І щоб загладити гріх сина та свій власний, вона квапилась проказати побільше святих текстів. Іноді Ян намагався заперечити матері, але вона завжди відповідала:

– Яка користь із того, що людина здобуде весь світ, коли вона занапастить свою душу?

Хлопчик одужував, і такі сутички виникали дедалі частіше.

І Ян раптом зрозумів, що цікавість матері до його інтересів нещира, удавана. Він довго мовчав, а потім промовив:

– Мамо, ви любите говорити про Біблію. Вона вам відкриває все, що ви хочете знати, що ви прагнете вивчити. Ви були б нещасні, коли б не прочитували щодня хоч один-два розділи з неї. Такими ви створені, і тут нічого не вдієш.

Мене все життя примушували читати Біблію. Кожного дня я прочитував розділ, але не полюбив її. Я читаю її тільки з примусу. Вона не дає мені тих знань, яких я потребую. Зате, коли я приходжу в ліс, кожна пташка, кожна квіточка хвилює моє серце. Я не знаю, чому це так, але я їх дуже люблю. Я люблю їх всією душею, і вони для мене кращі за молитовний спів. Вони – моя Біблія. Таким створив мене Бог, і з цим також нічого не вдієш.

Мати змовчала на його слова, але Ян бачив, як вона довго за нього молилась.

За кілька днів вони вийшли вдвох погуляти. Був чудовий весняний ранок. Раптом степовий жайворонок, що сидів на грудці землі й вигрівався на сонечку, тихенько засвистів.

Ян не міг відірвати від пташки очей. Потім обережно почав підкрадатись до неї. Жайворонок злетів, і в цей час хлопчик жбурнув у нього палицю, яку ніс у руках. Палиця поцілила в пташку. Безпорадно змахнувши крильцями, пташка впала. Ян дико підскочив до неї і схопив її, не звертаючи уваги на те, що мати гукала його назад.

Він повернувся з пташкою, яка не прожила й кількох хвилин. Мати була засмучена. З відразою в голосі вона сказала:

– То он вона яка, твоя велика любов до природи! Не встигла заспівати перша весняна пташка, як тобі заманулося її знищити. Я не розумію такої любові. Життя горобця, звичайно, нічого не важить, але ти відповіси перед Богом і за його смерть.

Ян зазнав ганебної поразки. Він дивився на мертву пташку і зі сльозами на очах плутано пояснював:

– Я не хотів її убивати… Але ж вона була… така гарна!..

Ян був правдивим хлопчиком, та він сам не міг пояснити, для чого це зробив.

Через кілька тижнів Яну пощастило скористатися пільговим проїздом і вперше в житті побувати на Ніагарському водоспаді. Хлопчик стояв поруч з матір’ю і дивився на бурхливий потік в ущелині трохи нижче водоспаду. Раптом він помітив, що сміття, бульбашки й піна нібито пливуть проти течії.

Він спитав:

– Мамо, чи не здається вам, що піна пливе проти течії?

– Так, здається.

– Ми знаємо, що це лиш обман зору, що насправді це зовсім не так. Під піною вирує глибокий, нестримний, могутній потік, і мчить він у протилежному напрямку.

– Правильно, синку.

– Знаєте, мамо, коли я вбив жайворонка, то також була піна, що йшла проти течії. Я любив маленьку пташку. Тепер я розумію, чому вбив її. Тому, що вона хотіла втекти від мене. Коли б я міг роздивитись її зблизька, доторкнутись до неї або хоч слухати щодня її спів, то ніколи б її не скривдив. Я лише хотів її спіймати. Ви ж зриваєте квіти, бо любите милуватися ними в кімнаті, а не тому, що прагнете їх знищити. Коли вони в’януть, ви шкодуєте. Я тільки хотів узяти жайворонка, як ви берете квіти. Він помер, і я був дуже, дуже засмучений.

– Все одно, – заперечила мати, – милосердна людина повинна бути милосердною до всього живого. Бог чув крик маленької пташки перед смертю, і цей факт занесений до Великої Книги пам’яті проти тебе.

Відтоді Ян із матір’ю не вели відвертих розмов.

Яну виповнилось чотирнадцять років. Довготелесий і худющий, він неймовірно швидко тягнувся вгору. Під час огляду лікар порадив відправити хлопця на рік у село.

Батьки влаштували Яна працювати на фермі у Вільяма Рафтена в Сенгері.

Сенгер був новим поселенням. Він межував із непролазними хащами пралісу, де водилося безліч оленів. До лісу підступали вузькі просіки та вирубки. Далі йшло саме поселення, в якому ліс і вирубки займали приблизно однакову площу. А за ним починалася орна земля, на якій де-не-де ще були клаптики лісу.

Тридцять років тому в Сенгері оселилися вихідці з Ірландії, здебільшого із заможних селян. Разом з ними переїхала і стара ворожда, яка тривалий час розділяла Ірландію на два табори: католиків, або «доганів» (ніхто й пояснити не міг, звідки така назва), і протестантів, або «пратисонів». Кольорами католиків були зелений і білий, а протестантів – оранжевий з блакитним, їх називали ще «оранжменами».

Ці два ворожих табори розкололи сенгерське суспільство на дві частини по вертикалі. Ще існувало кілька горизонтальних пластів, які, подібно до геологічних, проходили через обидва повздовжні відрізки.

Тоді, на початку дев’ятнадцятого століття, британський уряд охоче надавав допомогу людям, які бажали переселитися з Ірландії в Канаду. Допомога ця зводилась до того, що їх безплатно перевозили через океан.

Але більшість сімей, які не зуміли добитися ласки уряду, проте мали якісь гроші, їхали разом з ними, заплативши за проїзд п’ятнадцять доларів. Здавалося б, яка між ними різниця, однак переселенці так не вважали. Ті, що заплатили за дорогу, були «пасажирами». Вони вважали себе незрівнянно вищими за тих, хто їхав за кошт уряду, і прозвали їх «емігрантами». Серед жителів Сенгера ця різниця ніколи не забувалась.

Проте існувало ще два поділи. Кожен дорослий чоловік і навіть кожен підліток у Сенгері майстерно володів сокирою. Ходячий вислів «це достойний чоловік» тут мав подвійний зміст. Стосовно до поселенця, який брав участь у щосуботніх змаганнях ірландців у сусідньому містечку, він означав, що той досить вправний у кулаках. Та коли йшлося про роботу на фермі, цей самий вислів означав, що поселенець вправний тесля. Того, хто не відповідав цій вимозі, за чоловіка не вважали.

Поселенці ставили собі рублені хати. Через те у великій пошані в них були професійні теслі. В цій місцевості були відомі два різновиди будинків: «свинюшники» – коли по всіх кутах виступали покладені навхрест колоди і «в’язані» будинки, або «ластівчин хвіст», – коли ці виступи були акуратно стесані. У Сенгері вважалося принизливим жити в хаті з виступами по кутах. Для тих, хто міг збудувати собі більш довершені житла, такі господарі були «нікчемами», «покидьками».

Пізніше з власників «в’язаних» будинків виділилась ще одна група, коли було відкрито цегляний завод, і заможні поселенці поставили собі чепурні цегляні будиночки.

На загальний подив дехто Філ О’Лірі, бідний, але плідний «доган», із поганенького дерев’яного «свинюшника» одразу ж несподівано переїхав до розкішного цегляного будинку, що не на жарт сполошило увесь вищий місцевий світ. Бачите, тепер дев’ять крижастих дочок Філа О’Лірі претендували на суспільне визнання. Та переважна більшість поселенців оголосили О’Лірі вискочкою і тривалий час не мали з ним ніяких справ, хоча самі обзавелися цегляними будинками років через п’ять.

Вільям Рафтен – найзаможніший господар у громаді – перший звів будинок із червоної цегли. Його непримиренний ворог, Чарльз Бойль, якого таки догризла дружина, і собі став зводити стіни цегляної хати. Бойль, щоправда, обійшовся без мулярів і клав цеглу сам із своїми сімнадцятьма синами. Рафтен і Бойль, хоч обидва й «оранжмени», були непримиренними ворогами, а їхні дружини зі шкіри пнулися за першість у громаді. Рафтен був впливовішим і багатшим. Зате Бойль, чий батько при переїзді сам заплатив за четвертий клас, знав про батьків Рафтена всі таємниці і щоразу йому шипів на вухо: