Голос Робін лунав, мов далеке дзуміння пилососа.

Зробивши над собою зусилля, Страйк зосередився на ній.

«...продала романтичну історію зв’язку з чорношкірим юнаком усім таблоїдам, які погодилися заплатити. Проте колишні сусіди не пригадують нічого романтичного в історії Марлін Гіґсон.

„Вона тілом торгувала,— каже Вів’єн Кренфілд, яка мешкала над Гіґсон, коли та була вагітна Лендрі.— Чоловіки заходили до неї у будь-яку пору дня й ночі. Вона гадки не мала, хто батько, то міг бути будь-хто з них. І дитини вона не хотіла.

Добре пам’ятаю малу, як вона плакала у фойє сама-самісінька, поки мати розважала клієнта. Крихітне маля у підгузку, ледь зіп’ялося на ноги... треба було телефонувати у соціальну службу, і чимшвидше. Те, що її удочерили, то найкраще, що могло трапитися з дівчинкою".

Понад сумнів, правда вразила Лендрі, яка багато розповідала пресі про возз’єднання з давно втраченою біологічною матір’ю...»

— Це написали,— пояснила Робін,— ще до смерті Лули.

— Ага,— сказав Страйк і різко згорнув папку.— Не хочете прогулятися?

Камери на стовпах здавалися такими собі зловісними коробками з-під взуття — кожна позирає єдиним чорним, порожнім оком. Дивилися вони в протилежні боки, охоплюючи всю Альдербрук-роуд, що кишіла пішоходами й машинами. Обидва тротуари рясніли крамницями, барами, кафе. Смугами для міського транспорту торохкотіли двоповерхові автобуси.

— Ось тут Бігун, про якого пише Бристоу, потрапив на плівку,— відзначив Страйк, відвертаючись від гамірної Альдербрук-роуд у бік набагато тихішої Белламі-роуд, яка, з обох боків забудована високими ошатними будинками, вела у серце району Мейфер.— Він пройшов тут за дванадцять хвилин після її падіння... і це найкоротший вихід з Кентигерн-Гарденз. Тут їздять нічні автобуси, легко спіймати таксі. Хоча то навряд чи гарна ідея, якщо ти щойно убив жінку.

І він знову пхнув носа в пошарпаний довідник. Страйка, здавалося, геть не хвилювало те, що його можуть переплутати з туристом. Понад сумнів, вирішила Робін, байдуже, коли й переплутають — он який здоровило.

Протягом її недовгої кар’єри тимчасової секретарки Робін кілька разів просили робити речі, які до її секретарських обов’язків не входили, тож запрошення Страйка прогулятися вона прийняла нервово. І була приємно здивована, коли Страйк і близько не виявив намірів фліртувати. Довга піша прогулянка до потрібного місця пройшла у повному мовчанні. Страйк здавався глибоко замисленим і лише час до часу зазирав у малу.

Та коли дісталися Альдербрук-роуд, він мовив:

— Якщо помітите щось таке, що я проґавив, кажіть, добре?

Це її схвилювало: Робін пишалася своєю спостережливістю і саме через неї таємно плекала дитячу мрію... яку цей кремезний чоловік, що йде поруч з нею, втілив у життя. Вона пильно роззирнулася і спробувала уявити, які справи могли привести сюди людину сніжної морозної ночі о другій годині.

— Туди,— сказав Страйк, перш ніж їй спали на думку якісь здогади, і пліч-о-пліч вони рушили вздовж Белламі-роуд. Ця вулиця злегка закруглювалася ліворуч і налічувала зо шістдесят майже однакових будинків — лискучі чорні двері, короткі бильця обабіч чистеньких східців, фігурно підстрижені кущі у палісадниках. Тут і там виднілися мармурові леви й мідні таблички з іменами та професіями; у вікнах верхніх поверхів поблискували люстри, а за одними відчиненими дверима виднілася шахова підлога, олійні картини у позолочених рамах і сходи в георгіанському стилі.

Дорогою Страйк обмірковував інформацію, яку знайшла в інтернеті Робін. Як він і підозрював, Бристоу казав неправду, запевняючи, що поліція не шукала Бігуна та його поплічника. Серед численних істеричних публікацій, які не зникли зі світового павутиння, були і заклики до обох чоловіків заявити про себе — але результатів вони не принесли.

На відміну від Бристоу, Страйк не знайшов у цьому ознак некомпетентності поліції чи того, що можливого підозрюваного не стали шукати. Сигналізація, яка спрацювала тоді, коли чоловіки тікали з району, натякала на серйозну причину не виходити на зв’язок з поліцією. Ба більше, Страйк не знав, наскільки добре Бристоу знайомий з непевною якістю записів з камер спостереження, але сам він мав широкий досвід роботи з каламутними чорно-білими картинками, які лише збивали з пантелику і за якими годі було когось упізнати.

Страйк також відзначив, що ані у розмові, ані в своїх нотатках Бристоу нічого не сказав про зразки ДНК, зібрані у квартирі сестри. Страйк мав підозру, що поліція так радо виключила Бігуна і його друга з кола підозрюваних через те, що у квартирі не знайшли стороннього ДНК. Втім, Страйк знав, що справжні жертви помилкових суджень легко відкидають такі дрібниці, як зразки ДНК, заявляючи про забрудненість місця злочину чи про змову. Вони бачать тільки те, що бажають бачити, сліпі до незручної, невблаганної правди.

Та ранкові пошуки у «Гуглі» наводили на думки про істинні причини одержимості Бристоу цим Бігуном. Його сестра досліджувала своє біологічне коріння, навіть знайшла свою мати, яка, навіть якщо відкинути пристрасть преси до сенсаційних перекручень, видавалася не надто симпатичним персонажем. Понад сумнів, одкровення на взір тих, що їх знайшла вранці Робін, не були приємними не лише для Лендрі, а й для її прийомної родини. Чи не міг Бристоу через власну неврівноваженість (Страйк себе не обманював — на людину душевно стійку цей чоловік точно не скидався) вирішити, що Лула, якій так поталанило, спокушала долю? Що вона кликала біду, коли намагалася розкрити таємниці свого походження; що пробудила демона з далекого минулого, який її і вбив? Чому чорношкірий чоловік неподалік Лули так непокоїв Бристоу?

Страйк і Робін дедалі глибше заходили на територію багатіїв і от нарешті опинилися на розі вулиці Кентигерн-Гарденз. Як і на Белламі-роуд, тут панувала атмосфера пихатої, самовдоволеної заможності. Будинки були пізньовікторіанські, з червоної цегли, оздоблені каменем, з вікнами під важкими сандриками та з кам’яними балконами на всіх чотирьох поверхах. Кожний вхід оточували біломармурові портики, по три білі сходинки вели з тротуару до лискучих чорних дверей. Усе було дороге, доглянуте, чисте, впорядковане. Виднілося хіба кілька запаркованих машин: натяк на те, що заїхати сюди можна лише за перепусткою.

Захисні стрічки та юрби журналістів більше не відділяли номер 18 від сусідніх будинків, і він повернувся до їхнього ґречного товариства.

— Балкон, з якого вона випала, на четвертому поверсі,— сказав Страйк,— це десь сорок футів висоти.

Він оглянув красивий фасад. Робін відзначила, що балкони на трьох верхніх поверхах були неширокі, місця між вікном і балюстрадою ледве вистачало, щоб стати.

— Справа в тім,— пояснював їй Страйк, мружачись на балкон високо над їхніми головами,— що коли штовхнути людину з такої висоти, не факт, що вона помре.

— О, хіба ні? — запротестувала Робін, міряючи поглядом чималу відстань між балконом і тротуаром.

— Ви здивуєтесь, але ні. Я місяць пролежав поруч з одним валлійцем, якого знесло вибухом саме з такої висоти. Розтрощило ноги й таз, сильна внутрішня кровотеча, але він досі з нами.

Робін глипнула на Страйка — чого це він місяць десь пролежав? Але детектив того не помітив, бо похмуро дивився на вхідні двері.

— Кодовий замок,— промимрив він, вказуючи на металевий квадрат з кнопками біля дверей,— а над входом камера. Бристоу про цю камеру нічого не казав. Можливі новини.

Кілька хвилин він стояв перед громаддям червоноцегляних фасадів цих дивовижно дорогих фортець, обмірковуючи теорію за теорією. Чому, власне, Лула Лендрі вирішила оселитися тут? Сонна, традиційна, задушлива вулиця Кентигерн-Гарденз була природнім місцем для багатіїв інакшого штабу: російських і арабських олігархів, корпоративних магнатів, що живуть почасти у місті, почасти у заміських маєтках, і заможних старих дів, які тихо догнивають серед колекцій творів мистецтва. Йому здався дивним такий вибір житла для двадцятитрьохрічної дівчини, яка, згідно з усіма статтями, що їх читала вранці Робін, оберталася серед людей творчих і чиє знамените відчуття стилю було скоріше вуличним, ніж салонним.