У повітрі розливалися пахощі лаймового квіту, але вони не до кінця приховували запахи антисептика та гнилого м’яса — запахи, які нагадали Страйкові шпиталь, де він стільки місяців пролежав безпорадний. Ще одне велике вікно-еркер було трохи відчинене, щоб у кімнату проникали тепле свіже повітря й вереск дітей, які гралися на вулиці. Видно було верхні гілки залитих сонцем дерев.

— Ви детектив?

Її голос був тонкий, надтріснутий, слова — ледве чутні. Страйк, який не знав, чи сказав їй Бристоу правду про його професію, зрадів, що вона в курсі.

— Так, я — Корморан Страйк.

— А де Джон?

— Його затримали в офісі.

— Знову,— пробурмотіла вона, а тоді додала: — Тоні змушує його працювати так тяжко! Це несправедливо.

Вона вдивилася у нього затуманеними очима, а тоді ледь помітним порухом пальця вказала на маленький розписний стілець:

— Та сідайте.

Навколо її вицвілих райдужок виднілися крейдяно-білі лінії. Сівши, Страйк помітив ще дві фотографії у срібних рамках, що стояли на тумбочці. Його ніби ударило електричним струмом, коли він глянув у очі десятилітнього Чарлі Бристоу, який навіки застиг у вісімдесятих — круглолиций, вдягнений у шкільну сорочку з довгим гострим коміром, з великим вузлом на краватці, з трохи задовгим волоссям на потилиці. Він був точно такий самий, як тоді, коли махав на прощання своєму найкращому другові Корморану Страйку, з яким планував знову побачитися після Великодня.

Поруч зі світлиною Чарлі була інша, менша: екзотично вродлива дівчинка з довгими чорними локонами й карими очима, вбрана у темно-синю шкільну форму: Лула Лендрі у віці не старше шістьох років.

— Мері,— не підвищуючи голосу, покликала леді Бристоу, і медсестра негайно прибігла.— Принеси містерові Страйку... каву? Чай? — спитала вона вже у нього, і Страйк ніби перенісся на двадцять п’ять років у минуле, у сонячний сад Чарлі Бристоу, де його елегантна білява мама пропонувала лимонад з льодом.

— Я буду дуже радий каві. Дякую.

— Вибачте, що не готую її вам сама,— сказала леді Бристоу, коли медсестра, тяжко ступаючи, пішла,— але, як ви самі бачите, я нині повністю залежу від доброти чужих людей. Як бідолашна Бланш Дюбуа.

Вона на мить прикрила очі, ніби зосереджуючись на якомусь болісному відчутті всередині. Скільки ж їй дають ліків, подумав Страйк. За гарними манерами вгадувався легкий присмак гіркоти — так само запах лаймового квіту не міг приховати запаху гниття,— і це здалося Страйкові дивним, адже Джон Бристоу більшу частину свого часу танцював навколо неї.

— Чому Джона немає? — знову спитала леді Бристоу, не розплющуючи очей.

— Його затримали в офісі,— повторив Страйк.

— А, так. Так, ви казали.

— Леді Бристоу, я хотів би поставити вам кілька питань, і наперед прошу вибачення, якщо вони здаватимуться надто особистими чи неприємними.

— Коли проходиш через те, через що пройшла я,— тихо відповіла вона,— уже мало що здатне завдати болю. Називайте мене Івет.

— Дякую. Ви не проти, якщо я записуватиму?

— Ні, зовсім не проти,— озвалася вона і з тінню цікавості подивилася, як він дістає записник і ручку.

— Я хотів би почати, якщо ваша ласка, з того, як до вашої родини потрапила Лула. Коли ви її вдочеряли, ви щось знали про її походження?

Леді Бристоу, з безвільними руками на ковдрі, здавалася утіленням безпомічності й пасивності.

— Ні,— відповіла вона.— Я нічого не знала. Можливо, щось знав Алек, та коли й так, він нічого мені не казав.

— Чому ви думаєте, що ваш чоловік міг щось знати?

— Алек завжди вникав у все якнайглибше,— пояснила вона з легкою ностальгійною усмішкою.— Він, знаєте, був дуже успішним бізнесменом.

— Але вам він нічого не розповідав про першу Лулину сім’ю?

— О ні, він би ніколи цього не зробив,— Івет явно вважала подібне припущення дивним.— Розумієте, я хотіла, щоб вона була моя, тільки моя. Якби Алек щось і знав, він постарався б мене захистити. Я б не витримала думки про те, що хтось може прийти і заявити на неї права. Я вже втратила Чарлі й так сильно хотіла доньку... сама думка, що я можу її втратити...

Повернулася медсестра з двома чашками і тарілкою шоколадного печива на таці.

— Одна кава,— бадьоро сказала вона, ставлячи чашку на тумбочку біля Страйка,— і один ромашковий чай.

І знову потупала геть. Леді Бристоу приплющила очі. Зробивши ковток чорної кави, Страйк запитав:

— Але за рік до смерті Лула почала шукати своїх біологічних батьків?

— Саме так,— кивнула леді Бристоу з заплющеними очима.— Мені якраз діагностували рак.

Повисла пауза, за яку Страйк з тихим стукотом опустив чашку, а зі скверу крізь відчинене вікно долинув дитячий сміх.

— Джон і Тоні дуже, дуже на неї сердилися,— сказала леді Бристоу.— Вони вважали, що Лула не повинна шукати свою біологічну матір, коли я так сильно хворію. Коли пухлину виявили, вона вже дуже розрослася. Довелося одразу йти на хіміотерапію. Джон був дуже добрий: возив мене до лікарні й назад, сидів зі мною, коли я найбільше мучилася, і навіть Тоні виявляв увагу, але Лулу цікавило лише одне...— вона зітхнула і розплющила вицвілі очі, шукаючи обличчя Страйка.— Тоні завжди казав, що вона дуже зіпсута. Визнаю, це моя провина. Розумієте, я втратила Чарлі; я просто не могла стриматися з нею.

— Ви не знаєте, чи багато Лула дізналася про свою біологічну родину?

— Ні, боюся, не знаю. Думаю, вона розуміла, що мене це засмучує. Вона небагато мені розповідала. Я знала, що вона знайшла мати, бо там було стільки уваги з боку преси! Вона виявилася точно такою, як казав Тоні. Ніколи навіть не хотіла Лулу. Страшна, страшна жінка,— прошепотіла леді Бристоу.— Але Лула спілкувалася з нею. Мені весь той час робили хіміотерапію. Випало волосся...

Її голос затих. Страйк почувався варваром (як вона, мабуть, і хотіла), коли продовжив розпитувати:

— А що її біологічний батько? Вона не казала, чи дізналася щось про нього?

— Ні,— мляво відповіла леді Бристоу.— Я й не питала. У мене склалося враження, що вона покинула ті ідеї, коли знайшла ту жахливу матір. Я не хотіла обговорювати ці теми взагалі. Це було надто неприємно. Гадаю, вона це розуміла.

— Востаннє, коли ви бачилися, вона нічого не казала про біологічного батька? — знову спитав Страйк.

— О ні,— тихим голосом відповіла леді Бристоу.— Ні. То був, знаєте, не дуже довгий візит. Не встигла приїхати, як сказала мені, що ненадовго. Йшла на зустріч зі своєю подругою К’ярою Портер.

Відчуття, що з леді Бристою вчинили погано, повільно оповивало Страйка, мов хворобливий запах, який витав над нею — затхлий, насичений. Чимось вона нагадувала Рошель: хоч вони й були настільки несхожі, наскільки можуть бути несхожі двоє різних жінок, від обох тхнуло обуренням людей, яким не приділяли уваги, якими гребували.

— Ви пам’ятаєте, про що того дня говорили з Лулою?

— Ох, мені дали стільки знеболювального, самі розумієте. Я мала дуже серйозну операцію. Я мало що пам’ятаю.

— Але пам’ятаєте, що Лула до вас приходила? — спитав Страйк.

— О так,— кивнула вона.— Лула мене збудила, бо я спала.

— Не пригадаєте, про що ви говорили?

— Звісно ж, про мою операцію,— дещо різкувато відповіла леді Бристоу.— А потім — трохи про її старшого брата.

— Про її старшого...

— Чарлі,— жалісно промовила леді Бристоу.— Я розповіла їй про день, коли він загинув. Доти я взагалі не піднімала з нею цю тему. О, то був найжахливіший день у моєму житті.

Страйк легко міг уявити, як вона лежить, сонна, але від того не менш обурена, і силоміць утримує доньку біля себе, розповідаючи про свій біль і про мертвого сина.

— Звідки мені було знати, що я бачу її востаннє? — видихнула леді Бристоу.— Я й гадки не мала, що втрачу і другу дитину.

Її налиті кров’ю очі заповнилися вологою. Леді Бристоу моргнула, і по щоках сповзли дві великі сльози.

— Ви не могли б відчинити оту шухляду,— прошепотіла вона, вказуючи змарнілим пальцем на тумбочку,— і дати мені пігулки?