— Що-о?

— Ти чув. На мої дзвінки він не відповість, так? Але з тобою говоритиме: ти людина з повноваженнями, до того ж явно йому сподобався.

— Ти хочеш сказати, що Дібі Макк знає, де була Тенсі Бестиґі, коли загинула Лула Лендрі?

— Та звісно, що ні! Він був у «Казармі». Я хочу знати, який одяг йому переслали з Кентигерн-Герденз до

«Клариджесу». Власне, що конкретно йому подарував Ги Соме.

При Вордлі Страйк не став казати «Ґі».

— Ти хочеш, щоб я... навіщо?

— Бо на одному з бігунів, які потрапили під камери спостереження, була кофта з шафи Дібі.

Обличчя Вордла на мить застигло, тоді набуло розлюченого виразу.

— Та ті шмотки всюди,— промовив він за хвильку.— Ці речі з логотипом «GS». Спортивні костюми, кофти.

— То кастомізована кофта, єдина така на світі. Подзвони Дібі й запитай, що саме надіслав йому Соме. Більше мені нічого не потрібно. На чиєму боці ти хотів би опинитися, якщо виявиться, що я правий, Вордле?

— Страйку, не смій мені погрожувати...

— Я тобі не погрожую. Я думаю про серійного вбивцю, який ходить на свободі й планує наступний злочин,— але якщо тебе хвилює думка преси, не думаю, що коли спливе новий труп, газетярі погладять по голівці людину, яка трималася за версію про самогубство. Вордле, дзвони Дібі Макку, поки ще когось не вбили.

— Hi,— з силою вимовив Страйк у телефон того вечора.— Це вже небезпечно. Стеження не входить до кола секретарських обов’язків.

— Відвідини «Малмезона» в Оксфорді чи ШОАС теж не входили,— наголосила Робін,— але ти був цілком задоволений, коли я зробила і те, і те.

— Робін, ти ні за ким не стежитимеш. І сумніваюся, що Метью це схвалить.

Смішно, що Страйк отак запам’ятав ім’я її нареченого, хоча навіть з ним не знайомий, подумала Робін, сидячи в халаті на ліжку з притисненим до вуха телефоном. З її досвіду, чоловіки зазвичай не переймалися інформацією такого шти-бу. Метью часто забував, як кого звати, навіть ім’я новонародженої небоги забув; але Робін розуміла, що Страйк, мабуть, спеціально навчений запам’ятовувати такі деталі.

— Мені не потрібен дозвіл Метью,— сказала вона.— І хай там як, це не небезпечно; ти ж не думаєш, що Урсула Мей когось убила...

(В кінці речення відчувалося невимовлене «...правда ж?»).

— Ні, але я не хочу, щоб хтось дізнався, що мені цікаві її переміщення. Убивця через це може занервувати, а я не хочу, щоб хтось ще упав з великої висоти.

Робін чула, як калатає під тонкою тканиною халата її серце. Вона розуміла, що Страйк не скаже їй, кого підозрює в убивстві; їй і самій було трохи лячно дізнаватися, навіть попри той факт, що вона ні про що інше й думати не могла.

Вона сама зателефонувала Страйкові. Минуло кілька годин відтоді, як вона отримала повідомлення, де він писав, що його затримала поліція у Скотланд-Ярді, та просив о п’ятій замкнути офіс. Робін хвилювалася. «Ну, то подзвони йому, коли аж спати не можеш»,— сказав тоді Метью; не різко, але показуючи, що він, навіть не знаючи всіх деталей, всією душею на боці поліції.

— Слухай, я хочу, щоб ти дещо для мене зробила,— сказав Страйк.— Завтра вранці подзвони Джону Бристоу і розкажи йому про Рошель.

— Гаразд,— відповіла Робін, дивлячись на великого м’якого слона, якого подарував їй Метью на їхній перший Валентинів день разом — вісім років тому. Дарувальник зараз дивився новини у вітальні.— А що робитимеш ти?

— А я поїду на студію «Пайнвуд», хочу сказати два слова Фреді Бестиґі.

— Як? — здивувалася Робін.— Тебе до нього і близько не підпустять.

— Ще й як підпустять,— не погодився Страйк.

Коли Робін поклала слухавку, Страйк який час непорушно сидів у своєму темному офісі. Думки про напівперетравлену їжу з «Макдональдсу» всередині роздутого тіла Рошель аж ніяк не завадили йому дорогою зі Скотланд-Ярду з’їсти два «бігмаки», велику порцію картоплі й «макфлурі». Тепер бурчання у його шлунку змішувалося з бумканням басу в кав’ярні внизу, якого Страйк уже навіть не помічав; той звук став для нього мов власний пульс.

Захаращена дівчача квартира К’яри Портер, її протяжні стогони, її довгі білі ноги, переплетені в нього за спиною — все це лишилося в минулому житті. Тепер у його думках владарювала квадратна й незугарна Рошель Оніфаде. Страйк згадував, як вона, вбрана у точно той самий одяг, у якому її виловили з ріки, за якісь п’ять хвилин після зустрічі з ним швидко говорила у телефон.

Страйк здогадувався, як усе сталося. Рошель подзвонила убивці сказати, що тільки-но обідала з приватним детективом; по розцяцькованому рожевому телефону було домовлено про зустріч; того самого вечора вони, попоївши чи випивши, рушили до річки. Страйк подумав про шафранно-золотий Гаммерсміт-Бридж, де Рошель буцімто придбала нову квартиру; сумнозвісне місце самогубців: низькі огорожі, внизу — швидкоплинна Темза. Рошель не вміла плавати. Ніч, грайливо б’ються двоє закоханих, мимо проїжджає машина, далі крик, сплеск. Чи хтось це бачив?

Ні, якщо вбивця має сталеві нерви і трохи талану; а цей убивця уже продемонстрував і наявність першого, і страшнувату, відчайдушну звичку покладатися на друге. Сторона захисту, мабуть, проситиме про обмежену відповідальність у зв’язку з неадекватністю, яка робила Страйкову здобич унікальним випадком у його досвіді; можливо, подумав він, там є і якась патологія, якесь безумство зі спеціальною назвою, але психологією він не цікавився. Як і Джон Бристоу, Страйк прагнув правосуддя.

У темряві офісу його думки раптово й недоречно звернулися до смерті, яку він сприйняв найближче до серця; до тієї, яка (як цілком безпідставно вважала Люсі) кидала тінь на кожнісіньке Страйкове розслідування, на кожну справу; до вбивства, яке розділило його життя й життя Люсі на дві епохи, і тепер усі їхні спогади були чітко розмежовані на те, що сталося до маминої смерті, й те, що відбувалося після. Люсі гадала, що Страйк утік до армії через Ледину смерть; що ним керувала невтамована віра у провину їхнього вітчима; що кожен труп, з яким він стикався по роботі, нагадував йому про матір; що кожен убивця, який траплявся на його шляху, був тінню вітчима; що Страйк розслідує чужі смерті, вічно шукаючи спокути для самого себе.

Але Страйк мріяв про таку кар’єру задовго до того, як у шкіру Леди встромили голку; задовго до того, як він зрозумів, що його мати (як і кожна людська істота) — смертна і що вбивства — це просто загадки, які слід розгадати. То Люсі так і не забула, Люсі жила у вирі спогадів, що роїлися навколо, мов мухи над труною; Люсі на всі неприродні смерті проектувала суперечливі емоції, які вселив у неї материн передчасний кінець.

Але сьогодні Страйк робив саме те, що, на думку Люсі, вже ввійшло для нього в звичку: згадував Леду і наводив зв’язок між її смертю і цією справою. Леда Страйк, суперґрупі. Саме так її підписали на найвідомішому її фото — єдиному, де його батьки разом. Ось вона, чорно-біла, з обличчям-сердечком, осяйним темним волоссям і очима, мов у мавпочки-мармозетки; а ось, відділений від неї постатями торговця витворами мистецтва, аристократичного плейбоя (обоє вже мертві — один від власної руки, другий від СНІДу) і Карли Астольфі, своєї другої дружини, і Джонні Рокбі власного персоною: андрогінний, некерований, з волоссям майже таким самим довгим, як у Леди. Келихи мартіні, цигарки, з вуст моделі звивається дим, але Страйкова мама — найстильніша з усіх.

Усі, крім Страйка, вважали Ледину смерть сумним, але закономірним результатом небезпечного життя поза нормами суспільства. Навіть тих, хто знав її давно й добре, задовольнила версія, що вона сама ввела собі ту надмірну дозу, яку показав аналіз тіла. Страйкова мати, погодилися всі, скотилася до краю, і нема нічого дивного в тому, що одного дня вона через той край перекинулася і розбилася на смерть: застигла й охолола на ліжку з брудними простирадлами.

Нащо вона це зробила, пояснити не міг ніхто — ні дядько Тед (мовчазний, розбитий, він спирався на край кухонної раковини), ні тітка Джоан (заплакана, але сердита, сидить за крихітним кухонним столом, обіймаючи дев’ятнадцятирічну Люсі, яка ридає їй у плече). Передозування просто здавалося природнім для загального напряму Лединого життя — усіх тих сквотів, музикантів, шалених вечірок; убозтва її останніх стосунків і житла; постійної присутності поруч з нею наркотиків; її навіженого прагнення яскравих вражень. Тільки Страйк розпитував, чи хтось знав, що його мама почала колотися; він один бачив різницю між її потягом до марихуани і раптовим захопленням героїном; він один мав питання без відповідей, бачив підозрілі обставини. Але він був двадцятирічним студентом, і ніхто його не послухав.