— Це... це ви — містер Страйк?

— Він.

— Я т-тимчасова.

— Хто?

— Тимчасова секретарка. З «Тимчасових рішень».

Назва агенції не змила недовірливого виразу з подертого обличчя чоловіка. Так вони й дивилися одне на одного — знервовані, ворожі.

Як і Робін, Корморан Страйк був цілковито впевнений, що назавжди запам’ятає останні дванадцять годин — ніч, коли змінилося його життя. А тепер, схоже, мойри ще й відрядили цю емісарку в охайному бежевому тренчі, щоб покепкувати з нього, демонструючи, що він котиться у прірву.

Ніякої тимчасової секретарки не мало бути. Звільнення попередниці Робін, згідно з намірами Страйка, мало означати розірвання контракту.

— На який строк вас прислали?

— Д-для початку на тиждень,— відповіла Робін, яку зроду не зустрічали настільки негостинно.

Страйк подумки швидко полічив. Цілий тиждень у перерахунку на космічні тарифи агенції змусить його непоправно перевищити кредит; може, це навіть стане останньою соломинкою, яка переламає Страйкові хребта,— головний кредитор натякав, що вже давно на це чекає.

— Вибачте, я на хвильку.

Страйк вийшов з кімнати через скляні двері й одразу звернув праворуч, у крихітний вогкий туалет. Тут він замкнув двері та вдивився у тріснуте плямисте дзеркало над раковиною.

Відображення, яке дивилося на нього, вродливим не назвеш. Страйк мав високе нависле чоло, широкий ніс і густі брови такого собі молодого Бетховена, який захоплюється боксом; набрякле й почорніле око тільки підсилювало це враження. Густе кучеряве волосся, пружне, ніби килимове покриття, заробило Страйкові — серед інших дитячих кличок — ще й прізвисько Лобкоголовий. Він видавався старшим за свої тридцять п’ять років.

Заткнувши зливний отвір корком, Страйк наповнив брудну потріскану раковину крижаною водою, глибоко вдихнув і повністю занурив туди голову, яка пульсувала від болю. Вода ляпнула йому просто на черевики, але Страйк не зважив на те, насолоджуючись десятьма секундами крижаного сліпого спокою.

В голові миготіли незв’язні образи минулої ночі: ось він скидає три шухляди речей у солдатський мішок, а Шарлотта верещить на нього; ось йому просто у надбрів’я прилітає попільничка, бо озирнувся вже у дверях; ось він пішки мандрує темним містом до свого офісу, де годину чи дві спить у кріслі. А ось остання огидна сцена, коли Шарлотта рано-вранці відшукала його, щоб випустити останню обойму, яку не встигла розстріляти, коли Страйк пішов з її квартири: коли вона роздряпала йому лице і вибігла геть, він був сповнений рішучості просто дати їй піти, та потім, у миттєвому пориві божевілля, Страйк кинувся за нею — але гонитву перепинило мимовільне втручання дурноверхої дівиці, яку Страйкові довелося спершу рятувати, а потім утішати.

Страйк виринув з холодної води, вдихнув, застогнав. Обличчя й голова приємно заніміли, шкіру трохи поколювало. Він насухо витерся задубілим рушником, що висів на дверях, і знову вдивився у своє похмуре обличчя. Без слідів крові подряпини нагадували вм’ятини, неначе відпечаталася м’ята подушка. Шарлотта, мабуть, уже в метро. Серед божевільних думок, які погнали Страйка за нею, був і страх, що вона кинеться на рейки. Одного разу, років десять тому, після особливо запеклої сварки вона вилізла на дах і там, п’яно хитаючись, присягалася, що зараз стрибне. Мабуть, варто порадіти, що через цю тимчасову секретарку довелося облишити гонитву. Після отієї нічної сцени повертатися нема куди. Цього разу це вже мусить бути кінець.

Відліпивши від шиї промоклий комір, Страйк відсунув іржаву засувку, вийшов з туалету і повернувся через скляні двері.

На вулиці загуркотів відбійний молоток. Робін стояла перед столом, спиною до дверей. Коли Страйк зайшов до кімнати, вона вийняла руку з-за лацкана тренча, і він здогадався, що «тимчасова» знову масажувала груди.

— Ви як? — спитав Страйк, старанно відводячи очі від ураженого місця.

— Нормально. Слухайте, якщо я вам не потрібна, я піду собі,— з гідністю відповіла Робін.

— Та ні, зовсім ні,— вилетіли зі Страйкового рота слова, які він сам слухав з обуренням.— Тиждень... так, тиждень — то якраз добре. Ось пошта...

З-під придверного килимка Страйк видобув листи і виклав перед нею на стіл, як втішний приз.

— Еге ж... Розпечатуйте листи, відповідайте на дзвінки, наведіть тут лад — пароль до комп’ютера «Hatherill23», можу записати...— і записав під її сторожким, недовірливим поглядом.— Ну от... а я буду отам.

І Страйк пішов до кабінету, обережно зачинив по собі двері й завмер, дивлячись на мішок з речами під столом. Оце і всі його пожитки, бо навряд чи колись ще він побачить дев’ять десятих майна, яке лишив у Шарлоттиній квартирі. Того всього до обіду вже не стане — спалить, викине надвір, порве й потрощить, заллє відбілювачем. На вулиці невблаганно торохкотів відбійний молоток.

А тут ще ця неможливість сплатити захмарні борги — жахливий наслідок прогнозованого провалу його справи: невідворотний, невідомий, але точно моторошний сиквел до розставання з Шарлоттою; Страйк був виснажений, і власне нещастя мінилося перед ним калейдоскопом кошмарів.

Він навіть не помітив, як знову опинився у кріслі, де провів останні години ночі. З того боку благенької перегородки лунав завзятий гамір.

Тимчасова, мабуть, увімкнула комп’ютер і скоро виявить, що за три тижні Страйк не отримав жодного повідомлення, пов’язаного з роботою. Далі розпечатає листи з останніми попередженнями від кредиторів — він же сам їй сказав це зробити. Виснажений, зболений, голодний, Страйк поклав голову на стіл і затулив очі й вуха руками, щоб не чути, як за дверима незнайомка викриває його приниження.

За п’ять хвилин у двері постукали, і Страйк, який був задрімав, підскочив у кріслі.

— Перепрошую...

У Страйковій підсвідомості знову панувала Шарлотта, і він здивувався, що до кімнати зайшла ця дивна дівчина. Вона зняла тренч, під яким виявився тісний — ні, спокусливо обтислий — светр кремового кольору.

— Так? — мовив Страйк, старанно звертаючись до її чола.

— Тут до вас клієнт. Запросити?

— До мене — що?

— Клієнт, містере Страйк.

Кілька секунд він просто дивився на неї, намагаючись осягнути інформацію.

— Ага, ну гаразд... ні, дайте мені, будь ласка, кілька хвилин, Сандро, а тоді запрошуйте його.

Тимчасова мовчки вийшла.

На якусь мить Страйк замислився — чого він назвав її Сандрою? — а тоді схопився на ноги і заходився маскувати свій вигляд і запах людини, яка спала в одязі. Нахилившись під стіл, він видобув з мішка зубну пасту і вичавив трохи просто у рота; потім помітив, що краватка мокра, а сорочка спереду вся у плямах крові, тож зірвав і краватку, і сорочку, обстрілявши ґудзиками стіни й шафу для паперів; витягнув з мішка чисту сорочку з купою заломів і вліз у неї, плутаючись товстими пальцями у ґудзиках. Запхавши мішок за порожню шафу, подалі від очей, Страйк знову сів за стіл і, витираючи внутрішні кутики очей, усе питав себе, чи той так званий клієнт реальний, чи готовий він платити за роботу детектива? За вісімнадцять місяців падіння у фінансову безодню Страйк усвідомив, що не можна сприймати такі речі як належне. З двох клієнтів він і досі не міг витрусити повну оплату рахунків; ще один відмовився платити, бо те, що дізнався Страйк, не припало йому до смаку, а оскільки борги накопичувалися, а зростання цін на оренду загрожувало втратою офісу в центрі Лондона, який так подобався Страйкові, то дозволити собі адвоката він не міг. Останнім часом йому уявлялися грубіші та брутальніші методи вибивання боргів: він залюбки помилувався б, як нахабні неплатники щуляться в тіні бейсбольної біти!

Двері знову відчинилися; Страйк поквапом вийняв з ніздрі палець і сів прямо, прибираючи енергійного і бадьорого вигляду.

— Містере Страйк, це містер Бристоу.

Слідом за Робін до кімнати увійшов потенційний клієнт. Перше враження було приємне. Незнайомець дещо скидався на кроля — коротка верхня губа не прикривала великих передніх зубів; волосся в нього було пісочного кольору, а очі, судячи з товстих скелець окулярів, короткозорі; зате його темно-сірий костюм був чудово скроєний, а блискуча крижано-блакитна краватка, годинник і черевики коштували явно недешево.