– От бачиш! Треба слухатися соломинки. Коли б не я, то тебе спіймали б кинули б на поживу свиням.

– Коли б не ти, нічого такого б не сталося. Я не злякався вашого старого пса! Якби не ти, то я б випустив йому всі кишки.

– О, перепрошую, я зараз гукну собаку.

– Не зараз, іншим разом… Ходімо, знайдемо Сема.

Індіанці зустрілися під липою і, нав’ючені здобиччю, переможцями повернулися до табору.

Того ж вечора друзі влаштували справжній бенкет.

Опісля полягали спати, ніч минула без особливих тривог. Правда, на світанку Гай підняв усіх на ноги, бо йому здалося, що десь поруч ходить ведмідь. Та все було значно прозаїчніше: Гай уві сні скреготів зубами, і хлопці пояснили, що ведмідь йому просто почувся. Утихомирені, всі повлягались досипати.

Вранці Ян оглядав «грязьові альбоми» і знайшов кілька свіжих слідів. Один з них його дуже зацікавив. Старанно перемалювавши відбиток маленького гострого копитця – той самий відбиток, що про нього Ян стільки мріяв – хлопчик гукнув:

– Семе, Семе! Гілко! Хутчіш сюди! Тут сліди оленя!

Йому у відповідь закричали:

– Не вигадуй дурниць, то, мабуть, собака!

Але Ян уперто стояв на своєму, та друзі були впевнені, що він кепкує з них, тож навіть не пішли подивитись. До півдня слід висох і потьмянів, хлопці його остаточно затерли, проте в Яна залишився малюнок і, попри глузування, він запевняв, що перемалював його один в один.

Нарешті Гай прошепотів Сему:

– Слухай, а давай покажемо йому звіра, щоб не мучився! Поможемо йому нарешті побачити оленя.

Він підморгнув і знаками показав Сему, щоб той відволік Яна.

– Ходім подивимось, чи не пройшов твій олень нижнім «грязьовим альбомом», – запропонував Сем. Ян погодився, і вони пішли.

Тим часом Гай витяг з тіпі мішковину, набив її травою, зав’язав у формі оленячої голови й настромив на палицю. Із кори він приладнав вуха, намалював вуглинкою очі й носа та обвів їх сірою глиною. Глина висохла й побіліла. Потім Гай замаскував «оленячу голову» між кущами й побіг у ліс розшукувати друзів. Він поманив їх руками і стиха гукав:

– Семе! Яне! Олень! Це точно той самий, що залишив сліди!

Навряд чи вдалось би Гаю переконати Яна, коли б Сем не виявив зацікавленості. Вони бігом помчали до тіпі, схопили свої луки та стріли і разом з Гаєм, який тримався позаду, почали підкрадатись до того місця, де він бачив оленя.

– Он він, он! Бачите, ворушиться?

В першу мить Янове серце сповнилось неймовірним щастям. Він почувався ущерть задоволеним, як тоді, коли вперше купував книжку. В нього виник дикий імпульс – вбити цього оленя. Ось він націлив стрілу, та раптом завагався.

– Стріляй, стріляй! – заохочували його хлопці.

Ян спершу здивувався, чому вони самі не стріляють. Він обернувся і зрозумів, що Сем із Гаєм мало не вмирають від сміху. Тоді Ян придивився до оленя пильніше, підступив трохи ближче і нарешті розгадав трюк.

Хлопці голосно розреготались – в Яна опустилися руки. О, яке то було захопливе почуття і яке болісне розчарування! Але Ян швидко опанував себе.

– Я застрелю вашого оленя, – кинув виклик Ян і випустив стрілу. Та вона пролетіла нижче голови.

– Слабак! – в один голос вигукнули Сем і Гай і теж вистрілили. Стріла Сема вп’ялася оленю в ніс.

Потім почали стріляти всі троє і стріляли доти, доки не втикали стрілами всю голову.

На обід вони повернулись до тіпі. Товариші все ще кепкували з Яна, але той заявив Гаю:

– Ти не такий розумний, яким себе вважаєш, але завдяки тобі в мене виникла непогана ідея.

По обіді Ян узяв мішок завдовжки три фути і напхав його сіном. Потім зробив менший мішечок – у два з половиною фути завдовжки та шість дюймів завтовшки, але з вигином, що поступово звужувався на одному кінці. Його він також натоптав сіном, а тоді пришив кістяною голкою до більшого мішка. Потім вирізав чотири палиці з м’якої сосни і увіткнув їх як ноги. З плоских шматочків кори він вирізав вуха, намалював чорні очі та ніс, обвів їх білою глиною і додав на кожному боці по великій чорній плямі. Вийшло опудало, і справді схоже на оленя.

– Стійте тут, а я піду заховаю оленя. І нікуди не рипайтесь до мого повернення! – наказав Ян і подався зі своїм опудалом на північ, потім за кущами повернув на схід і сховав його далеко від тієї лінії, по якій починав бігти. Повернувся він назад тією самою дорогою і крикнув:

– Готово!

Полювання починається. Індіанці, озброєні луками, вирушили на пошуки здобичі.

Ян проголосив:

– Хто перший побачить оленя – тому десять очок і право першого пострілу. Якщо він схибить, наступний підступає на п’ять кроків і стріляє. Схибить і цей – наступний підходить ще на п’ять кроків і стріляє. І так, аж поки хтось поцілить в оленя. Тоді всі стріляють з того місця, звідки було пущено останню стрілу. Влучення в серце – десять очок, у сіре поле – п’ять. Це справжні рани, а в інших місцях – подряпини, за які дається одне очко. Якщо ніхто не влучить у серце, двадцять п’ять очок зараховується мені. Хто раніше знайде оленя, той ховатиме його наступного разу. Кожен має по дванадцять пострілів.

Двоє мисливців розпочали пошуки. Сем дивувався, чому звір не залишив слідів, а Гай зазирав під кожний кущ. Він не міг похвалитись фізичною силою чи особливою кмітливістю, зате його маленькі поросячі очиці гостро бачили й усе помічали.

– Я бачу його! – раптом заверещав Гілка і показав у напрямку, де за сімдесят п’ять ярдів виднілося вухо й частина голови.

– Десять очок Гілці – сказав Ян, роблячи відповідну помітку.

Гай мало не луснув од гордощів. Він приготував лук і сказав:

– Я міг би побачити вдвічі далі, якби… якби… це… якби це було потрібно.

Він спустив тятиву, але стріла подолала не більше півшляху.

– Тепер я можу наблизитися на п’ять кроків. Байдуже, якої величини будуть кроки? – спитав Сем.

– Так.

– Чудово.

І Сем почав цибати, мов кенгуру. П’ять його кроків були варті десяти. Відхилившись трохи вбік, він з-за дерева добре бачив оленя, який тепер був від нього не більше як за шістдесят п’ять ярдів. Сем прицілився і… схибив. Гай підійшов ще на п’ять кроків і схибив.

Нарешті, з відстані у тридцять кроків Сем влучив у сірий бік оленя.

– Непоганий постріл! Справжня рана. П’ять очок Великому Вождю! Тепер стріляйте з цього місця, – встановив Ян. – Тільки я теж хочу постріляти.

– Тобі не можна, бо ти олень. Це було б самогубством, – заперечив Сем. – Та гаразд, стріляй уже – все одно схибиш.

Звісно, заява була голослівною, і Ян вирішив спробувати щастя. Дві чи три стріли вп’ялися в стегно опудала, три чи чотири – в дерево, одна чи дві – в ніс, і раптом… Ура!.. Гай поцілив у самісіньке серце – й змагання завершилось. Вожді пішли рахувати свої стріли.

Перше місце посів Гай: попадання в серце – десять, одна рана – п’ять, одна подряпина – одне, і за те, що перший помітив оленя – десять. Тобто двадцять шість очок. Сем зробив дві рани та дві подряпини – дванадцять очок. Ян – одну рану і п’ять подряпин – десять очок. Олень, обтиканий стрілами, нагадував старого дикобраза, а щасливий Гай почувався імператором.

– Ось як треба полювати на оленів! Наступного разу я з першого пострілу поцілю прямісінько в серце!

– А це вже дзуськи! Ти будеш оленем, тож стрілятимеш тільки після нас.