– Хіба ти не чув? Я ж казав, що постріл Яна зарахувався б як гранд ку.

– Теж мені постріл! Та я його миттю переплюну! Ян випадково влучив. В індіанців усі пера були б моїми.

– Що ж, подивимось, що ти за один… – почав був найстарший Вождь, але Маленький Бобер перебив його.

– Хлопці, – сказав він, – а давайте гратися в індіанців по-справжньому. Нехай містер Кларк покаже нам, як робляться індіанські шапки, і тоді кожен одягне тільки пера за свої подвиги.

– За скальпування білих та конокрадство?

– Та ні! За біг, полювання на оленя, плавання, стрільбу з лука…

– Іде!

Калеб показав їм, як робиться індіанський головний убір. Він використав для основи денце старого повстяного капелюха (на превелике незадоволення Яна). Білі гусячі пера, акуратно підстрижені й пофарбовані на вістрях у чорне, пішли замість орлиних. Тепер справа дійшла до обговорення подвигів, за які слід нагороджувати. Кожен на це мав свою власну думку.

– Якщо Гілка нарве в саду вишень і його не помітить Keн, я дам йому перо з червоним волосяним пучком, – сказав Сем.

– Ой, а ти нізащо не поцупиш курчати з нашого курника, бо наш собака тебе просто зжере! – відрубав Гай.

– Дуже треба мені красти твоїх курчат! Я не дикун, я – шляхетний червоношкірий. Головний Вождь! І не забудь, що я обіцяв зняти з тебе скальп, яким потім поділюсь з Яном.

І Дятел голосно загарчав на Гая, розмахуючи руками – Гілка боязко відступив.

Ян випадково оглянувся на Калеба. Той про щось напружено думав.

– Ходімо в тіпі, – запропонував Ян. – Тут дуже пече, містере Кларк.

– Гм! В тіпі хіба що затінок, а пече там так само, як і надворі, – відповів старий мисливець. – Підкотіть брезент з того краю – піде свіже повітря.

– Хіба справжні індіанці так роблять?

– Звісно, роблять. Вони крутять і вивертають свої тіпі на всі лади. В тіпі можна жити в сорокаградусний мороз чи в п’ятдесятиградусну спеку і чудово почуватись. У спеку високо підгортають заслону. Індіанці добре почуваються в тіпі, бо навчились точно прогнозувати погоду. Не раз я прокидався у преріях серед задушливої ночі від монотонних стуків. Я ніяк не міг збагнути, для чого всі скво працюють поночі. А то вони швидко опускали заслони, глибоко вбивали кілки, і за якихось півгодини здіймалась буря. І досі не второпаю, за якими ознаками вони передбачали негоду. Одна стара скво запевняла мене, то її попереджає койот. Може, і справді перед негодою койоти виють. А друга переконувала, що певні квіти перед нічною грозою якось по-особливому схиляють голівки. Третя казала, що погано спить перед бурею. Не відкидаю, що в усьому цьому є якась правда. Індіанці дуже спостережливі.

– І що, вони ніколи не помиляються? – запитав Маленький Бобер.

– Помиляються, але не так часто, як білі.

За вказівками Калеба хлопці підкотили заслону з навітряного боку низько, а з тіньового – вище. Й одразу ж у тіпі стало прохолодно.

– Щоб визначити напрям вітру в безвітряну погоду, послиньте палець і підніміть угору. З боку вітру одразу відчувається холодок. Це допомагає правильно виставити димові клапани.

– Розкажіть нам ще про військові головні убори, – попросив Ян. – За які ще подвиги можна заслужити пера?

– Бігайте, плавайте, стріляйте з лука. Влучити стрілою за двісті кроків – це все одно, що вбити бізона. Такий стрілець має отримати вищу винагороду.

– Гранд ку?

– Авжеж, гранд ку! Влучити за п’ятдесят кроків – значить забити оленя, і це буде ку, – вів далі Калеб. – Якщо ви з першого пострілу попадете своєму оленю в серце за п’ятдесят кроків – це буде великий подвиг. Ну а того, хто влучить у серце за сімдесят п’ять кроків, незалежно з якого пострілу, можна назвати першокласним стрільцем. Якщо ж ви за сорок кроків поцілите в дев’ятидюймове вічко дві стріли з кожних трьох, то не ославитеся перед індіанцями, хоча ті стріляють по живих мішенях, а не по іграшкових.

Я бачив, як мідно-червоні малюки влучали в метеликів. Іноді індіанці влаштовують змагання і дивляться, в кого одночасно буде більше стріл у повітрі. П’ять стріл у повітрі вже добре. Це означає, що мисливець швидко й далеко стріляє. Тільки раз у житті мені пощастило побачити, як один воїн пустив у повітря одразу вісім стріл – це вважалось великим чаклунством. Але мати в повітрі сім стріл теж дуже почесно.

– А що нам ще підійде, крім стрільби? Як ви гадаєте?

– Я гадаю, – втрутився в розмову Сем, – що можна позмагатися в добуванні вогню тертям. Цього Гай точно не вміє. Хто добуде вогонь – одержує перо, хто добуде його за одну хвилину – одержує особливе перо. Ми з Яном змагатимемось, а Гай буде осторонь рюмсати.

– Зате я краще полюю на оленя. Тут я вас обох за пояс заткну!

– Гілко, краще помовч, бо нас вже верне від твого патякання про полювання на оленя. Про цю гру ми забули назавжди.

І Сем запитав, звертаючись, очевидно, до Калеба:

– Ви знаєте які-небудь індіанські ігри? – Калеб промовчав, удавши, що не почув запитання. Тоді спитав Ян:

– Містере Кларк, а як індіанці бавляться?

– Я можу показати вам дві індіанські гри. Вони допоможуть перевірити ваш зір.

– Все. Вам кінець! І тут я вас переможу! – вигукнув Гай. – Адже я побачив оленя раніше, ніж Ян міг…

– Замовкни! – гримнув на нього Ян.

Характерний звук примусив Гілку обернутись. За спиною в нього Сем гострив великого ножа.

– Час настав, – зловісно промовив Дятел ніби сам до себе.

– Відчепись од мене! – жалібно пропищав Гай. Його лякав такий вигляд Дятла.

Гай зиркнув на Яна і, помітивши в нього ледь вловиму посмішку, трохи заспокоївся, але знову злякався, коли подивився в дико розмальоване й застигле обличчя Дятла.

– Чому ти не гостриш ножа, Маленький Бобре? Хіба ти не прагнеш своєї частки? – процідив крізь зуби Головний Вождь.

– Я пропоную поки що залишити йому скальп, а коли він знову почне вихвалятись – оббілуємо його до кісток, – відповів Ян. – То розкажіть же нам про індіанську гру, містере Кларк.

– На землі або на шкурах вони малюють два квадрати. Кожен квадрат ділять на двадцять п’ять клітинок. Один гравець бере десять фішок: п’ять горіхів і п’ять крем’яшків – і розкладає їх по клітинках як йому заманеться. Ніхто не повинен дивитися, доки все не буде готово. Потім він обертається й дивиться, поки інші співають коротеньку пісеньку.

Після цього перший квадрат накривають, а другий гравець мусить по пам’яті розкласти свої фішки по клітинках точнісінько так, як і на першому квадраті. За кожну правильно покладену фішку йому зараховується очко, за кожну помилку – очко знімається.

– Ну точно, я… – відкрив було рота Гай, але Сем ухопив його за чуприну. – Не чіпай мене! Це правда! Я кажу правду, а не вихваляюсь!

– Якщо я здеру з тебе скальп, ти застудишся й помреш. Тобі це відомо? – просичав Сем.

– А є ще друга гра. – провадив Калеб. – Індіанці вирізують два шестидюймові квадрати з білого дерева або картону і малюють на кожному кролика. Потім на один з них прикріплюють шість чорних кружечків по півдюйма у поперечнику. Квадрат відносять на сто кроків.