І ще один факт був очевидний: Калеб залишився ні з чим – незважаючи на вмовляння Саріанни, Дік днями остаточно виживе старого з його власної землі.

Рафтен довго сидів мовчки.

– А знаєш, Калебе, якщо ти вчиниш, як я тобі зараз скажу, то зможеш повернути свою ферму. А почнемо ми з того, що я позичу тобі на тиждень тисячу доларів.

– Та ти що?! Аж тисячу доларів! – У Калеба від подиву розширились очі. Як діяти далі, він тоді не почув – довелося перервати розмову, бо саме підійшли хлопці. Пізніше Рафтен усе йому пояснив.

Дізнавшись про намір чоловіка, місіс Рафтен жахнулася. Тисяча доларів – небачена сума в Сенгері, тож не дивно, що жінка мало не втратила свідомість. – Вільяме, чи ти при своєму розумі? Тисяча доларів! Тобі не здається, що це вже занадто? Ти хочеш довіритись людині, яка, можливо, ще має на тебе зуб! Чи можна так ризикувати?

– Отямся! – вигукнув Рафтен. – Я не лихвар і не дитина. Я знаю, що роблю, тому й позичу Калебові гроші, – і Рафтен витяг пачку фальшивих кредиток, які йому, як судді, ввірили для тимчасового зберігання.

Калеб був переконаний, що тримав у руках справжні гроші. Отримавши настанови від Рафтена, наступного дня він пішов до Погів.

– Добридень, тату, – сказала Саріанна, яка ще не втратила прихильності до батька.

– Що ти тут робиш? – грубо крикнув Дік. – Тупцяєш по чужій землі.

– Діку, ти забув…

– Забув? Я нічого не забув! – різко перебив Дік Саріанну. – Він мав бути нашим помічником, а натомість став дармоїдом.

– Недовго мені лишилось, сину, – грав свою роль Калеб. Похитуючись, він насилу дійшов до стільця.

– Що з вами, тату?

– Ой, недобре мені, доню. Помру скоро – й вам легше стане…

– Не дочекаюсь, – буркнув під носа Дік.

– Віддав усе, що мав…

– Мовчав би, бо нудить від твого скигління.

– Так, я все вам віддав, та… маю ще дещо на чорний день… Щось мені геть недобре… – морозить.

І Калеб затремтів усім тілом.

– Діку, запали грубу, – сказала Саріанна.

– Геть здуріла! Та яка груба влітку?

– Небагато відклав, – провадив Калеб, – якихось півтори тисячі… доларів, – і він показав пачку зелених папірців.

Півтори тисячі доларів! Ферма коштувала вдвічі дешевше. Від здивування Дік втратив дар мовлення.

– Тату, щось ти мені геть не подобаєшся! – сплеснула руками Саріанна. – Я принесу тобі горілки. А ти, Діку, затопи грубу. В тата аж руки побіліли від холоду.

– Дітки, я вас дуже прошу, киньте дровець у грубу, а то я геть закляк!

За кілька хвилин у грубі палахкотіло яскраве полум’я, аж дихати нічим стало в хаті.

– Ось, тату, горілка. А ось ще й вода, – сказав Дік. Голос його став медовий.

– Дякую, сину… Так от, відчуваю я близьку смерть, а спадкоємців у мене законних немає, тож після моєї смерті гроші забере уряд. Ось я й пішов до адвоката. Він сказав, що в дарчій… на ферму… треба дописати про гроші. Тоді до вас по закону перейдуть гроші.

Калеб зайшовся кашлем.

– Я покличу лікаря, тату, – мовила Саріанна.

І Дік за нею:

– Тату, давайте, і справді приведемо лікаря.

– Зараз мине. Головне, вписати гроші в документ. Він у вас вдома?

– Аякже! У Діка в комоді.

Дік прожогом кинувся по документ.

Старий тремтячими руками перекидав банкноти, ніби лічив їх.

– Так… рівно… півтори тисячі, – голосно промовив він, коли почув, як Дік спускається зі сходів.

– Де у вас перо… та чорнило?

Дік пішов принести пересохлу пляшечку чорнила, а Саріанна шукала перо. Калеб тремтячою рукою взяв документ. Це був той самий папір, через який він став безпритульним.

Калеб рішуче підвівся, ступив крок до груби й кинув папір у полум’я.

Тепер він випростався на весь зріст із рішучим виглядом стояв посеред кімнати. В одній руці він тримав револьвер, а в другій коцюбу[13]. Від його слабкості не залишилось і сліду.

Дік кинувся було за папером, та Калеб навів на нього револьвер. Ще мить – і лист зотлів, а разом із ним Поги втратили всі права на ферму.

– Геть з мого дому! – закричав Калеб. – Геть з моєї землі! – старий тричі вдарив кулаком по столу.

Знадвору почулися кроки. Двері широко розчинились, і до кімнати ввійшов Рафтен, а з ним ще двоє.

– Судде Рафтен, виведіть, будь ласка, цих людей з мого дому.

Калеб дозволив їм зібрати лише свій одяг. І вони поплелись пішки в Дауні.

Тепер Калеб міг спокійно доживати віку в своєму будинку. Рафтен привітав друга з легкою перемогою, а потім нагадав про гроші. Старий квапливо витяг пачку банкнот.

– Ось твої гроші, Вільяме.

Навіть не знаю, як тобі віддячити за таке. Знай, у будь-якій ситуації я прийду до тебе на допомогу.

Рафтен посміхнувся, полічив зелені кредитки.

– Точно!

Так ніколи Калеб і не довідався, що тримав у руках всього лише папірці.

Через тиждень до нього в двері хтось тихенько постукав.

– Заходьте!

В кімнату ввійшла Саріанна.

– Що забула? – сердито запитав старий.

– Тату, ти ж знаєш, що я ні в чому не винна. А ще він мене кинув.

Саріанна розповіла Калебу, як Дік одружився з нею заради ферми, тож жінка йому не потрібна. Він жив розбоєм. Люди не раз погано думали про нього, але насправді він у тисячу разів гірший.

Калеб ніколи довго не тримав на людей зла. Та й він відчував, що Саріанна була з ним щирою, тож незабаром Саріанна знову взялась вести господарство на радість старому.

Пог зник. Не з’являвся більше і безпалий волоцюга. Нарешті у Сенгері стало спокійно.

А через три роки стали ходили чутки, що з американської буцегарні втекли двоє злочинців, яких застрелили під час погоні. Один із них був Дік Пог, а другий, за описом, був кремезним чолов’ягою без одного пальця на правиці.

Повернення ферми за сенгерськими звичаями треба було відсвяткувати. Калеб запросив до себе Рафтенів, Бернсів і Бойлів (старий Бойль був щирим другом Калеба). Та в центрі уваги були індіанці, адже Калеб розумів, що ця подія відбулася саме завдяки їм.

У Калеба Ян познайомився з чотирма хлопцями: своїм однолітком смаглявцем Веслі Бойлем, його братом Пітером – гладунчиком із ластовинням на обличчі, їхнім кузеном Чарльзом Бойлем та Сайрусом Дігбі, міським хлопчиком, що приїхав до родичів на літо. Сайрус був таким чепуруном, що навіть тут, на фермі, носив білі манжети.

Усім їм сподобалось життя сенгерського індіанського племені, тож вони одразу вирішили утворити нове плем’я. Більшість хлопців носили прізвище Бойлів, от вони й вирішили назватись бойлерами.

За Верховного Вождя в них був Веслі – природжений лідер. Він мав гачкуватий ніс, темне волосся й карі очі, за що отримав індіанське ім’я Чорний Яструб. Міського хлопчину – задаваку й лінюха – прозвали Голубою Сойкою. Пітер Бойль став Баранцем[14], а Чарльз, за свій незвичайний сміх і нерівні зуби, що стирчали вперед, – Рудою Білкою.

І з першого ж дня між племенами спалахнула ворожнеча. Сенгерці (не без підстав) вважали себе більш досвідченими лісовими мешканцями. Бойлери ж вважали, що знають не менше, а то й більше, до того ж за чисельністю вони переважали своїх суперників.