— Ти його силою виводив?

— Не довелося. Коли він мене побачив, то зібрав свої манатки — Лула навздогін викинула його куртку і черевики — і просто пройшов повз мене. Він був обкурений,— пояснив Вілсон.— Очі скляні, ну знаєш. Спітнілий. У брудній футболці з якимись плямами. Гадки не маю, що вона у ньому знайшла. О, а ось і Кіран,— мовив Вілсон, повеселівши.— Лулин водій.

У кав’ярню зайшов чоловік років двадцяти п’ятьох. Він був невисокий на зріст, стрункий, екзотично вродливий.

— Привіт, Дерику,— кивнув він, і водій з охоронцем потиснули руки, а тоді стукнулися кулаками. Потім Коловас-Джонс сів біля Вілсона.

Коловас-Джонс мав оливково-бронзову шкіру, точені вилиці, ніс із легкою горбинкою, темно-карі очі з чорними віями і чорне волосся, гладенько зачесане назад: шедевр, народжений з расового коктейлю, складники якого годі було розпізнати. З разючою зовнішністю контрастували консервативна сорочка і краватка, а усмішка була свідомо скромна — так ніби він намагався одразу роззброїти інших чоловіків, застерегти їхнє обурення.

— А машина де? — спитав Дерик.

— На Електрик-лейн,— Коловас-Джонс тицьнув великим пальцем кудись собі за плече.— Маю хвилин двадцять. До четвертої мушу повернутися у Вест-Енд. Добридень,— привітався він до Страйка і простягнув руку. Той потиснув.— Кіран Коловас-Джонс. А ти?..

— Корморан Страйк. Дерик сказав, ти можеш...

— Так, так,— закивав Коловас-Джонс.— Не знаю, чи це важливо, мабуть, ні, але поліції було начхати. І я для себе хочу знати, що комусь про це розповів, ага? Я не кажу, що то було не самогубство, зрозумій,— додав він.— Я лише кажу, що хочу, щоб у цій історії не лишалося питань... Будь ласка, кави, любонько,— звернувся він до немолодої офіціантки, але ту його чари геть не вразили.

— Що тебе непокоїть? — спитав Страйк.

— Її завжди возив я, ага? — почав Коловас-Джонс, і з такого початку Страйк зрозумів, що виступ хлопець репетирував.— Вона завжди замовляла мене.

— Вона мала з твоєю компанію контракт?

— Так. Ну...

— Такі речі проходять через адміністратора,— пояснив Дерик.— Це один з наших сервісів. Якщо комусь потрібна машина, ми телефонуємо в «Екзекарз», де працює Кіран.

— Так, але вона завжди просила мене,— твердо повторив Коловас-Джонс.

— Ти з нею ладнав, так?

— Так, ми добре ладнали,— відповів Коловас-Джонс.— Ми... ну, не скажу дружили, але насправді щось типу того. Ми товаришували — мали стосунки не просто водія і клієнтки.

— Так? І наскільки «не просто»?

— Ні, нічого такого,— широко усміхнувся Коловас-Джонс.— Нічого такого.

Але Страйк бачив, що водій думав про таке і вважав, що це цілком було можливо.

— Я її возив цілий рік. Ми багато розмовляли, ну знаєш, як воно. Мали чимало спільного. Схоже походження, розумієш?

— У якому сенсі?

— Змішана раса,— відповів Коловас-Джонс.— Та й моя родина була не дуже щаслива, тому я непогано розумів Лулу. Вона небагато зустрічала людей, схожих на неї, особливо після того, як стала знаменитою. Не було з ким поговорити як слід.

— Змішана раса її обтяжувала?

— А сам як гадаєш, коли чорна дитина росте у білій родині?

— І ти мав схоже дитинство?

— Мій батько був наполовину вест-індієць, наполовину валлієць; мати — наполовину ліверпулька, наполовину грекиня. Лула часто казала, що заздрить мені,— він сів трохи пряміше.— Вона казала: от, ти бодай знаєш, якого ти роду, хоч це якого тільки не... А на день народження,— докинув Коловас-Джонс, щоб уже точно донести до Страйка думку, яку вважав дуже важливою,— вона подарувала мені оцей піджак від Ґі Соме. Коштує тисяч дев’ять!

Очевидно було, що очікується реакція, тому Страйк кивнув, підозрюючи, що Коловас-Джонс прийшов просто похвалитися дружбою з Лулою Лендрі. Задоволений водій провадив:

— І от, ага, у день її смерті — ну, тобто напередодні — я вранці возив її до мамці, ага. І вона була не рада. Не любила відвідувати матір.

— Чому так?

— Бо та жінка прибацана,— пояснив Коловас-Джонс.— Я одного разу возив їх обох, то був матусин день народження чи що. Від цієї леді Івет аж сироти по шкірі. «Любонько», «сонечко», «Лулочко» — через слово. Вона на ній аж висіла. Дуже дивно, нав’язливо, занадто, ага. Та хай там як, у той день її мамця тільки-но вийшла з лікарні, тож справа була невесела, ага? Лула не дуже хотіла її бачити. Була напружена — я її такою ще не бачив. А тоді я ще сказав їй, що ввечері не зможу її возити, бо мене поставили на замовлення Дібі Макка, і це її теж не потішило.

— Чому так?

— Бо їй подобалося, щоб її возив я, ага? — відповів Коловас-Джонс так, ніби Страйк тупий.— Я їй допомагав з тим і сим, був трохи ніби охоронцем, заводив її куди треба і виводив.

Ледь помітно сіпнувши м’язами обличчя, Вілсон зумів дуже виразно показати, якої думки він про здібності Коловас-Джонс як охоронця.

— А ти не міг помінятися з іншим водієм і возити її замість Макка?

— Міг, але не схотів,— зізнався Коловас-Джонс.— Я великий фанат Дібі. Хотів з ним познайомитися. Лула через це розсердилася. Хай там як,— поспішно додав він,— я її відвіз до мамці, дочекався — а далі сталося те, про що я і хочу тобі розповісти, ага? Вона вийшла від мамці якась дивна. Не така, як завжди, ага. Тиха, дуже тиха. Ніби в шоці чи що. Потім попросила у мене ручку і почала щось шкрябати на блакитному папірці. Зі мною не розмовляла. Взагалі нічого не казала. Просто писала собі. А потім я повіз її до «Башті», бо вона хотіла зустрітися там з подругою і пообідати, ага...

— Що за «Вашті»? Що за подруга?

— «Вашті» — то крамниця. Бутик, так вони на нього кажуть. І там ще є кав’ярня. Шикарне місце. А подруга — то...— Коловас-Джонс кілька разів клацнув пальцями, нахмурив брови.— Ота, з якою вона подружилася у клініці для психічно хворих. Як же її, бляха, звати? Я їх ще возив... Господи... Рубі? Роксі? Ракель? Щось таке. Вона мешкала у притулку Святого Ельма в Гаммерсміті. Безхатня. Хай там як, заходить Лула до крамниці, ага. Дорогою від мамці вона мені казала, що там і поїсть, але пробула вона в кав’ярні хвилин, може, п’ятнадцять, тоді вийшла сама і попросила мене відвезти її додому. Збіса дивно, ага? А тієї Ракель — чи як там її — з Лулою не було. Коли вони зустрічалися, то ми ту Ракель зазвичай додому підвозили. І папірця у Лули в руках не було. І за весь шлях додому Лула до мене й слова мовила.

— Ти казав поліції про папірець?

— Та казав. Але вони вирішили, що то пусте,— відповів Коловас-Джонс.— Припустили, що то був перелік покупок.

— Можеш пригадати, який був той аркуш?

— Та просто блакитний. Як папір для авіапошти...— Коловас-Джонс глянув на ручний годинник.— За десять хвилин мушу йти.

— Отже, тоді ти бачив Лулу востаннє?

— Так, востаннє,— поколупав він нігтя.

— Яка була твоя перша думка, коли почув про її смерть?

— Не знаю,— зізнався Коловас-Джонс і погриз нігтя, якого щойно колупав.— Я був просто в шоці. Як же інакше, ага? Всього кілька годин тому я її бачив. Преса одностайно твердила, що то Дафілд, бо того вечора вони посварилися у клубі й усе таке. Я й сам подумав, що він міг. Покидьок.

— Ви були з ним знайомі, я правильно розумію?

— Я возив їх кілька разів,— відповів Коловас-Джонс. Його ніздрі затріпотіли, кутики вуст напружилися — він ніби відчув сморід.

— І що ти нього думав?

— Що він — чмо бездарне...— І з неочікуваною майстерністю Коловас-Джонс спародіював рівний тягучий голос: — «Лулику, він же нам ще знадобиться? Може, хай зажде?» — Коловас-Джонса аж тіпнуло від люті.— Жодного разу не заговорив до мене прямо. Паразит невихований, лайно собаче.

— Кіран — актор,— стиха пояснив Дерик.

— Трішки,— зізнався Коловас-Джонс.— Поки що трішки.

І перелічив епізодичні ролі в серіалах, де грав; на Страйкову думку, в цьому явно читалося бажання здаватися крутішим, ніж є; долучитися до явища непередбачуваного, небезпечного й мінливого — до слави. Стільки возити відомих осіб і так і не підхопити від них того вірусу, подумав Страйк, це його мучить і, мабуть, лютить.