Час від часу в «книзі відвідувачів» біля струмка Ян знаходив сліди великої нориці.

Хлопцям закортіло спіймати її, і вони звернулись до Калеба по допомогу.

– Містере Калеб, а як можна зловити норицю? – запитав Ян.

– Зараз немає сенсу її ловити, – відповів старий мисливець. – Треба почекати жовтня.

– Ну, а як ви їх ловите, коли настає пора?

– По-різному.

Цього разу нелегко було розговорити Калеба, але помалу Ян зумів це зробити.

– Колись на норицю ми ставили капкани. Принаджували маленькою пташкою чи головою куріпки. Капкан убивав звіра одразу на смерть. В холоди трупик замерзав і довго зберігався, тож навіть через декілька днів його можна було знайти нормальним. А от в теплу пору багато шкурок псувалось, якщо вчасно не перевірити капкани. Тому доводилось весь час ходити й перевіряти, чи не потрапила бува в капкан норка.

…Потім хтось вигадав сталевий капкан із зубцями, який хапав звіра за лапу. День по дню тварина мучилась, поки не помирала з голоду або не відгризала собі лапу й тікала. Одного разу я спіймав норицю, в якої залишилось тільки дві ноги. Це означало, що до цього вона двічі побувала в сталевому капкані і двічі звільнялась.

Такі капкани не потребують частої перевірки, та, як на мене, аби їх розставляти, замість серця треба мати камінь. Коли я думав, яких страждань зазнала ця бідолашна нориця з двома лапами, я назавжди відмовився від сталевих капканів. «Хочеш ловити звіра – сказав я собі, – став пастки або лови живцем, але не каліч і не знущайся над ним». Капкани зі сталевим корпусом варто заборонити законом. Це жорстоко…

А от щодо полювання скажу вам, що це непогане заняття. За все своє життя я жодного разу не бачив, щоб полювання зіпсувало людину. По-моєму, справжній мисливець значно добріший за інших. А те, що йому доводиться вбивати, так дикі ж звірі не гинуть самі по собі: все одно вони потрапляють до пащек інших диких тварин. Тож краще померти від кулі, аніж бути розтерзаним іншим звіром. От тільки не треба бути жадібним – не варто винищувати весь рід. Якщо матимете голову на плечах, то до кінця днів радісно переживатимете свої мисливські пригоди.

…Колись, уже давно, супроводжував я одного європейця. Поранив він оленя, що той не міг уже звестися на ноги, а сам розсівся біля нього снідати. Жує собі не поспішаючи та через кожні дві-три хвилини стріляє в бідолашну тварину, а та ніяк не сконає. Коли я побачив, чим він займається, в мене аж кров скипіла від гніву. Я сказав йому все, що про нього думав, а сам прикінчив бідолашну тварину. Після цього я не міг навіть дивитися на того нелюда. Коли б він пристрелив оленя на бігу, той би не конав у таких страшних муках. Рана від вірної кулі німіє. А стріляти в поранену тварину заради потіхи – це ганьба і наруга. Дуже погано, що випускають зброю, з якої можна стріляти багато разів підряд. Потрапить вона до рук отакого дурня, зустріне він десь оленяче стадо і почне бахкати у всіх без розбору. Накалічить їх, а вони порозбігаються і сконають у страшних муках. Для полювання слід брати одностволку.

Полювання – чудова річ, от тільки в ньому не має бути жорстокості. Сталеві капкани, розривні кулі, багатозарядні рушниці, – все це жорстоко.

Калеб говорив довго. А коли замовкав, то Ян знову ставив питання, щоби старий продовжував свою розповідь.

– А яке ваше ставлення до полювання з луком, містере Кларк?

– З луком і стрілами на ведмедя не підеш, але я був би радий, коли б на дрібну дичину дозволялось полювати тільки з луків. Стріла – це вірна смерть або вірний промах. Нею не скалічиш. Одним пострілом з лука не знищиш цілу зграйку пташок, як це можна зробити з дробовика. Але ця зброя, повторюю, розрахована виключно на дрібну дичину.

– Ваша правда, містере Калеб. Луки та стріли – не така руйнівна зброя, як вогнепальна. З нею краще можна пізнати лісове життя, і вона дуже спортивна. А коли хто зловживає нею, то по стрілі найлегше знайти її власника.

Калеб, що бувало з ним рідко, сам того не помічаючи, розфілософствувався. Ян пожадливо ловив кожне його слово і не переставав штурмувати старого питаннями.

– А як робляться пастки? – запитав він.

– На яку дичину?

– На норицю.

– Зараз у нориці погане хутро. До того ж вони саме вигодовують маленьких.

– А я не ставитиму пастку. Мені тільки хочеться її змалювати.

– Ну гаразд, якщо й поставиш ненадовго, страшної біди не станеться. Знайдеться у вас кілька дощок? Ми колись робили пастки із суцільного обрубка ялиці або білої сосни. Я покажу вам, як робиться пастка, тільки за умови, що ви пообіцяєте навідуватись до неї щодня.

Хлопці навіть уявити не могли, як можна не навідуватися до пастки щодня, тож із радістю дали обіцянку Калебу.

Вони зробили пастку у вигляді ящика, замінивши задню стінку дротяною сіткою.

– Сюди можуть ловитися нориці, ондатри, тхори, кролики та інші звірятка, залежно від того, де її поставити і яку приманку покласти.

– Я гадаю, що для спроби найкращим місцем буде наш Вакан.

Як приманку до дротяного гачка міцно прив’язали риб’ячу голову.

Вранці, наближаючись до пастки, Ян помітив, що вона закрита. Почувши жалібні зойки та дряпання, хлопець схвильовано закричав:

– Хлопці! Хлопці! Нориця піймалась!

Хлопці винесли пастку на сонячну місцину. На їхнє розчарування, попалась їхня давня знайома сіра кішка. Щойно вони підняли кришку – вона вискочила і втекла.

Певна річ, вона побігла додому до своїх котенят, які так довго були без її нагляду.

– Семе, в мене закінчилась записна книжка, – сказав Ян. – У блідолицих такого немає, тож доведеться йти на мирні переговори з твоїм батьком. Може, він купить мені її, коли буде їхати в місто.

Сем нічого не відповів. Він обернувся в бік стежки, прислухався і сказав:

– Про вовка помовка, а вовк тут.

Коли з-за кущів показалась огрядна фігура Рафтена, Ян із Гаєм зніяковіло принишкли. Тільки Сем у повному бойовому розфарбуванні тримався невимушено, як завжди.

– Доброго ранку, татуню. Впізнаєш мене? Мабуть, у тебе якась біда, раз ти прийшов за порадою…

Рафтен розтягнув губи в широкій усмішці, і хлопці полегшено зітхнули.

– Я прийшов подивитись, чи ви не похворіли часом.

– Тату, а ти дозволиш нам пожити тут іще? – запитав Сем і, боячись почути не те, що йому б хотілось, поквапився із другим запитанням: – Скажи, тату, давно вже тут немає оленів?

– Та років із двадцять.

– Обернись, – прошепотів Дятел.

Рафтен повів очима і навіть здригнувся, бо опудало, добре замасковане в кущах, справді скидалось на живого оленя.

– Спробуйте вистрілити, – запропонував Ян.

Рафтен взяв заряджений лук. Не влучив.

– Ця штукенція не для мене. Я надаю перевагу рушниці. – Потім запитав: – Старий Калеб заходить до вас?

– Старий Калеб? О, так! Він наш частий гість.

– Бачу, до вас він краще ставиться, ніж до мене.

– Слухай, тату, а чому ти думаєш, що це Калеб у тебе стріляв?

– Мабуть, у суді я цього не довів би, але того дня, коли ми обмінялись із ним кіньми, між нами виникла сварка. Він заприсягся вбити мене і поїхав з міста. Його пасерб Дік Пог стояв поруч і все чув. Вночі, коли я повертався додому, в мене вистрілили з-за кущів, а вранці ми знайшли поблизу гаман[11] Калеба та кілька його листів. Це все, що я знаю, і цього досить. Пог нечесно відібрав у нього ферму, але мене це не обходить. Я думаю, цього старого звідтіль скоро зовсім потурять.