Досі ще жодна гра не захоплювала так Гая. Він гордо взяв на плечі опудало й пішов його ховати. Малий хитрун засунув оленя в густий чагарник зі східного боку табору, він оббіг кругом і з’явився із заходу з криком:

– Готово!

Хлопці шукали довго і марно.

– Що ж тепер робити? Як рахувати очки? – запитав Дятел.

– Раз оленя не знайдено, тому, хто його ховав, присуджується двадцять п’ять очок, – відповів винахідник гри, і знову Гай був попереду.

– Це найцікавіша гра з-поміж усіх, в які мені доводилось грати! – захоплено вигукнув переможець.

– Мені здається, Бобре, олень обов’язково має залишати сліди – зауважив Сем.

– Правильно, – погодився Ян. – Може він тягтиме за собою дрючок?

– На снігу це було б легко, а так…

– А давай нарвемо папірців, і олень залишатиме паперовий слід.

– Давай!

Вони побігли в табір і порвали весь папір, що трапився під руку, на дрібні клаптики й поклали в спеціальний «мішок слідів».

А що минулого разу ніхто не знайшов оленя, то Гай мав право знову його ховати.

Гай дуже заплутував сліди і так старанно заховав оленя, що хлопці побачили «тварину» лише за п’ятнадцять кроків. Сему було зараховано десять очок за знахідку. Він вистрілив і схибив. Ян підступив на п’ять кроків, але надто поквапився і теж дав маху. Гай пустив стрілу і з відстані п’ять кроків, ясна річ, поцілив оленеві в серце. Від таких блискавичних перемог у Гілки запаморочилась голова, він усе дужче вихвалявся своїми досягненнями, і два інших Вожді вирішили встановити нове правило: не підступати до цілі ближче ніж на п’ятнадцять кроків.

Гра дедалі більше захоплювала хлопців і вже нагадувала справжнє полювання. Вожді зрозуміли, що можуть іти по слідах або очима розшукувати свою дичину, але найкраще поєднувати те й друге. Ян частіше натрапляв на слід, а Сем помічав здобич при візуальному огляді місцевості. Проте найбільший успіх випадав на долю Гая. Його маленькі поросячі очиці схоплювали все, і він нарешті знайшов царину, в якій міг перевершити інших. Хлопцям навіть здалося, що малий і справді мав хист до мисливства. Часто Гай дуже оригінально ховав дичину. Раз він провів слід до греблі, потім на протилежний берег і там поставив оленя на відкритому місці так, що його було видно здалеку. Треба було або стріляти через греблю, або йти в обхід по п’ять кроків, або забрідати глибоко в воду. І цього разу переміг Гай. По ходу гри придумали ще одне правило: не ховати оленя в чагарнику та між камінням, бо стріли губляться в заростях.

Хлопчаки так захопилися, що й не помітили, як ускладнили гру. Повсюди лежали паперові сліди, й тепер неможливо було визначити, які з них старі, а які свіжі. Та Ян знайшов вихід із непростої ситуації. Він запропонував використовувати кольоровий папір. Якийсь час це працювало, але запаси паперу зрештою вичерпались. У лісі тепер аж в очах рябіло від папірців. Гра добігала кінця. І саме в цей час хлопців навідав Калеб. Він завжди наче випадково до них заскакував. І хлопці завжди були раді його бачити – старий мисливець давав їм багато корисних порад.

– О, то у вас є дичина, – промовив Калеб, киваючи в бік опудала, що стояло на відстані сорока ярдів. – І справді скидається на живого. Молодці! Просто молодці!

Його дуже потішили розповіді хлопчаків про полювання на оленя. Його цікавість помітно посилилась, коли він почув, що не Сем Рафтен виявився найбільш вправним стрільцем і мисливцем.

– Гаю Бернс, то ти молодчага! Не раз мені доводилось полювати на оленів із твоїм батьком біля річки.

Коли старий довідався про труднощі у визначенні слідів, кілька хвилин він мовчки попихкував люлькою, а потім сказав:

– Яне, а чом би вам з Гаєм не роздобути мішок пшениці або кукурудзи? Зерно дасть кращий слід, ніж папір. До того ж ви розкидаєте слід сьогодні, а взавтра його підберуть птахи та білки.

– Класно! – вигукнув Сем, хоч зверталися зовсім не до нього, та це його не бентежило. І вже через десять хвилин він здійснив новий «напад на білих», тобто збігав у батькову комору і за півгодини повернувся з кукурудзою.

– А давайте я буду оленем! – запропонував Калеб. – Дайте мені п’ять хвилин, а тоді біжіть за мною щодуху. Я покажу вам, що виробляє справжній олень.

Він взяв опудало й зник у лісі. За п’ять хвилин, тільки-но хлопці пустились на пошуки здобичі, Калеб повертався їм назустріч. Троє Вождів просувались по кукурудзяних слідах. Зерна були розкидані рідко, футів за десять одне від одного, та юні мисливці вже мали досвід і швидко орієнтувалися на місцевості.

Спочатку слід ішов майже прямо, потім він робив коло й ніби перетинався (А). Хлопці й справді думали, що це так, і міркували, куди б міг подітися олень, якби він був живим, та Калеб попередив:

– Слід не перетинається.

Що це могло означати? Сем звернув увагу на те, що слід у цьому місці дуже широкий, наче роздвоєний.

– Зрозуміло! – вигукнув Гай. – Олень повернув назад.

Калеб мовчав. Ян пильніше придивився до сліду і знайшов те місце, де він розгалужувався. Гай, визначивши загальний напрямок, зовсім уже не дивився під ноги й посунув уперед (у напрямку В). Сем слідом. Обачливий Гай, аби часом не збитися, щоразу озирався на Яна.

Вони подолали ще трохи шляху, коли Ян натрапив на нове відхилення сліду. Тепер він завертав назад від В.

Глянувши в тому напрямку, Ян побачив у точці С оленя, який лежав на боці в траві. Ян переможно заверещав:

– Олень!

Коли інші мисливці підбігли до Яна, то їм залишалось тільки стати свідками, як його стріла пробила серце оленя.

За сорок кроків і так влучно! В індіанців це було б гранд ку, – сказав Калеб, і його обличчя засяяло, як того дня, коли він добув тертям вогонь.

– А що таке гранд ку? – запитав Маленький Бобер.

– Це великий подвиг. Індіанці подвиг називають ку, а великий подвиг – гранд ку. Звучить ніби по-французьки і, можливо, навіть запозичене у французів. Кожен індіанець вів облік своїм ку. За кожний ку він мав право увіткнути орлине перо в свою шапку. За вияв особливої мужності додавалося перо з червоним пучечком волосся на вістрі.

– А що ви скажете про наші головні убори? – поцікавився Ян.

– Хм. Скажу, що напевне ви ніколи не бачили справжніх головних уборів індіанців, бо вони виглядають зовсім не так. Пера повинні бути білими, з чорними вістрями, а прикріплюють їх не наглухо, а вільно, на м’якій шкіряній шапочці. У кожному пері зроблена ремінна петелька, що прив’язується до стрижня. Через цю петельку протягується стрічка, яка тримає перо на шапці. Всі пера прошиваються посередині тоненьким шнурочком, що скріплює їх між собою. На перах є позначки, з яких можна дізнатись, за що саме відзначився індіанець.

– От би пожити серед справжніх індіанців! – вигукнув Ян і глибоко зітхнув.

– Ця пристрасть швидко минає. Я вже це пережив, – відповів Калеб. – Суцільні полювання та сутички, й дня спокою немає, шлунок весь час порожній – собаче життя.

– А мені лише б подивитись, як нагороджують перами, – вставив Сем. – Тут у нас є герой, якому вже давно світить нагорода за вміння красти курчат, – і він перевів погляд на Гая.

– Калебе, а скажи-но, будь ласка, – сказав Гай (він ніколи б земляка не назвав містером), – індіанці давали пера за полювання на оленя? Мені б рушницю – і всі пера були б мої!