— Слухайте,— сказала вона.— Ми можемо укласти приватну угоду. Можна відмовитися від «Тимчасових рішень». Платитимете мені напряму.

Страйк завагався.

— Агенції такого не люблять. Вас викинуть з роботи.

— Байдуже, у мене на тому тижні три співбесіди. Якщо ви не проти, коли я ходитиму на них у робочий...

— Та без проблем,— вихопилося у Страйка.

— Ну, тоді я залишуся ще на тиждень-два.

Пауза. Здоровий глузд вступив у коротку запеклу боротьбу з інстинктом і бажанням — і програв.

— Ага... гаразд. Ну, коли так, зателефонуєте ще раз Фреді Бестиґі?

— Так, звісно,— відповіла Робін, ховаючи радість під маскою спокійного професіоналізму.

— Тоді до зустрічі у понеділок вранці.

Уперше Страйк наважився їй усміхнутися. Мабуть, він мав на себе злитися, але у прохолодну днину Страйк вийшов, ні про що не жаліючи. Натомість він відчував дивний приплив оптимізму.

Одного разу Страйк спробував полічити всі школи, які відвідував у дитинстві, й нарахував сімнадцять — хоча мав підозру, що зо двійко забув. Він не став включати до переліку короткий період буцімто домашнього навчання, що тривало два місяці, які він прожив з матір’ю і сестрою у сквоті на Атлантик-роуд у Брикстоні. Тодішній материн бойфренд, білий музикант-растафарянин, який сам себе перехрестив Шумбою, вважав, що шкільна система закріплює цінності патріархату й матеріалізму, скверна яких не повинна торкнутися його цивільних пасинка й падчерки. Головний урок, який Страйк виніс із двох місяців домашнього навчання, полягав у тому, що навіть за суто духовних причин вживання марихуани вона робить людину тупою і дратівливою водночас.

Дорогою до кафе, де було призначено зустріч з Дериком Вілсоном, Страйк невідь-навіщо дав гака через Брикстон-Маркет. Рибний запах критих прилавків; строкаті відкриті вітрини супермаркетів, де громадяться незнайомі фрукти й овочі з Африки й Вест-Індії; халяльні м’ясники й перукарні з великими фото рясно оздоблених кісок і локонів, з рядами білих полістиренових голів у перуках, виставлених у вітринах,— усе це повернуло Страйка на двадцять шість років у минуле, у ті місяці, коли він блукав вулицями Брикстона разом з малою сестричкою Люсі, поки сонні мама й Шумба валялися на брудних подушках у сквоті, мляво обговорюючи важливі духовні засади виховання дітей.

Семирічна Люсі мріяла мати коси, як у дівчат з Вест-Індії. Під час довгої поїздки назад до Сент-Моса, яка поклала край їхньому брикстонському життю, Люсі на задньому сидінні «морриса», який належав тітці Джоан і дядькові Теду, висловила бажання мати кіски з намистинами. Страйк пам’ятав, як тітка Джоан спокійно погодилася, що це дуже гарно; у дзеркалі заднього огляду було помітно зморшку в неї між бровами. Джоан старалася — з роками все менш успішно — не ганити перед дітьми їхню матір. Страйк так і не дізнався, у який саме спосіб дядько Тед довідався, де вони мешкають; просто одного дня вони з Люсі повернулися до сквота і побачили, що посеред кімнати стоїть здоровенний материн брат і погрожує розквасити Шумбі носа. За два дні вони з Люсі повернулися до Сент-Моса і до школи, яку з перервами відвідували кілька років, возз’єднуючись із давніми друзями так, ніби й не розставалися, і швидко позбуваючись акцентів, яких задля камуфляжу набували у місцях, куди вивозила їх Леда.

Страйк не потребував указівок, які залишив через Робін Дерик Вілсон, бо здавна знав кав’ярню «Фенікс» на Колдгарбор-лейн.

Час до часу мама й Шумба водили їх сюди: крихітний, схожий на хижку коричневий заклад, де можна було — якщо ти не вегетаріанець, на відміну від мами й Шумби — поласувати великим і смачним сніданком, який складався з гірки яєчні з беконом і горнятка чаю кольору тикового дерева. Кав’ярня виявилася точно така сама, як він і пам’ятав: затишна, маленька, затемнена, з дзеркальними стінами, у яких відбивалися столики під дерево, кольорові бордово-білі кахлі на підлозі та стеля кольору тапіоки, обклеєна цвілими шпалерами. Квадратна офіціантка середніх літ мала коротке випрямлене волосся і великі жовтогарячі пластмасові сережки; вона відсунулася, щоб дати Страйкові пройти повз касу.

За столиком під пластиковим годинником з написом «Пукка Пайз» сидів сам-один кремезний вест-індієць і читав газету «Сан».

— Дерик?

— Він. А ти Страйк?

Потиснувши велику суху Вілсонову долоню, Страйк сів. Він прикинув, що коли охоронець підведеться, то буде на зріст десь як він сам. Рукави Вілсонової спортивної кофти напиналися і від м’язів, і від сала; охоронець був коротко стрижений, гладенько поголений і мав гарні очі-мигдалини.

Страйк замовив пиріг і картопляне пюре з написаного крейдою на дошці меню і задоволено подумав, що зможе ці чотири фунти сімдесят п’ять пенсів списати на витрати.

— Ага, пиріг і пюре тут добрі,— зазначив Вілсон.

У його лондонському акценті бриніла ледь помітна карибська нотка. Вілсон мав грудний, спокійний, стриманий голос. Страйк подумав, що у формі охоронця він справляє дуже заспокійливе враження.

— Дякую, що погодився зі мною зустрітися, я це ціную. Джон Бристоу незадоволений результатами розслідування смерті його сестри. Він найняв мене, щоб я ще раз перевірив усі докази.

— Так,— кивнув Вілсон,— знаю.

— Скільки він тобі заплатив за цю зустріч? — буденно поцікавився Страйк.

Вілсон моргнув, а тоді низько і трохи винувато реготнув.

— Двадцять п’ять фунтів,— сказав він.— Та коли людині від того легше, то що? Це нічого не змінить — вона вкоротила собі віку. Але ти питай, я не проти.

Він згорнув «Сан». На передовиці було фото виснаженого Гордона Брауна з мішками під очима.

— Ти вже все розповідав поліції,— сказав Страйк, розгортаючи блокнот і кладучи його поруч з тарілкою,— але непогано би ще раз із перших вуст почути, що саме сталося тієї ночі.

— Та без проблем. Ще, може, Кіран Коловас-Джонс підійде,— додав Вілсон.

Він, здавалося, був певний, що Страйк знає, хто це.

— Хто? — спитав Страйк.

— Кіран Коловас-Джонс. Він був Лулиним постійним водієм. Хоче з тобою поговорити.

— Гаразд, чудово,— кивнув Страйк.— Коли він буде?

— Не знаю, він на роботі. Прийде, якщо зможе.

Офіціантка поставила перед Страйком чашку з чаєм. Той подякував і клацнув ручкою. Та не встиг він нічого запитати, як Вілсон мовив:

— Містер Бристоу казав, ти — колишній військовий.

— Так,— кивнув Страйк.

— У мене племінник в Афганістані,— зронив Вілсон, відпиваючи чаю.— У провінції Гільменд.

— Який полк?

— Зв’язку,— відповів Вілсон.

— Скільки він там уже?

— Четвертий місяць. Мати ночами не спить,— сказав Вілсон.— Ти чого пішов?

— Ногу відірвало,— відповів Страйк з невластивою йому в цьому питанні відвертістю.

То була лише половина правди, але така, яку легко пояснити незнайомцю. Страйк міг лишитися, його готові були тримати й далі. Але втрата литки і стопи лише прискорила прийняття рішення, яке Страйк виношував уже кілька років. Він знав, що наближається критичний момент: якщо не піде зараз, далі буде важче це зробити — важче призвичаїтися до цивільного життя. З роками армія майже непомітно змінює людину, обтесує її так, що течія військового життя легко несе її за собою. І все-таки він згадував перебування у службі спеціальних розслідувань з теплотою, на яку не вплинула втрата половини кінцівки. Страйк був би радий і Шарлотту згадувати з такою самою необтяженою ніжністю.

Вілсон кивком подякував Страйкові за відповідь.

— Суворо,— сказав він грудним голосом.

— Я порівняно з деким ще легко відбувся.

— Авжеж. У чоті племінника два тижні тому хлопець від вибуху загинув,— пригубив чай Вілсон.

— Ти ладнав з Лулою Лендрі? — спитав Страйк, тримаючи ручку напоготові.— Часто її бачив?

— Тільки як вона проходила повз охорону. Вона завжди віталася, казала «будь ласка» і «дякую», а такого не робить половина тих багатих паскуд,— лаконічно відповів Вілсон.— Наша найдовша розмова була про Ямайку. Лула збиралася там працювати, питала, де зупинитися, що там і як. І ще я взяв у неї автограф для Джейсона, мого племінника, на день народження. Вона підписала поштівку, я її послав до Афганістану. За три тижні до її смерті. Після того вона щоразу, як ми бачилися, питала про Джейсона, навіть ім’я його запам’ятала, і цим вона мені подобалася, розумієш? Я в охоронній справі уже давненько. Повно людей, які чекають, що ти за них підставишся під кулі, а самі навіть імені твого запам’ятати не хочуть. Так, вона була нормальна дівчина.