Рафтена вдома не було. Хлопці швидко запрягли коняку і поїхали в місто.

У Дауні вони спершу зайшли в крамницю, де Сем закупив усе за маминим списком. Хлопці придбали олівець, гумку і зошит для Яна, і лише тоді попрямували до готелю. Ян почувався, як сільський хлопчик, котрий уперше відвідав цирк – нарешті він побачить те, про що так довго мріяв!

Від обіду до вечора Ян малював качурів і качок. Їх виявилось більше п’ятдесяти видів. Ян почувався Аладіном у чарівному саду перед незліченними скарбами. У кожного птаха був ярличок із назвою, тож Ян повіз із собою купу замальовок. Його щастю не було меж. Згодом він склав величезну таблицю з назвами качок, що допомогло йому розгадати багато загадок.

Коли присмерком вони повертались до табору, на стежці їх перестрів привид. За голову йому слугував гриб-дощовик, вирізаний у формі черепа, а за тулуб – стара газета.

В тіпі було порожньо. Очевидно, Гай настромив привид на палицю і не побажав залишатися з ним наодинці, тож утік під покровом ночі.

Теслярством Сем захоплювався чи не з пелюшок. Навіть досвідчені теслі визнавали, що він майстерно володіє інструментом. «Індіанці» ж вважали Сема справжнім чарівником. Ян міг півгодини сопіти над якоюсь цуркою, марно силкуючись її розколоти, та підходив Сем і казав: «Стукни ось тут» – і все виходило. Коли ж Сем брався до сокири, цурка миттю розліталась навпіл. Для влучного удару не існувало певних правил. Іноді треба було рубати над сучком, іншого разу навпаки, знизу. Сем завжди знав, де опустити сокиру. Помилявся він вкрай рідко і ніколи не хизувався своїм талантом.

Одного разу Ян марно бився над товстою ключиною. І Гай намагався йому пособити – та де там!

– Ну, Семе, – вигукнув Ян, – цю штукенцію і тобі не під силу розколоти!

Сем покрутив у руках ключину, поставив її сторч і вилив на неї кухля води. Коли вода всоталась, він з усього маху рубонув по лінії, де волокна сходилися у вузол. Ключина одразу розпалась на дві частини.

– Ура! – захоплено вигукнув Маленький Бобер.

– Тю, – буркнув Гілка, – йому просто пощастило. Вдруге він цього не зуміє.

– Не тобі з ним змагатися, – обірвав його Ян.

Він розумів, що Сем не тільки вправний, але й кмітливий: кварта води зменшила опір деревини й перемістила рівновагу.

– Тож я для нього почав! – зневажливо кинув Гілка.

– По-моєму, це треба вважати за ку, – сказав Маленький Бобер.

– За що ку? – сердито фиркнув Гілка. – Дурня! А зможеш зрубати за три хвилини дерево завтовшки шість футів?

– А яке дерево?

– Та будь-яке.

– Закладаюсь на п’ять доларів, що я зрубаю білу сосну за дві хвилини і повалю її в будь-який бік за вашим бажанням. Ви тільки вкажіть, куди валити, вбийте там кілок, і я вжену його в землю.

– Навряд чи в когось із нашого племені є п’ять доларів, та якщо ти це зробиш, отримаєш перо гранд ку, – відповів Маленький Бобер.

– Тільки без підпорок! – загорлав Гай, намагаючись унеможливити повалення дерева.

– Подумаєш, – відповів Дятел. – Я зроблю це без підпорок.

Він нагострив сокиру, і всі пішли в ліс вибирати дерево. Вони швидко знайшли підходящу білу сосну. Сему дозволили трохи розчистити довкола чагарник, аби легше було валити дерево. Кожне дерево в лісі нахиляється, куди йому заманеться. Ця сосна трохи нахилилась на південь. Вітер дув з півночі, тож Ян вирішив вбити кілок з північного боку.

Семові очі зблиснули радісним вогником, та Гай, який трохи тямив у рубанні дерев, презирливо фиркнув:

– Подумаєш! Проти вітру й дурень повалить дерево, а він хай спробує під кутом. Ось так!

І Гай вбив кілок з північно-західного боку.

– Хай покаже, який він мастак.

– Гаразд, за хвилину починаю, – і Сем обійшов навколо дерева, визначив його точний нахил та силу вітру у кроні. Потім закасав рукави, скинув підтяжки і, ставши із західного боку дерева, сказав:

– Я готовий.

Ян подивився на годинник:

– Давай!

Сем двічі впевнено вдарив по дереву з південного боку, – і на ньому з’явилась глибока зарубина. Тоді він підійшов до дерева з північно-західної сторони и зробив ще одну зарубину, трохи нижче першої. Він не квапився, кожен його рух був виваженим, кожен удар точно розрахованим. Спершу вилітали тріски дюймів у десять завдовжки, але зарубка дедалі поглиблювалась, і вони все меншали й меншали. Стовбур був уже підрубаний на три чверті своєї товщини, коли Ян вигукнув:

– Збігла перша хвилина!

Тоді Сем зупинився, сперся рукою на південний бік дерева й безтурботно почав дивитись на його верхівку.

– Семе, не зволікай! Час спливає! – хвилювався Ян.

Сем ані пари з вуст. Він стежив за напрямком вітру й чекав сильного пориву. Нарешті верхівка дерева хитнулась. Почувся загрозливий тріск. Тільки-но дерево почало хилитися, Сем трьома швидкими ударами прорубав усю виїмку з західного боку, лишивши тільки невеличкий трикутничок. Тепер центр ваги перемістився на північний захід. Дерево нахилилося в цей бік, але все ще трималось на тоненькій ніжці.

Та з новим поривом вітру воно з шумом упало, до кінця увігнавши кілок у землю.

– Ура! Ура! Ура! Хвилина сорок п’ять секунд! – радісно закричав Ян.

Сем мовчав, але очі в нього весело блищали. А Гай завів своєї пісеньки:

– Подумаєш, дивина! Я й не таке бачив!

Ян витяг свою рулетку і заміряв пеньок:

– Сім з половиною дюймів! – молодчина, старий! Це таки справжній великий подвиг – гранд ку.

Незважаючи на вмовляння Гая відкласти церемонію нагородження до приходу Калеба, Сем отримав велике орлине перо – як найкращий тесля серед сенгерських індіанців.

Якось увечері Сем вийшов поглянути на зорі перед сном. Десь неподалік кричала сова: «Ху-хоху-хохо-ху-у-у-у!»

Раптом за двадцять кроків від нього безшумно сіла величезна пташка.

– Яне! Яне! Мерщій неси лук та стріли! Тут вухата сова, що тягає курчат!

– Яне, не слухай його – пробурмотів з-під ковдри вже сонний Гай. – Я б не пішов.

Та Ян вискочив з тіпі, захопивши свою і Семову зброю.

Сем вистрілив у великого птаха, та дав маху. Сова розправила крила і зникла в пітьмі.

– Пропала моя найкраща стріла!

– Мазило! – досадував Ян. – Стріляти спершу навчись!

Раптом над ними прошуміли крила. І на магічний стовп знову сіла сова.

– Моя черга, – прошепотів Ян.

Він пустив стрілу, але теж схибив.

– Яне, ти промазав у таку мішень! Та в неї навіть дитина влучила б!

– Якщо вона повернеться, покличте мене! – верескнув Гай із тіпі. – Я покажу вам, як стріляє влучний стрілок. Ви тільки згадайте полювання на оленя…

Але тут Перший і Другий Вожді з такою люттю кинулись на Третього Вождя, що той миттю змінив свій тон і запищав:

– Відчепіться від мене!

Вночі індіанців розбудив пронизливий крик на верхівках дерев. Ян схопився з ліжка:

– Здається, сова повернулась!

– А чого їй боятися? – відгукнувся Сем.

Вранці хлопці пішли розшукувати свої стріли. Магічним стовпом у них називалась висока жердина, на якій було повішено щит, прикрашений перами. Як і годиться індіанцям, Ян намалював на ньому тотем свого племені – білого буйвола. Не пройшли вони й двадцяти п’яти футів, як раптом Ян здивовано вигукнув:

– Дивіться! Дивіться! Що це значить?

На землі лежали дві величезні вухасті сови. Обидві були пронизані в самісіньке серце, одна «вірною смертю» Сема, а друга – Яновою «торохтійкою». Постріли були такими влучними, що хлопчики могли тільки сказати: