Після судових слухань і винесення вердикту Страйк зібрав речі й покинув усе: короткий вибух уваги з боку преси, гірке розчарування тітки Джоан через закінчення його оксфордської кар’єри, Шарлотту, спустошену й розбурхану його від’їздом (вона вже спала з кимсь новим), крик і сцени у виконанні Люсі. Підтримуваний лише дядьком Тедом, він розчинився в армії і знову зажив життям, якого його навчила Леда: щоразу інше місце, звичка покладатися лише на себе, нескінченна принадність новизни.

Однак сьогодні Страйк мимоволі вбачав у своїй матері духовну сестру прекрасної, емоційно залежної, хворої на депресію дівчини, яка розбилася об засніжений асфальт, і негарної безхатньої невдахи, що лежала нині у холодному морзі. Леда, Лула і Рошель були не схожі на Люсі чи тітку Джоан: вони не вжили всіх можливих заходів проти насильства чи нещасного випадку, не прив’язали себе до життя заставами і доброчинністю, безпечними чоловіками і чистенькими діточками, і тому їхні смерті були «трагічні» не в тому сенсі, в якому так кажуть про смерть респектабельних домогосподинь.

Як же легко нажитися на потязі людини до саморуйнації; як легко штовхнути її у небуття, а тоді відступити, знизати плечима і погодитися, що то був закономірний результат хаотичного, катастрофічного життя.

Майже всі фізичні сліди убивства Лули Ленді були стерті, затоптані, засипані густим снігом; найпереконливіший доказ на руках у Страйка — зернисте відео, де двоє чоловіків мчать геть від місця злочину: доказ, якому поліція приділила лише побіжну увагу, а потім відкинула, бо вважала, що ніхто до будівлі не входив, що Лендрі вчинила суїцид і що чоловіки на відео — всього-на-всього двоє сумнівних типів, які планували викрасти машину.

Страйк підвівся і глянув на годинник. Було пів на одинадцяту, але він був певний, що людина, якій він планував дзвонити, не спить. Він клацнув настільною лампою, взяв мобільний і цього разу набрав німецький номер.

— Оґі,— почувся металевий голос на тому кінці.— Як ти в біса там?

— Потрібна послуга, старий.

І Страйк попросив у лейтенанта Грема Гардакра добути йому яку зможе інформацію про такого собі Аджимена з Корпусу королівських інженерів (ім’я і звання не відомі), звернувши особливу увагу на строки проходження служби в Афганістані.

Це вдруге він сів за кермо, відколи йому відірвало ногу. Страйк пробував водити Шарлоттин «лексус», але сьогодні, щоб не почуватися слабаком, узяв «хонду сивік» з автоматичною коробкою передач.

Шлях до Айвер-Гіту забрав годину. Потрапити на студію вдалося завдяки добре підвішеному язику, залякуванню і цілком справжнім, хоч і дещо застарілим документам; охоронець, спершу відсторонений, близько до серця прийняв упевнений вигляд Страйка, слова «відділення спеціальних розслідувань» і його фото на перепустці.

— Вам призначено? — спитав він з футової висоти кабінки біля електричного шлагбаума, кладучи руку на телефон.

— Ні.

— А в якій ви справі?

— З приводу містера Евана Дафілда,— відповів Страйк і побачив, як охоронець насупився, відвернувся і забурмотів у слухавку.

Десь за хвилину Страйка пропустили і показали, куди їхати далі. Звивистою дорогою він об’їхав будівлю студії, думаючи про те, як зручно можна скористатися репутацією людини, схильної до хаосу і саморуйнації.

Страйк припаркувався за кілька місць від «мерседесу» з шофером і табличкою «ПРОДЮСЕР ФРЕДІ БЕСТИҐІ», неквапно вийшов з машини під поглядом шофера і рушив до скляних дверей, що вели до непримітних, ділового вигляду сходів. По них збігав молодик, схожий на Спанера, але охайніший.

— Де мені знайти містера Фреді Бестиґі? — спитав у нього Страйк.

— Другий поверх, перші двері праворуч.

Бестиґі виявився таким самим потворним, як на фото: бичача шия і сліди віспи, і сидів за столом за скляною перегородкою, похмуро вдивляючись у монітор. В офісному приміщенні до перегородки юрмилися люди — головно привабливі дівчата; на колонах висіли постери фільмів, фотографії домашніх улюбленців сусідили з розкладом зйомок. На порозі симпатична дівчина з прикріпленим біля рота мікрофоном комутатора звела очі на Страйка і спитала:

— Чим я можу допомогти?

— Я до містера Бестиґі. Не турбуйтеся, я сам увійду.

Й він опинився в кабінеті Бестиґі, не давши їй і слова сказати.

Бестиґі звів очі — крихітні щілинки між м’ясистими складками обличчя; його смагляву шкіру пересипали чорні родимки.

— Ти ще хто?

Він уже підводився, хапаючись товстопалими руками за край стільниці.

— Я — Корморан Страйк. Приватний детектив, мене найняв...

— Елено! — Бестиґі перекинув каву, та розлилася по полірованому дереву, по всіх паперах.— Ану пішов звідси! Геть! ГЕТЬ!

— ...брат Лули Лендрі, Джон Бристоу...

— ЕЛЕНО!

Вбігла вродлива худенька дівчина, спинилася біля Страйка, тремтячи з переляку.

— Клич охорону, сучко ти ледаща!

Та вибігла. Бестиґі, на зріст максимум п’ять футів шість дюймів, вибрався з-за столу; він не боявся велетня Страйка, як пітбуль не боїться ротвейлера, який забрів у його двір. Еле-на лишила двері відчиненими; дівчата з-за скляної перегородки дивилася на сцену, налякані й захоплені.

— Містере Бестиґі, я кілька тижнів намагався з вами зв’язатися...

— Ти по вуха в лайні, друже мій,— повідомив Бестиґі, наближаючись до нього з виставленою уперед щелепою і піднятими плечима.

— ...щоб поговорити про ніч, коли загинула Лула Лендрі.

Вздовж скляної стіни праворуч від Страйка бігло двоє чоловіків у білих сорочках і при раціях — молоді, підтягнуті, знервовані.

— Викиньте його звідси! — заревів Бестиґі, вказуючи на Страйка, коли охоронці зіштовхнулися у дверях, але все-таки пропхалися всередину.

— Конкретно,— провадив Страйк,— я хотів би поговорити про місцеперебування вашої дружини Тенсі у момент, коли Лула Лендрі падала...

— Викиньте його і викличте кляту поліцію! Як він сюди потратив?

— ...оскільки мені показали фотографії, які надають свідченням вашої дружини нового сенсу. Ану не чіпай мене,— додав Страйк, звертаючись до молодшого з охоронців, який тягнув його за плече,— бо викину он у те вікно.

Охоронець не відпустив його, але глянув на Бестиґі, чекаючи на інструкції.

Яскраві темні очі продюсера вп’ялися у Страйка. Він стиснув і розтиснув свої бандитські кулаки. І за кілька секунд вимовив:

— Та брехло ти гівняне.

Але не наказав охоронцям тягти Страйка геть.

— Фотограф стояв на вулиці під вашим будинком пізньої ночі на восьме січня. Він сам не розуміє, що зображено на тих знімках. Якщо не хочете про це говорити, гаразд; поліція, преса — мені байдуже. Результат буде той самий.

Страйк рушив до дверей; заскочені охоронці, які досі тримали його за руки, на мить опинилися в абсурдному положенні — ніби утримували його.

— Забирайтеся,— різко наказав своїм прислужникам Бестиґі.— Як буде треба, покличу. І двері по собі зачиніть.

Охоронці пішли. Коли двері зачинилися, Бестиґі сказав:

— Гаразд, як там тебе в біса звати, маєш п’ять хвилин.

Страйк, не чекаючи на запрошення, всівся в одне з чорних шкіряних крісел навпроти столу Бестиґі, а продюсер повернувся на своє місце за ним, поглядаючи на гостя твердо, холодно й люто — дуже схоже на те, як дивилася на Страйка його дружина, з якою Бестиґі більше не жив; це була пильність професійного азартного гравця. Бестиґі потягнувся по пачку сигарилл, поставив перед собою чорну скляну попільничку, клацнув золотою запальничкою.

— Гаразд, послухаймо, що там на цих буцімто існуючих фото,— сказав він, мружачись за хмарами ядучого диму, мов кіношний мафіозі.

— Силует,— мовив Страйк,— жінки, яка щулиться на балконі за вікнами вашої вітальні. На вигляд вона гола, але ми з вами знаємо, що на ній є білизна.

Бестиґі кілька секунд затято випускав дим, тоді вийняв з рота сигариллу і сказав:

— Брехня. З вулиці того не видно. Балкон знизу кам’яний, під таким кутом нічого не роздивишся. Ти блефуєш.