Смерть дівчини закріпила місце Дафілда у сонмі ідолізованих, демонізованих, обожнюваних. Його ніби оточувала темрява, дух фаталізму; і віддані прихильники, і запеклі ненависники насолоджувалися думкою про те, що він однією ногою вже у потойбіччі; його падіння у відчай і забуття здавалося неминучим. Дафілд виставив свою вразливість на загальний огляд, і Страйк кілька хвилин дивився чергове крихітне каламутне відео на «Ютубі», де Дафілд, обкурений до оскління, тим голосом, який так добре спародіював Коловас-Джонс, просторікував, що померти — це те саме, що піти з вечірки, і трохи плутано додавав, що нема чого плакати, коли доводиться йти раніше.

У ніч, коли загинула Лула, Дафілд, згідно з численними джерелами, теж незабаром вийшов з нічного клубу в масці вовка — Страйк не міг пояснити це нічим іншим, крім бажання випендритися. Дафілдова розповідь про те, що він робив далі, може, і не задовольнила мережевих любителів теорії змови, але поліція повірила, що до подій на Кентигерн-Гарденз він стосунку не мав.

Підкоряючись примхливому плину своїх думок, Страйк блукав дикими просторами новинних сайтів і блогів. Тут і там йому траплялися заповідні місця шалених домислів і теорій щодо смерті Лендрі, де перелічувалися проігноровані поліцією докази; схоже було, що вони підживили упевненість Бристоу в існуванні убивці. На «LulaMyInspirationForeva» наводився довгий перелік «Питань без відповідей», серед яких були такі: «5. Хто подзвонив папараці перед її падінням?»; «9. Чому досі нічого не відомо про чоловіків із затуленими обличчями, які о другій ночі бігли від її будинку? Де вони, хто вони?» і «11. Чому ЛуЛа, коли заходила додому, була одягнена інакше, ніж коли випала з балкона?»

Опівночі Страйк пив в бляшанки світле пиво і читав про посмертні нестиковки, про які згадував Бристоу і про які Страйк і сам дещо чув свого часу, але не дуже цікавився.

За тиждень після оприлюднення висновку, що це самогубство, одна фотографія у рекламі дизайнера Ґі Соме викликала фурор. На ній було двоє моделей, які позували у брудному провулку оголені — за винятком стратегічно розміщених сумочок, прикрас і шарфів. Лула Лендрі сиділа на сміттєвому баці, К’яра Портер лежала на бруківці. За спинами в обох були вигнуті янгольські крила: лебедино-білі у Портер, зеленаво-чорні з переходом у блискучий бронзовий у Лендрі.

Страйк кілька хвилин роздивлявся фото, намагаючись збагнути, чим саме обличчя небіжчиці так принаджує око, яким чином їй вдається так безроздільно царювати на картинці. Дивним чином вона надавала несправжньому, постановочному фото правдивості; легко можна було повірити, що її щойно скинули з неба за продажність, за надмірну жагу до аксесуарів, які Лула притискала для себе. К’яра Портер в усій своїй біломармуровій красі була всього-на-всього противагою до Лули; у своїй блідості й пасивності вона скидалася на статую.

Дизайнера Ґі Соме активно, подекуди жорстко критикували за це фото. Багато людей вважало, що він наживається на смерті Лендрі, й тільки пирхало на заяви про глибоку любов, яку, за словами речника Соме, дизайнер відчував до Лендрі. На «LulaMylnspirationForeva», втім, писали, що Лула схвалила б вибір світлини і що вони з Ґі Соме були найліпшими друзями: «Лула любила його як брата і хотіла б, щоб він востаннє вшанував її працю і її красу. Це культове фото, яке залишиться безсмертним й увічнить Лулу у пам’яті тих, хто її любив».

Страйк допив пиво і поміркував над останніми словами цього речення. Він ніколи не розумів цієї буцімто близькості, яку фани відчувають до незнайомих людей. Незрідка в його присутності люди, сяючи, казали на Страйкового батька «старий Джонні» так, ніби згадували спільного друга, переповідали заяложені історії з преси так, ніби самі брали у них участь. Один чоловік у пабі якось сказав Страйкові: «Чорт, та я знаю твого старого краще за тебе!» — бо спромігся згадати ім’я сесійного музиканта, який брав участь у записі найвідомішого альбому «The Deadbeats» і якому Рокбі зламав зуба, коли, розлютившись, ударив по саксофону.

Була перша ночі. Страйк уже майже не сприймав постійного притишеного гупання бас-гітари на два поверхи нижче й рипіння і шурхотіння з мансарди над головою, де менеджер пабу насолоджувався розкішшю регулярного душу й домашньої їжі.

Втомлений, та поки що не готовий залізти у спальник, Страйк продовжив копатися в інтернеті й добув домашню адресу Ґі Соме, відзначивши, що той мешкає неподалік Кентигерн-Гарденз. А потім набрав у рядку адреси «www.arrse.co.uk», мов чоловік, що після робочої зміни автоматично іде в улюблений паб.

На форум армійських пліток Страйк не заходив, відколи Шарлотта кілька місяців тому заскочила його за читанням

цього сайту і повелася так, як інша жінка могла б зреагувати, застукавши свого партнера за переглядом порно. Вибухнув скандал, бо вона вирішила, що він тягнеться до старого життя, адже нове його не задовольняє.

Сайт віддзеркалював армійську ментальність в усій своїй красі, ще й записану мовою, якою Страйк чудово володів. Тут були акроніми, які він знав напам’ять; жарти, яких не зрозуміли б чужі; всі проблеми життя на службі — від скарг батька, чийого сина цькують у школі на Кіпрі, до зловживань з боку прем’єр-міністра, відзначених у доповіді Чилкота. Страйк читав допис по допису, іноді пирхав, потішений, але розумів, що таким чином послаблює свій спротив привидові, який знову почав дихати в потилицю.

То був його рідний світ — світ, де Страйк почувався щасливим. Попри незручності й труднощі армійського життя, попри те, що на службі він втратив півноги, Страйк не жалкував про жоден день, проведений в армії. І все одно, навіть перебуваючи серед цих людей, він не був одним з них. Він був представником військової поліції: спершу «мавпеням», потім «костюмом», але і так, і так людиною, яку простий військовий боїться і зневажає.

Якщо до тебе заговорив спецроз, слід відповідати: «Без коментарів, я вимагаю адвоката». Підійде також звичайне «Дякую, що звернули увагу».

Страйк востаннє хрюкнув зо сміху, а потім різко закрив сайт і вимкнув комп’ютер. Він був такий утомлений, що процес знімання протезу забрав удвічі більше часу, ніж зазвичай.

Недільного ранку, дуже погожого, Страйк пішов до Студентської спілки помитися. І знову, розпроставши плечі та скрививши сердиту гримасу, яка дуже пасувала до рис його обличчя, він набув достатньо загрозливого вигляду, щоб його не зупинили на вході. Він повештався біля роздягалень, чекаючи на мить спокою, щоб не митися на очах у студентів, бо така визначна риса, як протез, легко закарбувалася б у когось у пам’яті.

Помившись і поголившись, Страйк на метро доїхав до «Гаммерсміт-Бродвею», насолоджуючись несмілим сонячним промінням, що блимало крізь скляний дах торгівельного центру, через який він піднявся на вулицю. Далекі крамниці на Кінг-стріт повнилися людьми, мов у суботу. Тут був метушливий, бездушний торгівельний центр, але Страйк знав, що за десять хвилин опиниться у сонній, майже сільській місцевості на березі Темзи.

Він ішов під гуркіт машин і згадував недільні дні у Корнволлі свого дитинства, коли зачинялося все, крім церкви та пляжу. За тих часів неділя була особливим днем; насичена відлуннями й шепотами тиша, негучний дзвін порцеляни і запах м’ясної підливки, телевізор, нудніший за порожні торгові вулиці, й ненастанне шурхотіння хвиль на пляжі, де вони з Люсі по щиколотки забігали у воду, не маючи інших занять.

Мама колись сказала йому: «Якщо Джоан права і на мене чекає пекло, там буде вічна неділя у клятому Сент-Мосі».

Ідучи від торгівельного центру в бік Темзи, Страйк набрав свого клієнта.

— Джон Бристоу? Вибачте, що турбую у вихідний, Джоне...

— Корморан? — перепитав Бристоу, одразу сприязнівши.— Все гаразд, все абсолютно гаразд! Як усе пройшло з Вілсоном?

— Дуже добре, дуже корисно, дякую. Я хотів спитати, чи не допоможете ви мені знайти Лулину подружку. Це дівчина, з якою вона познайомилася на лікуванні. Її ім’я починається з літери «р» — щось на взір Рейчел чи Ракель,— і коли Лула померла, вона жила у притулку Святого Ельма. Не пригадуєте?