– Наче виповзає крізь щілини і труба його назад всмоктує! – розсердився Сем.

Невдача дуже засмутила хлопців. Вони так мріяли посидіти біля вогню у власному тіпі! Та їм на заваді став дим.

– Чи не краще звести хижу? – запропонував Сем.

– Нізащо, – вперся Ян. – Ми обов’язково виправимо цей недолік – в індіанських вігвамах не курно. І ми доможемося свого!

Та всі намагання розпалити вогонь у тіпі виявились марними. А ще воно було дуже тісне. Та й вітер задував крізь щілини, яких додавалось на очах, бо кора в’яза висихала й тріскалась.

Одного разу їх заскочила у лісі злива. Хлопці сховалися були у своєму недоладному помешканні, та дощ лив потоками крізь димовий отвір та діряві стіни – що у вігвамі, що надворі!

А ввечері знялася страшна буря. Наступного дня хлопчики знайшли на місці свого невдалого тіпі лише руїни.

Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав:

– То як там ваш вігвам?

– Розвалився дощенту під час бурі, – понуро відповів Сем.

– Чому?

– Хтозна. А як він димів! І секунди в ньому не всидиш.

– Бо не так зробили, – сказав Рафтен і раптом відчув щиру цікавість до витівки хлопчаків. Він і сам охоче приєднався б до них, аби міг скинути років сорок. Рафтен запитав:

– А чом би вам не зробити не вігвам, а справжній тіпі?

– Ми не знаємо як… та й матеріалу нема.

– Що ж, досі ви старанно працювали, не били байдиків, не ухилялись од роботи – за це дарую старий верх од фургона. Якби тут був мій двоюрідний брат Берт, він би вам показав, як зробити тіпі. Калеб Кларк теж міг би навчити, – додав Рафтен, багатозначно підморгуючи оком. – Спитайте в нього. – Він одвернувся й почав давати вказівки наймитам, що, як завжди, обідали за одним столом із хазяями.

– А що, тату, можна піти до Калеба?

– Ідіть, як хочете, – відповів Рафтен. Сем знав, що батько не кидає слів на вітер, тому хлопці негайно витягли старий верх од фургона. Розгорнувши його, вони виявили, що це величезний брезент. Хлопці перенесли свій подарунок у сарайчик, що дали їм на вжиток, і тоді Сем сказав:

– Пропоную негайно йти до Калеба. Краще за нього ніхто не знає, як робляться тіпі.

– Хто цей Калеб?

– Та це старий Козел Біллі, котрий стріляв у тата, коли той обдурив його на кінському ярмарку. Вони посварилися. А потім тато за безцінь купив якісь його старі заставні й примусив заплатити по них. З того часу йому вже не щастило.

Цей Калеб дуже дивний! Та він довго був мисливцем і як ніхто знає ліс. Ну і перепаде ж мені, коли він дізнається, чий я син! Що ж, спробуємо його перехитрити!

Друзі подались до Калеба. Вони йшли у протилежний бік від їхнього табору. Біля повороту хлопчики побачили маленьку рублену хатку, під дверима якої ліниво греблися кури та важно походжала свиня.

– Тут живе знахарка, – сказав Сем.

– Бабуся Невіль?

– Еге. А як вона мене любить! Як стара курка коршака. Очей, мабуть, вночі не стулить – все думає про мене.

– А за що?

– Гадаю, все почалося із свиней. Ні, з дерев – тато зрубав чималенько в’язів і тим зіпсував краєвид з її віконця. Її страшенно дратує, коли вирубують дерева, наче всі дерева належать їй.

А потім трапилась халепа зі свинями. Якоїсь зими їй прийшлося дуже скрутно, а в неї було дві свині. Вона сама їх оцінила по п’ять доларів кожну – їй краще знати, – бо ж ці свині жили в хаті! Вона прийшла до нас, і тато збив ціну за обох свиней до семи доларів – таку вже має вдачу.

Потім він прийшов додому і сказав мамі: «Кепсько зараз старій. У суботу передай їй два мішки борошна, свинини, картоплі». Тато завжди так робить добро – потихеньку. Так от, мама привезла старій усього добра – не менше як на п’ятнадцять доларів. Знахарка спершу почекала, поки все занесуть до неї в комору, а тоді як почне ганити: «Геть звідси, така-сяка! Не треба мені твоїх подачок! Твій чоловік украв у мене свиней! Так що тепер ми квити. Забирайся звідси! І щоб ноги твоєї тут більше не було!» Вона дуже образилась на нас, коли тато купив у неї свиней, але ще дужче образилась, коли отримала наші продукти. Очевидно, вони скисли у неї в животі.

– І не соромно їй, старій відьмі? – обурився Ян.

– А це вже ти даремно сказав, – заперечив Сем, – вона дивачка, але сенгерці її поважають.

Бабця Невіль дуже не любить, коли вирубують дерева, а навесні, щойно повитикуються перші квіти, вона йде в ліс і годинами сидить біля них, примовляючи: «Мої манюні-гарнюні!» І пташок вона дуже любить. Взимку сама ледь не помирає з голоду, а годує всіх птахів, які злітаються до її хати. Вони їдять у неї просто з рук. Тато каже, що птахи, мабуть, приймають її за старий сосновий пеньок, а мені здається, вона вміє їх приголубити. Стоїть на морозі й кличе: «Мої манюні-гарнюні!»… Бачиш вгорі віконце? – вів далі Сем, коли вони наблизились до хатини знахарки. – То горище, і воно вщерть забите травами та різним корінням.

– Для чого?

– Лікує ними.

– Бідді й справді розповідала, що її бабуся лікує травами.

– Ой, лікар з неї геть нікудишній, зате бабця Невіль знає кожну рослину в лісі. Трави знаходяться на горищі цілий рік, на них лежить кішка – от від цього, мабуть, вони й набирають своєї цілющої сили.

– Хотілося б мені побачити цю бабусю.

– Легко, – відповів Сем.

– Та вона ж тебе терпіти не може!

– Воно то так, але я її піддурю, – пояснив Сем. – Понад усе на світі вона любить хворих. Сам зараз у цьому переконаєшся.

Сем закасав рукави й ретельно оглянув свої руки – не знайшов. Тоді він скинув підтяжки, опустив штанці й почав вивчати ноги. У хлопчаків завжди знайдуться садна і синці. Сему сподобалась подряпина під коліном від цвяха. Він вже було забув про цю подряпину, але тепер вирішив «використати її для справи». Свинцевим олівцем Сем розмалював навколо шкіру так, неначе вона омертвіла. Зеленим лушпинням з волоського горіха він надав їй відразливого жовто-коричневого відтінку. На нозі в нього з’явилась подоба жахливої рани. Сем пожував якоїсь трави, зробив жовто-зелену кашку і намастив її на хустку, якою туго перев’язав «рану». Потім він узяв патерицю і зі скривленим обличчям пошкутильгав до знахарки.

Коли друзі підійшли зовсім близько, прочинені двері раптом рвучко зачинилися. Сем не розгубився, тільки зиркнув хитро на Яна, а потім постукав. У відповідь почувся гавкіт маленького собачки. Сем постукав ще раз. В хаті хтось ходив, але відповіді знову не було. Сем постукав утретє, і тоді різкий голос крикнув:

– Забирайтеся! Геть від мого порога, нечестивцю!

Сем усміхнувся до Яна. Потім, розтягуючи слова трохи більше, ніж звичайно, заскиглив:

– Ой я нещасний! Пожалійте мене, бабусю! Лікарі безсилі у моєму випадку! – що, зрештою, було чистісінькою правдою.

Але за дверима знову мовчок. Тоді Сем зважився прочинити двері. В хаті біля вогню сиділа стара з люлькою в зубах і сердито зиркала червоними очима на непроханих гостей. На колінах у неї куняв кіт, а в ногах крутилося миршаве цуценя і гарчало на незнайомців.

– Сем Рафтен? – розгнівано запитала стара.

– Так, бабусенько. Я, на свою біду, наштрикнувся на цвях у паркані, а ви ж бо знаєте, що від цього можна отримати зараження крові, – бурмотів «хворий». Сем вплітав у своє бурмотіння стогони, зойки і кумедно морщився наче од болю, намагаючись викликати співчуття.