Раптом Лендрі замовк; на його щоках проступили червоні плями.

— І в результаті разом з велосипедом упав у кар’єр? — спитав Страйк.

Він сказав це, щоб побачити реакцією Лендрі, і не був розчарований. Відчуття було таке, ніби звужується тунель, ніби зачиняються далекі двері: Лендрі замкнувся.

— Згрубша — так. І тоді Івет уже було пізно кричати, чіплятися за Алека і непритомніти на підлозі. Якби вона мала хоч йоту контролю, хлопчик не був би таким неслухняним зухвальцем. Я там був,— кам’яним тоном додав Лендрі.— Приїхав у гості на вихідні — на Великдень. Пішов прогулятися селом, а коли повернувся, хлопця якраз почали шукати. Я пішов просто до кар’єру, бо здогадався, розумієте. Туди йому було заборонено їздити — а отже, він поїхав туди.

— Це ви знайшли тіло, так?

— Я.

— Мабуть, це було жахливо.

— Так,— відповів Лендрі, ледь ворушачи губами,— було.

— І це ж по смерті Чарлі ваша сестра й сер Алек узяли Лулу, так?

— Що стало, мабуть, найбільшою дурницею, на яку коли-небудь приставав Алек Бристоу,— відповів Лендрі.— Івет уже показала себе кепською матір’ю; хіба вона почала б поводитися краще у горі? Звісно, вона завжди хотіла доньку — малу, яку можна одягати в рожеве, а Алек хотів її ощасливити. Він завжди давав Івет усе, чого вона хотіла. Він упадав за нею, відколи вона прийшла працювати до його машинописного бюро, а сам він був неотесаним істендером. Івет завжди мала схильність до грубих персонажів.

Страйк подумав, що справжнє джерело гніву Лендрі може лежати деінде.

— Ви не ладнаєте з сестрою, містере Лендрі? — спитав він.

— Ми пречудово ладнаємо; я просто не заплющую очей на справжню сутність Івет, містере Страйк, на те, наскільки вона сама винна у власному нещасті.

— Важко було отримати дозвіл на вдочеріння після того, як загинув Чарлі? — спитав Страйк.

— Скажу так: це було б страшенно важко, якби Алек не був мультимільйонером,— пирхнув Лендрі.— Знаю, що влада переймалася через психічне здоров’я Івет, та й вони тоді вже були немолоді. Дуже шкода, що їм не відмовили. Проте Алек був чоловік надзвичайно рішучий і мав дуже цікавих знайомих з тих часів, коли торгував на вулиці. Деталі мені не відомі, але я ладний закластися, що хтось комусь десь заплатив. Та навіть за таких умов білу дівчинку йому не дали. Алек привів у родину чергову дитину абсолютно невідомого походження і віддав на виховання істеричній, схильній до депресії жінки без граму здорового глузду. Не дивно, що результат вийшов катастрофічний. Лула виросла така сама неврівноважена, як Джон, і така сама норовлива, як Чарлі. Івет гадки не мала, що з нею робити.

Записуючи за Лендрі, Страйк подумав: а чи не ця віра у генетичні схильності стала почасти причиною одержимості Бристоу чорними родичами Лули? Понад сумнів, за ці роки Бристоу не раз чув дядькові судження, а діти засвоюють погляди своїх родичів на глибинному, нутряному рівні. Він, Страйк, ще до того, як ці слова були вимовлені, кістками відчував, що його мати відрізняється від інших матерів, що є у ній — коли вірити негласному шифру, яким користувалися дорослі навколо — щось, чого слід соромитися.

— Я так розумію, ви бачилися з Лулою того дня, коли вона загинула? — спитав Страйк. Лендрі мав такі світлі вії, що вони здавалися срібними.

— Перепрошую?

— Так...— Страйк демонстративно почав гортати записник і зупинився на порожній сторінці,— ...ви зустрілися у квартирі вашої сестри, так? Коли Лула зайшла провідати леді Бристоу?

— Хто вам сказав? Джон?

— Про це написано в поліційному звіті. Це правда?

— Так, правдива правда, але я не бачу зв’язку з предметом нашої розмови.

— Даруйте; ви, коли прийшли, сказали мені, що чекали, коли я звернуся до вас. Я вирішив, що ви не проти відповісти на питання.

Лендрі набув вигляду людини, яку щойно обікрали.

— Мені нема чого додати до того, що я вже повідомив поліції,— нарешті сказав він.

— А повідомили ви,— підхопив Страйк, далі гортаючи порожні сторінки,— що того ранку зайшли провідати сестру і зустріли племінницю, а потім поїхали до Оксфорда на конференцію, присвячену міжнародним аспектам сімейного права?

Лендрі знову не знав, що сказати.

— Саме так,— нарешті озвався він.

— О котрій годині ви приїхали до сестриної квартири, не пам’ятаєте?

— Десь о десятій,— відповів Лендрі після короткої паузи.

— А скільки часу пробули?

— Зо півгодини. Можливо, довше. Погано пам’ятаю.

— А потім поїхали просто на конференцію до Оксфорда?

Над плечем Лендрі Страйк бачив Джона Бристоу, який розпитував офіціантку; він здавався задиханим і розхристаним, ніби біг сюди. На руці у нього висіла прямокутна шкіряна валізка. Він роззирнувся, хапаючи ротом повітря, а коли помітив потилицю Лендрі, у Страйка склалося враження, що Бристоу злякався.

— Джоне,— привітався Страйк, коли його клієнт підійшов.

— Привіт, Корморане.

Лендрі навіть не глянув на небожа, а натомість узяв ніж і виделку й почав їсти свій террин. Страйк посунувся, щоб Бристоу міг сісти навпроти дядька.

— Ти розмовляв з Рубеном? — холодно спитав Лендрі, прожувавши шматочок террина.

— Так, домовилися, що я підійду в другій половині дня і допоможу йому розібратися в усіх депозитах і кредитах.

— Джоне, я тут розпитував вашого дядька про ранок напередодні Лулиної смерті. Про час, коли він провідував вашу мати,— повідомив Страйк.

Бристоу глянув на Лендрі.

— Мені цікаво, що ви тоді казали і робили,— провадив Страйк,— бо, за словами шофера, який віз її потім з материної квартири, Лула здавалася засмученою.

— Ще б пак,— різко відповів Лендрі.— У її матері рак.

— Але операція, яку їй щойно зробили, мала її зцілити, хіба ні?

— Івет щойно пройшла через гістеректомію. Їй було дуже боляче. Я не сумніваюся, що Лула стривожилася, побачивши матір у такому стані.

— Ви довго розмовляли з Лулою?

Запала коротенька пауза.

— Трохи потеревенили.

— А ви двоє розмовляли між собою?

Бристоу і Лендрі глянули один на одного. Повисла довша пауза — на кілька секунд, а тоді Бристоу відповів:

— Я працював у кабінеті. Чув, як зайшов Тоні, чув, що він говорив з мамою і Лулою.

— І ви не зазирнули привітатися? — спитав Страйк у Лендрі.

Лендрі втупив у нього злісний погляд бляклих очей між світлими віями.

— Знаєте, містере Страйк, а тут ніхто не зобов’язаний відповідати на ваші питання,— сказав він.

— Звісно ж, ні,— погодився Страйк і поставив у записнику закарлючку. Бристоу дивився на дядька. Лендрі ніби передумав.

— У відчинені двері кабінету я побачив, що Джон з головою в роботі, й не захотів його відривати. Я трохи посидів з Івет у її кімнаті, але вона була сонна від знеболювального, тож я лишив її з Лулою. Я знав,— додав Лендрі зі слабкою тінню злості,— що Івет надавала Лулі перевагу перед усіма іншими.

— Записи Лулиних телефонних розмов показують, що вона багато разів дзвонила вам після того, як пішла з квартири леді Івет.

Лендрі почервонів.

— Ви говорили з нею по телефону?

— Ні. Я ввімкнув на мобільному режим «без звуку» — запізнювався на конференцію.

— Але ж він вібрує, ні?

Страйкові було цікаво, яке питання змусить Лендрі піти. Він був певний, що адвокат уже близький до того.

— Я глянув на телефон, побачив, що дзвонить Лула, і вирішив, що це почекає,— коротко відповів Лендрі.

— І ви їй не передзвонили?

— Ні.

— І вона не лишила вам повідомлення, де пояснила, про що хотіла поговорити?

— Ні.

— Але хіба це не дивно? Ви щойно бачилися з нею у її матері й кажете, що нічого важливого не обговорювали; а потім вона значну частину другої половини дня намагається з вами зв’язатися. Чи не здається, що вона хотіла повідомити вам щось нагальне? Або продовжити розмову, яку ви мали у квартирі?

— Лула була з тих дівчат, які по тридцять разів дзвонять одній людині через якусь дрібницю. Вона була балувана. Чекала, що люди аж підстрибуватимуть, щойно побачать її ім’я.