Калеб навчив хлопців робити справжні індіанські військові шапки. За орлині пера їм правили пофарбовані в чорний колір на кінцях білі пера з індичих хвостів та з гусячих крил. Решту матеріалу складали жмути кінського волоса, пофарбованого у червоний колір, смужки червоної фланелі з подертої сорочки та обрізки овчини. Калеб дедалі більше цікавився справами хлопчиків і допоміг їм також визначити, за що слід присуджувати ку, а за що – гранд ку. Сем отримав декілька пір’їн за стрільбу, плавання, «набіги на блідолицих» і ще два чудових пера з червоними китичками – за повалену сосну та вбиту сову.

Ян отримав декілька ку за блискавичне визначення слідів. За кожен наступний подвиг він отримав по гран ку: за те, що поцілив оленю в самісіньке серце, що проплив двісті ярдів за п’ять хвилин, подолав чотири милі за годину, пробіг сто кроків за дванадцять секунд, знав назви багатьох рослин, ну і, звісно, за вбиту вночі сову.

Гай заслужив декілька ку за гострий зір. Він бачив у сузір’ї Великої Ведмедиці «немовля на спині скво». Гілку дуже засмучувало, що він і досі не заслужив жодного гранд ку. Та Калеб, який прихильно ставився до Гая, не міг присудити йому вищу нагороду.

– От скажи, Калебе, що індіанці найбільше цінують в чоловікові, за що його найбільше поважають? – запитав якось Гілка, сподіваючись, що старий мисливець похвалить його гострий зір.

– Хоробрість, – відповів Калеб. – Вони все пробачать, аби тільки людина була хороброю – ось, що головне для індіанців. Втім, не лише для індіанців – сміливих людей усі поважають.

– А от я нічого у світі не боюсь, – із запалом вигукнув Гай.

– Тоді спробуй поборотися з Яном.

– Це нечесно. Ян старший за мене.

– Тоді збігай в наш сад і принеси відро вишень. О дев’ятій годині там уже нікого не буде.

– Шукай дурня, щоб старий Кeн зжер мене!

– Кричиш, що безстрашний, а боїшся собачки, меншого за годоване теля.

– Та не боюсь я Кена, просто вишень терпіти не можу.

– Тоді давай влаштуємо для тебе справжнє випробування. Ось камінь, – сказав Калеб, піднімаючи з землі невеличкий круглий камінець з дірочкою посередині. – знаєш, де могила старого Гарні?

Гарні був безпутний солдат, який, за свідченням його друзів, випадково застрелився із власної рушниці. Його поховали на північ од володінь Рафтена, на перехресті доріг. Люди казали, що коли над головою Гарні проїжджають возом, він починає дуже голосно стогнати. Хто почує цей стогін, мусить висловити бідоласі щире співчуття, інакше йому загрожуватиме страшна біда. Калеб нагадав хлопцям легенду про Гарні, причому розповідав її дуже виразно, бо легенда, мабуть, справляла велике враження на нього самого.

– Я покладу цей камінь за плитою в узголів’ї Гарні, – сказав Калеб, – і вночі пошлю тебе по нього. Підеш?

– П-пі-іду, – пробелькотів Третій Вождь без особливого ентузіазму.

– Цікаво, як Гай піде вночі, якщо він уже зараз здувся? – зауважив Дятел.

– Я прив’яжу до камінця мотузок, щоб тебе перевірити.

Серед ночі хлопчиків розбудив голос знадвору й дряпання палицею по брезенту.

– Гей, хлопці! Гаю, Яне! Гаю!

– Хто там?

– Це я, Калеб Кларк! Так, Гаю, зараз пів на дванадцяту. До півночі ти встигнеш відвідати могилу Гарні й принести камінь сюди. Якщо зіб’єшся з курсу – йди на стогони, тоді точно прийдеш до могили.

Калеб говорив хрипким шепотом, удаючи, що йому самому страшно.

– Та, та, та… – забелькотів Гай, – зараз не видно дороги.

– Гілко, а як же гранд ку? За свою мужність ти отримаєш перший у житті гранд ку! Я чекатиму тут твого повернення.

– У таку темінь я не побачу каменя. Я не піду-у-у.

– Боягуз, – прошепотів Калеб.

– Я не боюсь, але навіщо йти, коли точно знаєш, що не знайдеш тієї клятої могили вночі? От буде місяць-повня, тоді й піду!

– То, може, знайдеться інший сміливець, котрий збігає за каменем?

– Я піду! – в один голос відповіли Перший і Другий Вожді. Втім, обидва сподівались, що піде не він.

– Що ж, Яне, нехай ця честь випаде тобі, – прорік Дятел.

– Охоче зроблю це, але ж ти старший за мене, хіба я можу так нахабно лізти поперед тебе? – і собі спробував виплутатись із непростої ситуації Маленький Бобер.

– Що ж, тоді визначимо за соломинками.

Сем знайшов довгу соломинку, а Ян тим часом поворушив жар, щоб розгорівся вогонь. Сем переламав соломинку на дві нерівні частини й затиснув їх у кулаці.

– Хто витягне довшу соломинку, той і піде.

Ян знав, що коротку соломинку висовують вище, тому він став витягувати ту, що вища. Йому здалося, що соломинці не було кінця. Сем розкрив долоню – в нього лишилась коротка соломинка.

– Тобі йти. Щасливець! – вимовив Сем із явним полегшенням.

Якби можна було якось відвертітись, Ян обов’язково скористався б такою нагодою. Гордість, а не мужність не дозволяла йому відмовитись. Намагаючись зберігати спокій, він став одягатись. Його руки помітно тремтіли, коли він зашнуровував черевики.

Калеб чекав біля тіпі. Коли він побачив, що Ян збирається йти, старий по-батьківськи обняв його зі словами:

– Молодчина! Ти справжній сміливець! Я проведу тебе до узлісся і почекаю, поки ти повернешся. Йди попід огорожею до молодого в’яза, потім відрахуй чотири межі – побачиш велику білу плиту, за нею і лежить круглий камінь. Мотузка перекинута через плиту, ти її легко намацаєш. Ось тобі про всяк випадок грудочка крейди. Якщо мужність тебе зрадить, познач на огорожі, до якого місця ти дійшов. Стогони – звичайнісінькі вигадки, ти їх не почуєш. Твоє головне завдання – позбавитись страху.

– З цим важче впоратися, але я піду.

– От і молодець! – вигукнув старий мисливець. – Справжній сміливець той, хто йде попри страх. Тільки в такий спосіб можна позбутися страху.

Так за розмовою вони вийшли з лісу.

– Скоро північ, – сказав Калеб, запаливши сірника й поглянувши на годинник. – Іди, а я тут почекаю.

І Ян пішов. Він старався йти попід огорожею, щоб не збитися із шляху. Ось уже півдороги. Навколо була мертва тиша, тільки, якщо прислухатися, можна було розчути писк польових мишей. Раптом у темряві, справа від дороги, Ян почув шарудіння й побачив щось біле. Кров стугоніла в його скронях. Він розгледів білу пляму, схожу на людську постать без голови – достоту як говориться в легенді. Яна наче паралізувало. та перегодя в ньому заговорив здоровий глузд, і він заспокоїв себе, що це всього лишень біла плита. Аж ні, біла постать рухалась! Тоді в Яна де взялась сміливість. Він замахнувся палицею, що тримав її в руках і голосно крикнув:

– Геть звідсіль!

Примара знову заворушилась. Ян намацав каменюку на дорозі й жбурнув її в білу постать. Постать відсахнулась і з важким тупотом побігла геть. І тут Ян зрозумів, що тільки-но пожбурив каменюку в білу корову бабусі Невіль.

Минуло трохи часу, перш ніж Ян поборов тремтіння в жижках. Хлопець себе заспокоював: «Якщо беззахисна стара корова лежить тут цілу ніч, то чого ж я боюсь?»