– Де ваша якірна мотузка? – запитав Калеб.

Сем подав йому вільний кінець. Другим кінцем вона була прив’язана до жердин угорі. Тоді Калеб вбив у землю високу тичку й обмотав навколо неї якірну мотузку. Всі вийшли і глибше позабивали кілочки навколо тіпі. Тепер плем’я не боялось негоди.

Калебу було самотньо у власній хатині. Сіріанна із Діком геть забули, що зобов’язані годувати його. Старий мав потребу у спілкуванні з людьми, тому він не вагаючись залишався на ніч у тіпі, коли хлопці просили його про те. От і цієї ночі Калеб з Турком зручно влаштувалися в тіпі, а надворі була сильна злива.

– Гаю, не чіпай брезент, бо затікатиме всередину, – зауважив Калеб.

– Та ну? Я ж нічого такого не роблю! – вперто відповів Гай, і став знову плескати по брезенту.

– Гаразд, можеш мокнути.

І вже за кілька хвилин там, де він плескав по брезенту, цівкою почала стікати вода, тоді як весь брезент не пропускав і краплини.

Це явище відомо кожному, хто пересиджував дощ у наметі..

Дим, що збирався вгорі, поступово спускаючись вниз почав виїдати очі.

– Яне, підніми трохи покришку з підвітряного боку, – сказав Калеб. – Зараз я зроблю вам перегородку.

Калеб напнув шматок брезенту між трьома палицями – й у тіпі з’явився душник. Тепер вітер не дув їм у спини, а здіймався над головами. Одразу ж зник дим у тіпі, та й краплі дощу, що потрапляли крізь димовий отвір, більше не турбували.

– На таких перегородках індіанці зображають подвиги.

– Ось і маєш роботу, Маленький Бобре! – вигукнув Сем. – Маєш намалювати всі наші подвиги на перегородці, а зовні, за індіанським звичаєм, зобразиш усі наші тотеми!

– Я вважаю, що містера Кларка слід прийняти в наше плем’я – будете нашим шаманом?

Калеб лише посміхнувся у відповідь. Очевидно, то був знак згоди.

– Тоді я намалюю чотири тотеми, – сказав Ян.

Він накопав жовтої глини, набрав із дна загати сірої глини, яка, висихаючи, робилась білою; після цього розжарив на вогні жовту глину і отримав ще й червону. За чорну глину йому була зола. Кожну глину він розтер з єнотовим жиром та сосновою живицею.

Ян без проблем дістав би значно яскравіші олійні фарби, та він принципово не робив набіг на блідолицих – бо мав зобразити справжні індіанські тотеми!

– Калебе, щось ти давно нам не розповідав про індіанців, – пропищав Гай. – Особливо я полюбляю слухати про їхні сміливі вчинки, – додав він, намагаючись розвинути улюблену тему. – Пригадую, як бабак, скрегочучи зубами, пер на мене. Уявляю, якби на моєму місці був хтось інший – з переляку він напевне…

– Припини! – гримнув на нього Сем.

Калеб мовчки попихкував люлькою. Дощ барабанив надворі по тіпі, брезент од відру ходив ходором. Запанувала тиша. Раптом голосно й чітко пролунало моторошне «скррр!» Всі здригнулись од несподіванки. Якби Калеба не було в тіпі, то хлопці напевне перелякалися б не на жарт.

– Це… це банші, – прошепотів Сем.

У Калеба в очах спалахнули хитрі вогники.

– Що воно так кричить? – запитав Ян.

Калеб нічого не відповів і кинув погляд на Турка. Собака спокійно простягнувсь біля вогню, а коли цей крик пролунав знову, то лише підвів голову, байдуже глянув на господаря, і сховав носа в лапах.

– А Турку байдужки.

– Собаки не чують банші, – зауважив Сем, – не бачать вони й привидів. Так казала бабуся Невіль.

Поведінка собаки нагнала ще більше страху.

– Ти найхоробріший серед нас, Яструбине Око, – прорік Дятел. – Іди і поціль у банші з лука! А я дам тобі свою найкращу стрілу. Якщо тобі вдасться підстрелити банші, ми урочисто присудимо тобі гранд ку. Ну ж бо, збирайся. Ми ж усі чули, що тобі подобаються сміливі вчинки.

– З бовдурами не розмовляю, – відрізав Яструбине Око. – Калебе, розкажи нам про індіанців.

– Хоробрість – головна чеснота індіанців, – сказав Шаман і хитро підморгнув.

Всі, крім Гая, розсміялись, але досить стримано, бо ніхто не прагнув доводити цього вечора свою хоробрість.

– Все, я вже сплю! – відрізав Яструбине Око.

– Добраніч, тільки ти лягаєш під риштаком, – кинув Дятел, не забувши про Гаєву впертість, з якою він плескав по брезенту.

– Та ляжу, ляжу, – вигукнув Яструбине Око, який ладен був лягти де завгодно, аби не доводити своєї хоробрості.

Невдовзі ліг і Ян. Сем же, який за прикладом Калеба навчився курити люльку, мовчки попихкував разом зі старим. Та щойно пролунало гучне Гаєве хропіння і Ян став рівно дихати уві сні, Сем, наважився на відверту розмову:

– Послухайте, Калебе, я не збираюсь захищати свого батька, але я його добре знаю. Він непогана людина. Він чесний і беззлобний, і добрі справи робить так, щоб ніхто цього не знав. І ніколи не вихваляється… Ну, а як вже поб’є з ким горшки, то про це знає увесь світ. Він погано думає про вас, а ви про нього. То давайте розберемось у цій справі!

Сем завжди був розважливим. І зараз він говорив як дорослий, а не п’ятнадцятирічний підліток.

Калеб лише нерозбірливо щось буркнув, не виймаючи люльки з рота. Сем тим часом продовжив:

– Якщо ви розповісте мені геть усе про тодішні події, можливо, нам з мамою вдасться угамувати тата.

Сем дуже вчасно згадав про матір. Калеб знав її ще зовсім юною, вона й тоді була добра і мала щире серце. Зараз вона не втратила своєї лагідної вдачі. Вона в усьому слухалась свого чоловіка, за винятком тих випадків, коли бачила несправедливість – тоді місіс Рафтен ніщо не могло стримати. Вона завжди вірила у порядність Калеба, навіть після його сварки з Рафтеном, і ніколи не приховувала це.

– Та що там розповідати, – скрушно похитав головою Калеб. – Ми мінялися кіньми. Він обдурив мене, а потім тиснув на мене, щоб я якнайшвидше віддав борг. Я змушений був віддати йому свій овес по шістдесят центів, а він при мені перепродав його по сімдесят п’ять. Виникла сварка. Я зопалу вигукнув, що помщусь йому. Того дня я рано пішов з Дауні. У нього в кишені лежало триста доларів моїх грошей – усі мої статки! То було все, що я мав. Він не встиг покласти гроші в банк і поїхав з ними додому. В нього стріляли, а вранці на місці злочину знайшли мій кисет та кілька листів, адресованих мені. Мене звинуватили у злочині, а я і гадки не мав про це. Ще і з револьвером трапилась халепа. За тиждень до цього хтось украв його… і листи. Я певен, що їх підкинули, щоби мене підставити. Револьвер, кисет, листи – неспростовні докази! Тоді твій батько в запалі нацькував на мене Діка Пога. Я втратив ферму. Ось і вся історія.

Сем після певних роздумів промовив:

– Відчуваю татків характер, він і справді здатен провернути справу з боргами, кіньми й вівсом. А от Дік Пог – не його рук справа. Тато не настільки підлий.

– Це твоя думка, я ж маю свою.

Сем мовчав. Коли він хотів погладити Турка, той глухо загарчав. Калеб подивився на нього й додав:

– Пог розносить повсюди плітки, ніби Турок душить овець. Люди вірять у цю маячню, а я зроду не бачив, щоб собака душив овець. Коли навіть таке припустити, то були б принаймні якісь сліди. Більше того, турок сидить зі мною ввечері вдома, а вівці все кудись щезають.

– Тоді чий то собака таке коїть?

– Не думаю, що це собака. Я сам не бачив розтерзаних овець, але люди кажуть, що завжди лишається недоїденою певна частина туші – це більше схоже на повадку лисиці або ж рисі.

Калеб підкинув у багаття сушняку і ліг спати. Надворі лило як із відра, й вітер так і поривався зірвати брезент із тіпі. Це був «час банші». Зо три рази чулись розпачливі зойки, від яких серце в п’яти падало.