До того, як відімкнути вхідні двері, Страйк гадав, що Шарлотта вдома; та щойно переступив поріг, зрозумів, що у квартирі нікого немає. Тиша мала той недбалий відтінок, що говорить про байдужість безлюдних кімнат, і коли Страйк рушив коридором, його кроки лунали чужинно й надто гучно.

Посередині вітальні стояли чотири картонні коробки, відкриті, щоб він міг подивитися, що там. Усередині лежали його дешеві вірні скарби, скинуті докупи, мов на продаж на товкучці. Страйк підняв верхні речі, щоб перевірити все, що під ними, але нічого не здавалося побитим, подертим, залитим фарбою. Інші люди його віку мали будинки і пральні машини, автівки й телевізори, меблі, садки, гірські велосипеди, газонокосарки; Страйк мав чотири коробки мотлоху і розрізнені спогади.

Мовчазна кімната, посеред якої він стояв, говорила про добрий смак — старовинний килим, блідо-рожеві стіни, меблі темного дерева, забиті книжками шафи. Єдиною деталлю, що змінилася, відколи Страйк пішов звідси недільного вечора, було фото на скляному столику біля дивана. Тоді там стояла їхня з Шарлоттою фотографія — вони двоє сміються на пляжі у Сент-Мосі. Тепер з тієї самої срібної рамки до Страйка поблажливо усміхався чорно-білий студійний портрет Шарлоттиного покійного батька.

Над коминковою полицею висів написаний олією портрет вісімнадцятирічної Шарлотти — обличчя флорентійського янгола у хмарі темного волосся. В її родині було заведено наймати художників, щоб обезсмертити нащадків: звичаї, геть чужі для Страйка, які він пізнавав, мов ворожу країну. Від Шарлотти він дізнався, що гроші, з якими він ніколи не знався, можуть сусідити з нещастям і жорстокістю. Її сім’я, попри всі свої чемні манери, ґречність, лоск, ерудованість і подекуди навіть екстравагантність, була навіть божевільніша й дивніша за його власну. Коли вони з Шарлоттою уперше зійшлися, між ними була велика схожість.

Дивна, непрохана думка приблукала Страйкові у голову, коли він дивився на той портрет: що саме для цього його й намалювали — щоб одного дня ті великі каро-зелені очі побачили, як піде Страйк. Чи знала Шарлотта, як воно йому буде — крастися порожньою квартирою під поглядом її прекрасної юної подоби? Чи розуміла, що картина зробить її справу краще, ніж вона сама?

Відвернувшись, він пройшовся іншими кімнатами, але вона не лишила йому ніякої роботи. Всі сліди його буття тут — від зубної щітки до солдатських черевиків — прибрали й склали у коробки. Страйк оглянув спальню, і кімната ніби дивилася на нього, спокійна і холодна: темний паркет, білі фіранки, тендітний туалетний столик. Ліжко, як і портрет, скидалося на живу істоту і, здавалося, дихало. Згадай, що тут було й чого більше ніколи не буде.

Страйк одну по одній виніс коробки за поріг, і на останній зіткнувся з сусідою, який, зловтішно шкірячись, замикав двері свого помешкання. Він носив теніски з піднятими комірцями й задихано іржав навіть над найменшими Шарлоттиними дотепами.

— Забираєтеся? — запитав він.

Страйк грюкнув перед ним дверима Шарлоттиної квартири.

Перед дзеркалом у передпокої він зняв зі свого кільця ключі від дверей й акуратно поклав їх на півмісяць столика поруч з мискою з сухими квітами. Страйкове обличчя у дзеркалі було пом’яте й немите; праве око досі набрякле, жовто-бузкове. У тиші до нього долинув голос із сімнадцятирічної давнини: «Та як, бляха, такому лобкоголовому троглодитові, як ти, взагалі таке випало, Страйку?» Здавалося неймовірним, що таки випало, бо він стояв у передпокої, якого більше не побачить.

Остання мить божевілля, проміжок між ударами серця, як тоді, коли він помчав слідом за нею п’ять днів тому: залишитися тут, дочекатися її повернення, потім узяти у долоні її довершене лице і сказати: спробуймо ще раз.

Та вони вже пробували ще раз, і ще, і ще, і щоразу, коли спадала хвиля взаємного тяжіння, між ними лягала огидна руїна минулого, кидаючи темну тінь на все, що вони намагалися відбудувати.

Страйк востаннє зачинив по собі двері Шарлоттиної квартири. Сусіда зі своєю посмішкою зник. Спустивши коробки зі сходів на тротуар, Страйк чекав на чорний кеб.

Страйк попередив Робін, що в її останній ранок в офісі запізниться. Він дав їй запасний ключ і велів заходити, не чекаючи на нього.

її трохи образило те, як буденно він сказав це слово — «останній».

Це свідчило, що попри те, як добре вони ладнали (хоч і у сторожко-професійній манері), і наскільки організованішим став його офіс і чистішою страшна вбиральня за скляними дверима, і наскільки кращий вигляд має ґудзик дзвінка унизу без того папірця на скотчі — замість нього Робін почепила акуратно надруковану табличку у пластиковому конверті (їй коштувало півгодини часу і двох зламаних нігтів відірвати стару наклейку), і з яким професіоналізмом вона приймала повідомлення, і якими розумними зауваженнями ділилася щодо майже напевно неіснуючого убивці Лули Лендрі,— попри все це Страйк рахує дні, чекаючи, коли вже здихається Робін.

Те, що він просто не може дозволити собі послуги тимчасового секретаря, було цілком очевидно. Страйк мав усього двох клієнтів, здавався безхатьком (це повсякчас підкреслював Метью, ніби спати у власному офісі — то ознака повного падіння); звісно ж, Робін розуміла, що Страйкові немає сенсу її тримати. Але їй не хотілося, щоб приходив понеділок. Її чекає новий незнайомий офіс («Тимчасові рішення» уже туди дзвонили): понад сумнів, то буде охайне, світле, людне місце, де, як це заведено, повно пліткарок, чиї справи здаватимуться Робін геть порожніми. Вона, може, і сама не вірила в існування убивці, і бачила, що й Страйк не вірить, але поринула у процес доведення факту його неіснування.

Весь цей тиждень захопив Робін сильніше, ніж вона готова була зізнатися Метью. Навіть дзвінки у компанію «Бест-Філмз», яка належала Фреді Бестиґі (Робін надзвонювала двічі на день і раз у раз чула відмову з’єднати її з кінопродюсером), давали відчуття власної важливості, якого вона не відчувала за всю попередню кар’єру. Робін захоплювалася роботою людського розуму: в університеті вона вивчала психологію, поки її навчання не обірвалося через непередбачувані обставини.

О пів на одинадцяту Страйк ще не прийшов, зате прийшла дебела пані в жовтогарячому пальті й пурпуровому в’язаному береті, з нервовою усмішкою. Це була місіс Гук, відома Робін — лише на ім’я — як друга Страйкова клієнтка. Робін усадовила місіс Гук на продавлений диван поруч зі своїм столом і принесла їй чашку чаю. (Потому як Робін, ніяковіючи, розповіла Страйкові про хтиві погляди містера Крауді з нижнього поверху, той купив дешеві чашки і коробку чаю в пакетиках).

— Знаю, я прийшла зарано,— вже втретє повторила місіс Гук, ледь присьорбуючи гарячущий чай.— Я вас раніше не бачила — ви новенька?

— Я тимчасова,— відповіла Робін.

— Гадаю, ви здогадалися, справа в моєму чоловікові,— говорила місіс Гук, не слухаючи.— Ви таких жінок, як я, мабуть, щодня бачите, так? Жінок, які воліють знати найгірше. Я вагалася роками, роками! Але краще знати, правда ж? Краще знати. Я гадала, Корморан буде в себе. Він зараз щось робить в іншій справі, так?

— Саме так,— відповіла Робін, яка гадала, що насправді Страйк вирішує якісь питання, пов’язані з його таємничим особистим життям; коли він казав, що запізниться, то вигляд мав замкнутий.

— А ви в курсі, хто його батько? — спитала місіс Гук.

— Ні, не в курсі,— відповіла Робін, гадаючи, що йдеться про чоловіка бідолашної жінки.

— Джонні Рокбі! — драматично повідомила місіс Гук.

— Джонні Ро...

Робін відібрало мову, бо водночас стало зрозуміло, що місіс Гук говорить про Страйка і що за скляними дверима з’явилася Страйкова масивна постать. Робін помітила, що він несе щось величеньке.

— Місіс Гук, заждіть хвилинку,— сказала вона.

— Що? — спитав Страйк, визирнувши з-за картонної коробки, коли Робін вискочила з дверей і зачинила їх по собі.

— Там місіс Гук,— пошепки повідомила вона.