:

– Ну трохи похвастав, з ким не буває?..

Червоноголовий дятел з лимонницею в дзьобі пролетів до живоплоту й сів на гілку, скоса позираючи на хлопців. Призахідне сонце осявало його яскраве пір’я, китицю бузку, жовтого метелика – і це чудове поєднання фарб зачарувало Яна. На іншій гілочці – луговий жайворонок; трохи далі від нього – плиска; внизу, на камінчику – вечірня ластівка. І всі вони тішили зір та слух.

– Яка краса! – вигукнув Сем, а Ян онімів од щастя й не міг вимовити і слова.

Пташки не терплять вітру, і то був їхній день – довкола панувала мертва тиша.

Хлопці пройшли повз стодолу, біля якої з щебетом кружляли з пару сотень шпарких ластівок. По узбіччях насипної дороги кублилися тисячі серпокрильців; біля струмка звили собі гнізда балакучі рибалочки, а на болоті пурхали зграйки чорних дроздів.

Спостерігаючи таку велику кількість прекрасних живих істот, Ян не міг стримати своєї радості, радості дослідника природи. Сем також відчував щось подібне й примовк, а останні півмилі друзі пройшли, не промовивши жодного слова.

Чоботи були готові. Сем перекинув їх через шию, і хлопчики пішли додому. Сонце вже зайшло, але пташки не поховались. Вони сиділи, зачаровані теплим тихим вечором.

Співочий горобець біля струмка та берестянка на високому в’язі все ще сипали дзвінкими трелями в густі вечірні сутінки.

– Я хотів би лишитися тут назавжди, – сказав Ян і трохи зніяковів, пригадавши, як не хотілось їхати в Сенгер.

Вони мовчки й повільним кроком вийшли на потемнілу дорогу. Кожен думав про своє.

Раптом у них над головою з дерева почулося гучне й лунке, але водночас ніжне «гу-ху-ху-у-у», наче десь угорі туркотів дикий голуб. Вони зупинились, і Сем прошепотів:

– Сова! Велика сова-реготуха!

У Яна стріпнулось од радості серце. Він багато читав про сов, навіть бачив їх живими в клітках, але йому вперше доводилося чути крик справжньої дикої сови.

Вже зовсім посутеніло, та звідусіль доносились звуки: в лісі жалібно волала дрімлюга, скрипіли й кумкали сотні ропух та жаб, з мулкого озерця долинав якийсь дивний крик, що звучав наче моторошний сміх. Раптом із густого чагарнику пролунало високе, але неголосне «уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа!»

– Що це? – вигукнув Ян.

Тремтливий пронизливий крик, не схожий на пташиний, прокотився вже ближче. Він здавався надто різким для птаха, і Сем прошепотів:

– Єнот. Це крик єнота. От зберуть хліб, і ми прийдемо сюди на полювання.

– Це буде чудово! – захоплено вигукнув Ян – Шкода, що не можна полювати зараз. Я ніколи не полював на єнота і взагалі не полював. А для чого чекати осені?

– Бо восени єнота легше знайти. Тільки скажи: «Сьогодні вночі я буду зі своїми собаками на покосі», і єноти обов’язково там будуть – їх тут і зараз багато. Щойно ми чули одного, а ось і другий.

У деревах пролунав довгий, протяжний крик.

– Ти помиляєшся, – сказав Сем. – Навіть мисливці плутають. Це кричить сова-сипуха. Голос у неї ніжніший за єнотів і свистячий.

Ніжний звук пролунав ще кілька разів, і лише тоді Ян збагнув, що єнот кричить пронизливіше, різкіше.

Коли друзі наблизились до дерева, з якого кричала сова, чиясь велика сіра тінь безшумно промайнула над їхніми головами, закривши на мить яскраві зорі.

– Бачив, бачив? – прошепотів Сем. – Ото й була сова-сипуха. І зовсім вона не сипить.

– Як же хочеться пополювати на єнотів! – знову завів своєї Ян.

– Що ж, давай спробуємо, – відповів Сем. – Якщо дуже хочеш, підемо. Зрештою, можна й зараз.

– Про тварин я знаю більше, ніж про птахів. Може, зубний лікар – чудова професія, але я мрію побути хоч трохи мисливцем. Тато обіцяв якось походити зі мною в лісі. А уявляєш, як буде класно, коли ми натрапимо на оленів у Довгому болоті, що за десять миль звідси! Шкода тільки, що тато посварився з Калебом. Калеб чудово знає ліс, а його старий Турок вислідив стільки єнотів, що ти й не порахуєш.

– Якщо ця собака єдина у Сенгері може вистежити єнота, я обов’язково його добуду. От побачиш! – палко вигукнув Ян.

– Вірю! – відповів Сем, і в його голосі прозвучало змішане почуття щирого захоплення й подиву.

О десятій годині друзі повернулись додому. Всі вже спали, крім містера Рафтена. Хлопчики теж одразу полягали, а на ранок, зайшовши в комору, вони побачили, що Сі Лі не тільки пришив та підрубив димові клапани, але й заново поперешивав усі латки та підрубив знизу покришку тіпі, вклавши в рубець тонку мотузку. Тепер усе було готове. Хлопці одразу перенесли покришку на місце майбутнього табору. Ян прихопив із собою сокиру. Коли вони проходили повз живопліт біля струмка, де починалось болото, Ян сказав: