– Ходімо, самі переконаєтесь.

Ян і справді не помилився.

– Дуже тебе прошу: про це поки що нікому анічичирк! – сказав старий мисливець і пошвидкував до будинку Пога.

Біля дверей у пилюці він помітив ті самі сліди, але їх залишив не Дік. На мотузці сушились заляпані штани.

З тієї ночі Ян значно виріс в очах старого, а до боягузливого Гая він охолов. Він запросив Яна до себе в хатину подивитись на лижі, які він майстрував. На його запрошення прийшло все плем’я. Ян не бував у Калеба з часу перших відвідин. Як і того дня, у відповідь на стукіт пролунав голосний собачий гавкіт.

Поки Ян розглядав лижі, гострозорий Гай угледів на лаві вичищений і доведений до ладу білий револьвер. Знахідка явно потішила старого, бо назбирати грошей на нову зброю йому не під силу.

– А давай, Калебе, постріляємо! – вигукнув Гілка. – Ось тоді ти переконаєшся, що я найвлучніший стрілок у таборі.

Калеб витяг кілька патронів і показав на білу цятку в пеньку кроків за сорок від хатини. Гай вистрілив три чи чотири рази, Ян – стільки ж, але обидва невдало. Тоді Калеб сказав:

– А тепер моя черга.

Маленьке руків’я револьвера наче потонуло в міцній долоні старого мисливця. Калеб вистрілив шість разів поспіль. Всі кулі влучили в білу цятку, а дві – навіть у мітку вугіллям, що позначала центр.

– Овва!

Хлопці були вражені пострілами Калеба.

– Років двадцять тому я непогано стріляв, – скромно промовив старий мисливець, і його обличчя аж просяяло. – Та це дрібниці, я вам покажу дещо цікавіше.

На відстані двадцяти п’яти кроків він поклав рядочком три патрони головками до себе й трьома швидкими пострілами збив їх один по одному. Після цього він сховав револьвер у бокову кишеню піджака, зарядив його, не витягаючи звідти й не показуючи, а потім недбало пустив кулю, без промаху влучивши в білу цятку за двадцять кроків. Нарешті він знайшов стару порожню бляшанку, звів курок і поклав револьвер на долоню, а бляшанку – на пальці правої руки. Швидким рухом Калеб підкинув револьвер у повітря на десять футів, а бляшанку – на двадцять, підхопив револьвер і пробив у бляшанці дірку, перш ніж вона впала на землю.

Хлопці аж роти пороззявляли від зчудування. Тим часом Калеб пішов у хатину, щоб взяти ганчірку для протирання револьвера.

– Тепер мене ніхто не переконає, що Калеб стріляв у тата. Калеб не схибив би! – вигукнув Сем.

Почувши ці слова, Калеб уперше прихильно поглянув на Сема. Усі почувались веселими і щасливими. Ян наважився нарешті звернутись до нього з проханням, яке давно виношував:

– Містере Кларку, поведіть нас коли-небудь на полювання на єнотів. Ми знаємо одне місце біля річки, де вони цілими зграями роблять наскоки на кукурудзу.

Коли б Ян заговорив про це місяць тому, він одержав би зневажливу відмову, але після нічної пригоди Калеб ставився до Яна зовсім інакше, тому відповів:

– Гаразд, найближчого прохолодного вечора підемо. Тоді собака краще йтиме по сліду.

Відколи хлопці вперше побачили старого бабака на Бернсовому полі, вони не давали тварині просвітку. Кожного ранку близько десятої вони плазом добирались до посіву конюшини. Гай першим помічав запеклого ворога, а потім у бабака летіли стріли. Тварина встигала сховатись у свою нору, й на цьому все закінчувалось. Полювання на бабака вже стало для хлопців чимсь буденним, як от приготування сніданку чи миття посуду. Разів зо два старий гризун ледве ноги виніс, але після таких серйозних замахів став значно обережнішим.

Якось уранці Сем підповзав до нори з одного боку, а Гай та Ян – з другого. Спершу вони подумали, що бабака немає.

– Бачу, бачу його! – раптом вигукнув Гай.

У невеличкій ямці, кроків за шістдесят від нори й за добру сотню кроків од них, Гай помітив сіру шкурку між кущиками конюшини.

– Їй-бо, він!

Ян не бачив нічого. Сем бачив, але не був певен. Через хвилину бабак звівся на задні лапки, розвіявши всілякі сумніви.

– Оце так! – захоплено вигукнув Ян. – Ти й справді маєш гострий зір! Віднині ти не Гілка, а Яструбине Око.

– Ура! – заверещав Гілка. – А ти, а ти, Семе, – теж зватимеш мене Яструбиним Оком? Адже й ти повинен, – з благанням в голосі додав він.

– Погоджуйся, Семе, – сказав Другий Вождь. – Бачиш, він уже виправився й поводиться як індіанець.

– Вирішимо на Раді. А зараз давайте нарешті його прикінчимо.

– Послухай, Гілко, якщо ти такий спритний, то може проповзеш по конюшині й опинишся між бабаком та його норою?

– Ну ясно, можу, ставлю скальп – мій чорний скальп проти його скальпа, що я перший уб’ю старого ведмедя.

– Пусти мене першим, а ти будеш другим, – жартівливо-благаючим голосом промовив Сем.

– Гр-р-р… Ти тремтиш за свій скальп!

– Ох і всиплю ж я тобі, – відповів Сем. У кожного з хлопців був жмутик чорного кінського волосся, який називався скальпом і прив’язувався мотузочком до тім’я. От на цей скальп Гай закладався.

– Годі вже сваритись! – втрутився Ян. – Слухайте мене, Перший і Третій Вожді. Якщо Дятлові пощастить вполювати гризлі, йому належатиме Гілчин скальп. Якщо ж ведмедя уб’є Гілка, то він візьме скальп Дятла. А ще переможцеві урочисто буде вручено велике перо.

Сем з Яном із нетерпінням спостерігали за Гілкою з лісу. Вони бачили, як Гай переліз через огорожу. Бабак його не помітив.

Гай ліг на живіт і поповз через конюшину. Хлопці хвилювались, що він не бачить бабака, тож замахали руками, вказуючи Гілці напрям. Гілка ж чомусь вирішив, що йому подають сигнал стріляти, і звівся на ноги. Ясна річ, бабак помітив його й кинувся до своєї нори, тобто на Гая. Гай швидко натягнув тятиву і вистрілив. Схибив. Бабак опинився навпроти Гілки, чим перелякав його мало не до смерті. Гай стояв біля нори. Бабак намагався проскочити. Обидва тремтіли з переляку. Раптом бабак сіпнувся, Гай підскочив і гепнувся на тварину. Все відбувалось із блискавичною швидкістю. Гай, відчувши під собою тіло тварини, зайчиком скочив на ноги і зібрався було накивати п’ятами, та боковим зором помітив, що тварина не рухається. Де й взялась та сміливість. Він копнув щосили тварину носаком по голові й лише переможні вигуки товаришів змусили Гілку повірити у вдале полювання.

Коли хлопці підбігли до нього, він уже стояв у позі мисливця, що позує перед фотокореспондентом. В одній руці він тримав лук, а в другій – мертвого бабака.

– Учіться, як треба стріляти бабаків! Під шістдесят фунтів здобич!

(Насправді ж Бабак важив не більше десяти фунтів).

– Молодець, Гілко! Ти просто герой! Ура! Хай живе Третій Вождь! Ура Вождю Гілці! – і після цих слів Гаєві вже нічого було скаржитись, що друзі не оцінили його перемоги.

– Непогано було б розвідати ще нори бабаків.

– За це ти отримаєш гранд ку, Гілко.

– Але ж відсьогодні я називаюсь Яструбиним Оком!..

– Тільки після засідання Великої Ради, – суворо промовив Головний Вождь.

– То давайте проведемо Раду сьогодні ввечері.

– Давайте.

– Ура! Сьогодні ввечері мене наречуть Яструбиним Оком. А ще я отримаю найкраще орлине перо за впольованого бабака!

Одразу ж після обіду Гай непомітно зник.

– Ну ось, знову він накивав п’ятами, щоб посуд не мити, – дратувався Дятел.

– Та ні, – заперечив Другий Вождь. – Скоріше за все, він побіг кликати свою любу матусю на присудження гранд ку.