Гравець бере порожній квадрат і наближається до першого квадрата доти, доки не зуміє прикріпити кружечки у тих самих місцях. Якщо він побачить їх за сімдесят п’ять кроків – він молодець, якщо за шістдесят – теж непогано, але менше п’ятдесяти – це вже не годиться. Я часто бачив, як індіанські хлопці захоплювались цією грою. Іноді вони задля жарту клали по два кружечки разом або якийсь знімали зовсім – непогана перевірка очей.

– Та Боже ж ти мій… – почав знову Гілка, але Сем обірвав його грізним і диким гарчанням – подіяло.

– Індіанці і в інший спосіб визначали гостроту очей. Старий Вождь показував молодим воїнам сузір’я з дуже маленьких зірок, яке в індіанців називається Гроно.

Він питав, скільки у гроні ягід. Одні бачили п’ять, інші – шість, а деякі навіть сім. Хто побачить сім – у того добрі очі. Зараз ви не знайдете Плеяд: їх видно лише в зимові ночі. А от Велику Ведмедицю можна спостерігати протягом року – її легко знайти від Полярної зірки.

Велику Ведмедицю індіанці називають Горбатою спиною. Я чув, як їхні діди питали хлопців: «Бачите ви стару скво (це друга зірка від краю, якраз на горбу) з дитиною на спині? Бачите ви її дитину?» Коли мої очі були молодшими, я теж міг розглядіти маленьку зірочку, що пригорнулась до великої. Це ознака дуже гострого зору.

– А… – тільки встиг мовити Гай, та Сем своїм гарчанням швидко втихомирив його.

Калеб підвівся і вийшов з тіпі. Ян розібрав бурмотіння старого:

– От малий паршивець. Смішить – стриматись не можна…

Він одійшов трохи в ліс і раптом гукнув:

– Яне! Гаю! Мерщій сюди! Всі троє вискочили з тіпі.

– Ми говорили про гостроту очей. Хто скаже, що там бігає?

Крізь листя видно було Бернсову конюшину.

– Наче ведмежа…

– Бабак! Наш бабак! Це він поламав татову косарку! Де моя кістяна стріла? – заверещав Гай і метнувся по зброю.

Хлопці обережно почали підкрадатись до конюшини, але старий бабак нашорошився. Незграбна тваринка і справді скидалася на ведмежа. Спина й голова бабака були геть сиві, а грудка коричнева.

– Тато каже, що бабак посивів за свої страшні гріхи. Злодій він, хочу вам сказати – ще той! Зараз я його…

– Стій! Шикуйсь! – скомандував Сем, бачачи, що Гай уже збирається стріляти.

Вони вишикувалися в ряд і на бабака градом посипалися стріли. Майже всі вони падали далеко за його спиною. Він шуснув у нору, щоб підготуватись до нових вилазок проти людини з косаркою.

– Як спалося, Семе?

– І очей не склепив.

– Еге ж. Я цілісіньку ніч ловив дрижаки. Витяг запасну ковдру, але й це не допомогло.

– Може, вночі випав малярійний туман або щось на зразок того?

– А ти спав, Гілко?

– Без задніх ніг!

– Туману не відчував?

– Ні!

Наступної ночі було ще гірше. Гай посопував собі уві сні, а Сем із Яном ніяк не могли вгрітися, аж підскакували на ліжку від холоду. На світанку Сем скочив з ліжка.

– Все, з мене досить! Гра грою, та краще перебратись додому, аніж отак ночі проводити.

Ян не опирався, але настрій в нього помітно підупав. Яну теж вже набридли холодні безсонні ночі, та й з лісу він також іти не хотів.

Вдень було досить тепло, однак хлопці вже з острахом думали про ніч.

– Ніяк не збагну, в чому заковика, – чухав потилицю Маленький Бобер.

– Дивний стан: кидає то в жар, то в холод… Чи то ми отруїлись болотяною водою, чи Гай нам шлунки зіпсував своїм варивом?

– А, може, ми занедужали на цингу через надмірне вживання м’яса? Що на це скаже Калеб?

Якби Калеб не провідав їх по обіді, вони б самі подалися до нього. Старий мовчки вислухав розповідь Яна, а потім запитав:

– Ви хоч раз просушували свої постелі?

– Ні.

Калеб зайшов у тіпі, обмацав ліжко й пробурчав:

– Гм! Ясна річ – мокрі. Щоночі пітніють, і дивуються, чому спати не можуть. І де ваші очі? Мати щодня провітрює ваші постелі! Кожна індіанська скво знає, що треба стерегтися вогкості й не рідше ніж через день виносить постіль на сонце години на три або просушує її біля вогнища. Просушіть гарненько простирадла – і міцно спатимете.

Хлопці послухались поради Калеба і, справді, наступної ночі спали міцним солодким сном.

Незабаром їм довелось іще дещо дізнатись про лісове життя. Хлопці весь час страшенно потерпали від москітів. Увечері комахи заганяли хлопців у тіпі, але вони незабаром навчилися викурювати комах, підкидаючи у вогонь свіжої трави. У сутінках вони розкладали багаття, клали траву, щільно причиняли двері, а самі вечеряли на дворі біля вогнища, де готувалася їжа. Після вечері Вожді з осторогою заходили в тіпі. Трава на цей час прогорала, вогонь пригасав, угорі стояла густа хмара диму, але нижче повітря було чисте й свіже. Вони змітали з одягу москітів, шмигали в намет і ретельно затуляли кожну шпаринку. В тіпі не лишалося жодного живого москіта, а дим, що стояв під клапанами, не пускав усередину нових, і хлопці могли спати спокійно. Ось у такий спосіб вони спекались найбільшого клопоту боліт і лісів. Але вдень приходила нова біда – сині мухи. Їх з’являлось дедалі більше, вони клали цілі купи яєчок на все, що мало запах м’яса або гнилля. Вони дзижчали над столом і падали в тарілки зі стравою. Мертві мухи псували всю їжу. Калеб помітив цю напасть і одного разу сказав:

– Це ваша провина. Живете, як свині.

І справді, кроків на п’ятдесят довкола тіпі вся земля була захаращена папірцями, бляшанками, рештками їжі. Під дверима назбиралася величезна купа картопляного лушпиння, кісток, риб’ячих голів та луски. Увесь день тут живилися мухи. Під вечір варту приймали москіти.

– А як із цієї ситуації виходять індіанці? – запитав Маленький Бобер. – Як нам здихатися цієї напасті?

– Звісно, можна перенести бівуак. Але краще прибрати сміття.

Іншого підходящого місця для табору не знайшлося, і тоді Ян вигукнув із запалом:

– Пропоную все прибрати і більше не смітити. Викопаємо яму і звалимо в неї все, чого не можна спалити, – і Ян хвацько взявся до роботи: ухопив лопату – й давай копати яму в кущах. Сем із Гаєм теж кинулись до роботи: позбирали все сміття і звалили його в яму. А як черга дійшла до кісток, лушпиння та шматків хліба, Ян сказав:

– Дивитись боляче, як ви хліб закопуєте. В лісі є безліч живих істот, які ним поживляться.

Калеб, який сидів на колоді і курив люльку, зауважив:

– Справжні індіанці щодня недоїдки відносять на узвишшя, так званий Вакан. Роблять вони це, щоб догодити добрим духам. Їжу поїдають птахи та білки, на втіху індіанцям, адже інколи вона вся зникає. Якщо ж їм пояснити, що їжу забирають не духи, а птахи, вони вам скажуть: «Без дозволу духів птахи її не візьмуть», або «Птахи відносять її духам».

Тож Велика рада і собі давай шукати скелю Вакан. На узліссі хлопці побачили підходящий горб і з цього дня по черзі відносили на нього всі недоїдки. Незабаром вони помітили, що птахи з радістю прилітають частуватися на їхній Вакан, а постійний слід від струмка свідчив, що чотириногі теж не гребують щедротами добрих духів.

Дуже скоро від синіх мух лишилась тільки згадка. Хлопці ж затямили раз і назавжди, що захаращувати брудом табір – значить шкодити самим собі.