– Семе, а давай зробимо мітки для Калеба. Що для цього потрібно?

– Через кожних п’ять-шість кроків роблять зарубки на деревах.

– Так? – Ян рубонув дерево в трьох місцях, і на ньому з’явилося три білих плями.

– Ні, це «мітка мисливця» для пасток. А «мітка шляху» ставиться з обох боків дерева, – отак – тоді її видно, куди б ти не йшов. А якщо цією стежкою йдуть уночі, то зарубки слід зробити глибшими.

– Десять товстих жердин… Дві довших, тонких, – читав Ян уголос свої нотатки.

Жердини одразу ж були зрубані й перенесені на місце табору.

– …Зв’язати їх докупи на одній висоті з покриттям тіпі… Зв’язати? А чим? Він сказав – сиром’ятним ременем, але він також говорив, що покриття треба робити зі шкур. Доведеться взяти звичайнісіньку мотузку, – і Янові стало якось ніяково від своєї ж пропозиції.

– Я так і знав, – промовив Сем, – і вдома поклав довжелезну мотузку в брезент, тільки промовчав.

Хлопці міцно зв’язали мотузкою триніжок і вбили його в землю. Дев’ять жердин стояли з рівними проміжками по правильному колу. Всі жердини добре укріпили мотузками, а десяту, останню, з покриттям, прив’язаним до неї за виступ між клапанами, поставили навпроти майбутніх дверей. Потім за допомогою двох довгих «димових жердин» обвели покриття навколо каркаса. Тепер потрібні були з’єднувальні шпильки. Ян спробував наробити їх із пагонів горішини, але товста, м’яка серцевина кришилась і кожного разу ламалась. Побачивши це, Сем сказав:

– Для дерев’яних шпильок незамінний білий дуб, – і миттю вирубав цурку з білого дуба, розколов її навпіл, потім кожну половину розколов знову, і так аж поки вийшли зовсім тоненькі кілочки, які він загострив і обтесав ножем. Ян також узяв сокиру.

– Не так, – пояснив Сем. – Завжди треба половинити, інакше, крім трісок, нічого не буде. От порозколюй протягом зими колоди, тоді й навчишся це робити.

Хлопці зробили з десяток кілочків і повтикали їх у заготовлені дірки. Вийшло дуже гарно, адже всі кілочки були однакової форми. Нарешті покриття було напнуте. Залишалось тільки закріпити тіпі внизу.

– Приготуй десять дубових кілків, з фут завдовжки і з дюйм завтовшки. Я знаю, як її укріпити, – сказав Ян. А сам відрізав десять шматків мотузки по два фути й поробив дірочки приблизно через кожні три фути вздовж усього нижнього краю покриття і трохи вище довгої мотузки, протягнутої у зовнішній шов. У кожну дірочку він протягав двофутовий відрізок мотузки і зашморгував його тугим вузлом. Вийшло десять петель, які він накинув на вбиті в землю кілки. Намет був чудово укріплений.

Наближався час найважливішої церемонії – розпалення першого вогню. Друзі відчували себе справжніми індіанцями, адже розведення першого вогню в новому тіпі криє в собі таємничість і є запорукою майбутнього щастя.

– Краще не поспішати, – сказав Сем. – Треба, щоб вогонь запалахкотів з першого разу.

– Еге ж, – відповів Ян, відчуваючи той самий забобонний страх. – Та в ідеалі вогонь слід добути тертям!

– Агов, хлопці! – почувся голос за спиною. Друзі обернулись. Перед ними стояв Калеб. Він наблизився до них і кивнув головою.

– Бачу, поставили-таки тіпі. Непогано! Але для чого ви повернули його на захід?

– Виходом до річки, – пояснив Сем.

– Я забув вам сказати, – вів далі Калеб, – що в індіанців тіпі завжди стоять виходом до сходу. Так вранішнє сонце освітлює середину, вітер дме переважно з заходу і, нарешті, так краще витягується дим.

– А коли вітер східний, наприклад, під час дощів? – запитав Сем.

– Якщо вітер східний, – пояснив Калеб, ні до кого окремо не звертаючись, ніби це й не була відповідь на поставлене запитання, – тоді клапани відтягують і щільно накладають один на один, ось так. – І він схрестив на грудях руки. – Східний бік захищений, тож дощ не заливає багаття. В тиху погоду можна підкотити покриття під дверима, щоб трохи продувало вітерцем. І ще важливо: як здумаєте перемінити місце – не ставте тіпі під деревом. Дерева небезпечні. В грозу вони притягують блискавку, в бурю сиплять обламаним гіллям, а після дощу з них капотить годинами, і ніяке сонце не висушить під ними ваш тіпі.

– Містере Кларк, а як індіанці добувають вогонь тертям?

– Нині більшість індіанців користується сірниками, але раніше я часто зустрічав запалювальні палички.

– А важко це зробити? Довго треба терти?

– Якщо вмієш, не довго й не дуже важко.

– Як би я хотів навчитись добувати вогонь за допомогою паличок! – вигукнув Ян. Може, спробуймо розпалити вогнище у такий спосіб?

– Можна, та не кожне дерево годиться для цього – треба брати лише певну породу. Степовим індіанцям служить для цього коріння сухоцвіту, гірським – коріння чагарникової шавлії. Я бачив, як канадські індіанці з успіхом користувалися липою, кедром і висушеною білою сосною, та найкращий матеріал дає канадська смерека. Тут у нагоді стане лук-дриль. Маєте клаптик оленячої шкури?

– Ні.

– А м’який ремінець?

– У мене шкіряні шнурки в черевиках, – сказав Ян.

– Шнурок не годиться – він тонкий, хоча можемо скласти його вдвоє. Підійшов би і мотузок, тільки він швидко перетреться.

Калеб взяв сокиру й сказав:

– Знайдіть круглий камінець з невеличкою ямкою посередині.

Хлопці подались до струмка шукати камінь, а Калеб заглибився в ліс.

Він повернувся з плоским шматком та п’ятнадцяти-дюймовим кілком пересохлої канадської смереки, трифу-товою паличкою, злегка вигнутою, мов для лука, сухим сосновим трутом і сухою кедровою тріскою.

Кілок був заструганий на обох кінцях і мав восьмигранну форму.

– Щоб тримався ремінець, – пояснив Калеб.

Калеб прив’язав шнурок до зігнутої палички, як тятиву до лука, але вільно, щоб можна було обкрутити ним ще кілочок і таким чином туго натягти. Плоский шматок смереки він обтесав, зробив на краєчку зарубку і вирізав кінчиком ножа невеличку ямку. Зі шматка сухого кедру старий мисливець настругав і дрібно накришив стружки. Він видовбав у землі ямку завглибшки півдюйма і поклав туди плоский шматок трухлої сосни, зверху прикрив запалювальною дощечкою. Кінець дриля він вставив у ямку біля зарубки на дощечці, а саму дощечку притиснув до землі ногою, кілок обкрутив шнурочком, а на верхнє вістря насадив камінь, принесений хлопцями. На цей камінь Калеб міцно натиснув лівою рукою.

Тримаючи лук у правій руці, Калеб почав смикати його сильними енергійними рухами; від цього кілок завертівся у своїй ямці. За кілька секунд через зарубку посипався коричневий порошок. Цей порошок дедалі темнішав, ямка глибшала, з неї раптом маленькими кільцями здійнявся димок. Калеб міцніше притиснув ліву руку і швидше почав «пиляти» правою. Диму побільшало, чорний порошок заповнював зарубку на дощечці. Дим, здавалося, вже здіймався над порошком. Тільки-що Калеб це помітив, він облишив свій лук і обережно почав розгрібати купку курного порошку. Він одсунув дощечку й показав хлопцям жарину, яка там тліла. Калеб обережно подув – кедрова тріска задиміла і раптом яскраво спалахнула. За кілька хвилин посеред нового тіпі палахкотів огонь.

Обличчя старого мисливця аж світилося від задоволення. Ян і Сем почувались щасливими.