— Ви заходили до офісу, коли поверталися від Лули, так?

— Так.

— Забирали якісь папери?

— Так, просто забіг і взяв. То було швидко.

— Отже, ви зайшли до маминої квартири о котрій?..

— Не пізніше, ніж о дев’ятій.

— А коли прибув чоловік, який приїхав після вас?

— Може... може, десь за півгодини? Я чесно не пам’ятаю. Я не стежив за часом. Але нащо Тоні казати, що він там був, коли його не було?

— Ну, якщо він знав, що ви працюєте вдома, то легко міг сказати, що заходив, але не хотів вас турбувати і просто пішов до вашої мами. Вона, мабуть, і підтвердила його присутність поліції?

— Гадаю, що так. Так.

— Але ви не впевнені?

— Не думаю, що ми це взагалі обговорювали. Мама була сонна, страждала від болю; вона весь день тоді проспала. А вранці ми почули новини про Лулу...

— Але вам не здалося дивним, що Тоні не зайшов до кабінету і не поговорив з вами?

— То взагалі не було дивно,— відповів Бристоу.— Він дуже сердився через історію з Конвеєм Оутсом. Я більше здивувався б, якби він зайшов поговорити.

— Джоне, не хочу вас лякати, але боюся, що і вам, і вашій мамі може загрожувати небезпека.

Тихий, нервовий сміх Бристоу прозвучав тонко і непереконливо, мов бекання. Страйк бачив Елісон, яка за п’ятдесят ярдів від них стояла, склавши руки на грудях, і не слухала Робін, спостерігаючи за чоловіками.

— Ви ж несерйозно? — спитав Бристоу.

— Дуже серйозно.

— Але... це... Корморане, ви хочете сказати, що знаєте, хто вбив Лулу?

— Гадаю, що так, але ми не зможемо цього розплутати до кінця, поки я не поговорю з вашою мамою.

Бристоу мав такий вигляд, наче радий був би висмоктати Страйкові думки. Його короткозорі очі вивчали кожнісінький дюйм Страйкового обличчя, вираз був напівналяканий-напівблагальний.

— Я маю бути поруч,— сказав він.— Вона дуже слабка.

— Звісно ж. Як щодо завтрашнього ранку?

— Тоні розлютиться, що я знову пропускаю роботу.

Страйк чекав.

— Гаразд,— мовив Бристоу.— Гаразд. Завтра о десятій тридцять.

Наступний ранок був свіжий і сонячний. Страйк на метро поїхав до вишуканого й зеленого Челсі. Цю частину Лондона він знав погано, бо Леді навіть у наймарнотратніші її дні не вдавалося зачепитися поблизу Військового шпиталю Челсі, білого й елегантного під весняним сонцем.

Франклін-роу виявилася красивою вулицею з будівлями червоної цегли; тут були тінисті дерева й оточені білою огорожею газони, на яких під наглядом тренерів у спортивних костюмах гралися в ігри школярі у блакитних майках і темно-синіх шортах. Їхні щасливі вигуки лунали серед сонної тиші, яку, крім них, порушував хіба що спів пташок; поки Страйк, поклавши руки в кишені, прямував тротуаром до помешкання леді Бристоу, вулицею не проїхала жодна машина.

На стіні біля частково скляних дверей, які виходили на білий кам’яний ґанок з чотирма сходинками, містилася старомодна бакелітова панель з дзвінками. Страйк пересвідчився, що біля квартири «Е» зазначено ім’я леді Івет Бристоу, а тоді спустився назад на тротуар і почав чекати, насолоджуючись сонячним теплом і поглядаючи на вулицю.

Минула десята тридцять, але Джона Бристоу не було. Сквер лишався порожнім — тільки два десятки дітей бігали за огорожею між кільцями й кольоровими конусами.

О десятій сорок п’ять у кишені у Страйка завібрував мобільний. Повідомлення було від Робін:

Дзвонила Елісон. Дж. Б. затримується. Він не хоче, щоб ти спілкувався з його матір’ю без нього.

Страйк негайно написав повідомлення Бристоу:

Надовго ви затримуєтеся? Є шанс зайти до неї сьогодні пізніше?

Не встиг він відіслати есемеску, як телефон задзвонив.

— Так, слухаю? — відповів Страйк.

— Оґі? — почувся металевий голос Грема Гардакра з Німеччини.— У мене є дещо про Аджимена.

— Ти просто неймовірно вчасно,— Страйк дістав записника.— Кажи.

— Лейтенант Джона Френсис Аджимен, Корпус королівських інженерів. Двадцять один рік, неодружений, останній період служби розпочався одинадцятого січня. Повертається у червні. Найближча родичка — мати. Братів і сестер немає, дітей немає.

Страйк усе записав, притискаючи мобільник плечем.

— Гарді, я твій боржник,— сказав він, ховаючи записник.— У тебе часом немає фото?

— Можу надіслати тобі на електронну пошту.

Страйк дав Гардакру свою адресу, і після звичних питань про життя та взаємних добрих побажань поклав слухавку.

Було п’ять хвилин по одинадцятій. Страйк з телефоном у руці чекав у мирному тінявому сквері, гралися з кільцями й мішками діти, крихітний срібний літак креслив товсту білу лінію у ніжно-блакитному небі. Нарешті з тихим цвіріньканням, добре чутним на порожній вулиці, прийшло повідомлення від Бристоу:

Сьогодні без шансів. Довелося поїхати до Роя. Може, завтра?

Страйк зітхнув.

— Вибач, Джоне,— пробурмотів він, піднявся сходами і натиснув дзвоник леді Бристоу.

У фойє, тихому, просторому й сонячному, панував якийсь гнітючий дух общинності, який не могли розвіяти ні широка ваза з сухими квітами, ні тьмяно-зелений килим, ні стіни жовтого кольору — обраного, вочевидь, за безневинний вигляд. Як і в будинку на Кентигерн-Гарденз, тут був ліфт, але з дерев’яними дверима. Страйк вирішив піднятися пішки. Будинок був дещо пошарпаний, що аж ніяк не применшувало загальної атмосфери заможності.

Двері відчинила усміхнена медсестра вест-індійського походження, з Макмілланівського центру онкології, яка перед цим відімкнула йому вхідні двері.

— Ви не містер Бристоу,— бадьоро сказала вона.

— Ні, я — Корморан Страйк. Джон у дорозі.

Медсестра впустила його. Коридор в оселі леді Бристоу був приємно тісний, обклеєний вицвілими червоними шпалерами і завішаний акварелями у старих позолочених рамах; стійку для парасоль заповнювали ціпки, з гачків звисали пальта. Страйк глянув праворуч і помітив у кінці коридору шматок кабінету: важкий дерев’яний стіл і обертове крісло спинкою до дверей.

— Почекаєте у вітальні, поки я дізнаюся, чи леді Бристоу готова вас прийняти?

— Так, звісно.

Крізь указані нею двері він пройшов у чарівну кімнату зі стінами кольору примули, під якими тягнулися заставлені фотографіями книжкові шафи. На столику біля оббитого індійським ситцем зручного дивана стояв старомодний телефонний апарат. Страйк пересвідчився, що медсестра не бачить, і зняв слухавку, поклавши її на апарат дещо криво.

Біля вікна-еркера на секретері стояла велика світлина у срібній рамці, на якій було увічнено весілля леді Івет і сера Алека Бристоу. Наречений здавався значно старшим за наречену — округлий, бородатий, життєрадісний чоловік; наречена була худенька, білява і гарненька, але млява. Буцімто милуючись фото, Страйк став спиною до дверей і висунув шухлядку витонченого столика з червоного дерева. Там виявився стос тонкого блакитного паперу і такого самого кольору конверти. Страйк засунув шухляду.

— Містере Страйк? Можете заходити.

Пройшовши червоношпалерним коридором, він увійшов у велику спальню, де домінували блакитний і білий кольори і панувала атмосфера елегантності й доброго смаку. Двоє дверей ліворуч, обоє відчинені, вели до маленької ванної кімнати і чогось схожого на гардеробну. Меблі були вишукані, у французькому стилі; атрибути серйозної хвороби — крапельниця на металевій стійці, чисте блискуче судно на комоді, різноманітні ліки — здавалися злостивими чужинцями.

На присмертній був товстий халат кольору слонової кістки; дрібна на тлі різьбленого дерев’яного ліжка, жінка спиралася на безліч білих подушок. Від юної краси леді Бристоу не лишилося й сліду. Тонка шкіра, блискуча й полущена, туго обтягнула кістки. Очі провалилися, затягнулися плівкою, потьмяніли, а крізь ріденьке сиве волосся, тонке, мов у дитини, просвічував рожевий скальп. На ковдрі лежали тонкі руки; з однієї стирчав катетер. Присутність смерті у кімнаті була майже фізична; терпляче, ввічливо вона чекала за лаштунками.