— А де ж ти живеш? Коли це сталося? Та сука проклятуща... вибач, Ломако, я більше не можу прикидатися... всі ті роки, коли вона вовтузила тебе в лайні... Боже, Ломако, ну чому ти не побрався з Трейсі?

— Будь ласка, Люсі, давай не будемо про це.

Страйк відсунув частину пакетів з «Джона Льюїса» — повних, як він помітив, трусиків і шкарпеточок для її синів — і важко опустився на диван. Він знав, що має брудний, занедбаний вигляд. Люсі мало не плакала; її день у місті був зіпсований.

— Я сподіваюся, ти не тому мені не розповів, що знав, що я отак зреагую? — спитала вона, ковтаючи сльози.

— Були такі думки.

— Добре, то вибач! — зі злістю й мокрими очима відповіла Люсі.— Але ж яке стерво, Ломако! О Боже, скажи мені, що більше не повернешся до неї. Скажи, що не повернешся.

— Я до неї не повернуся.

— А де ти живеш — у Ніка й Ільзи?

— Ні. Маю маленьку квартирку в Гаммерсміті...— назвав він перше місце, яке спало йому на думку — бо нині асоціювалося з безхатністю.— Власне, кімнату.

— Ой Ломако... живи з нами!

Страйк на мить уявив суцільно блакитну кімнату для гостей і вимучену усмішку Грега.

— Люсі, мені зручно в себе. Я просто хочу розібратися з роботою і трохи побути на самоті.

Пішло півгодини на те, щоб випхати Люсі з офісу. Вона почувалася винною, бо втратила самовладання; вибачалася, потім виправдовувалася, і з цього народилася нова діатриба на адресу Шарлотти. Коли Люсі кінець кінцем вирішила піти, Страйк виніс її пакети й успішно відвернув її увагу від коробок з речами, які стояли на сходах. Врешті він завантажив її у чорний кеб у кінці Денмарк-стріт.

Кругле лице Люсі з патьоками туші дивилося на нього крізь заднє вікно. Страйк видушив із себе усмішку і помахав, а тоді запалив цигарку і подумав, що уявлення Люсі про співчуття неприємно схоже на техніку допиту полонених у Гуантанамо.

Робін завела звичку купувати Страйкові сандвічі тоді ж, коли купувала поїсти собі, якщо він був у офісі в обідню годину. Витрати він їй компенсував.

Однак сьогодні вона не поспішала повертатися. Вона відзначила (а Люсі ніби й не помітила), як засмутився Страйк, коли побачив, що вони розмовляють. Коли він увійшов до офісу, вираз його обличчя був такий самий похмурий, як і під час їхньої першої зустрічі.

Робін сподівалася, що не вибовкала Люсі щось таке, що Страйкові б не сподобалося. Люсі наче не розпитувала надміру, але ставила питання, на які важко було знайти гідну відповідь.

— А ви вже познайомилися з Шарлоттою?

Робін здогадалася, що йдеться про ту приголомшливо гарну колишню дружину чи подругу, яка вибігла з будівлі у її перший робочий ранок. Але майже фізичне зіткнення — це ще не знайомство, тож вона відповіла:

— Ні, ще ні.

— Дивно,— Люсі нещиро всміхнулася.— Я собі подумала, що вона б дуже захотіла з вами познайомитися.

Сама не знаючи чого, але Робін відчула бажання сказати: — Та я тимчасова.

— І все-таки,— озвалася Люсі, яка зрозуміла відповідь краще, ніж сама Робін.

Тільки тепер, бездумно блукаючи між полицями з чипсами, Робін здогадалася, на що натякала Люсі. Мабуть, вона хотіла зробити їй комплімент, але сама думка про якісь Страйкові зазіхання у свій бік здавалася Робін украй огидною.

(«Метте, ну чесно, ти б його бачив... здоровило, обличчя — мов у побитого боксера. Він навіть близько не привабливий, я певна, що йому за сорок, і....— вона замислилася, як би зганити зовнішність Страйка,— у нього таке волосся, як на лобку росте». Але Метью примирився з нинішньою роботою Робін у Страйка лише тоді, коли вона прийняла пропозицію від медійної агенції).

Робін узяла дві пачки чипсів із сіллю й оцтом і рушила до каси. Вона ще не сказала Страйкові, що за два з половиною тижні йде.

Люсі відійшла від теми Шарлотти і почала розпитувати Робін про те, скільки справ проходить через маленький обшарпаний офіс. Робін відповідала максимально туманно, здогадавшись, що Люсі не знає про жалюгідний стан Страйкових фінансів саме тому, що він цього не хоче. Сподіваючись, що він буде радий, якщо сестра думатиме, що все гаразд, Робін відзначила, що останній клієнт багатий.

— Що — розлучення? — поцікавилася Люсі.

— Ні,— відповіла Робін,— це... знаєте, я підписала угоду про конфіденційність... його попросили провести повторне розслідування самогубства.

— О Боже, для Корморана це буде нелегко,— з дивною нотою у голосі озвалася Люсі.

Робін була спантеличена.

— А він вам не казав? — мовила Люсі.— Знаєте, люди й так зазвичай у курсі. Наша мама була відома... суперґрупі, так це називається?

Її усмішка раптом стала силуваною, тон — хай як вона прагнула відстороненості й урівноваженості — знервованим.

— Це все є в інтернеті. Там у наші дні геть-чисто все, авжеж? Вона померла від передозування, казали, що то суїцид, але Ломака завжди вважав, що винен її колишній чоловік. Нічого не довели, Ломака аж казився. Воно взагалі було дуже страшно й неприємно. Може, саме через цю історію клієнт і звернувся до Ломаки — тут же теж самогубство від передозування, так?

Робін не відповіла, але це не мало значення; Люсі говорила далі, не чекаючи на реакцію:

— Саме тоді Ломака кинув університет і пішов до військової поліції. Рідні були дуже розчаровані. Він, знаєте, дуже розумний; у нашій родині ще ніхто не вчився в Оксфорді; але він просто зібрав речі та вступив до армії. І наче непогано там влаштувався — воно йому підходило. Дуже шкода, що він пішов звідти. Міг же лишитися, навіть попри, самі знаєте, ногу...

Робін нічим не видала, що не в курсі, хіба що моргнула.

Люсі відпила трохи чаю.

— А ви звідки саме з Йоркшира?

Після цього розмова увійшла до приємного річища і протікала по ньому, аж поки у мить, коли вони сміялися з останнього походу Метью до господарчих товарів у переказі Робін, увійшов Страйк.

Повертаючись до офісу з сандвічами й чипсами, Робін жаліла Страйка ще дужче, ніж доти. Його шлюб (чи, якщо вони не були одружені, серйозні стосунки, адже вони мешкали разом) розвалився; Страйк ночував у власному офісі; він отримав поранення на війні, а тепер Робін ще й дізналася, що його мама померла за сумнівних і страшних обставин.

Вона не обманювала себе: у цьому співчутті була й частка цікавості. Вона вже знала, що в найближчому майбутньому пошукає в інтернеті щось про обставини смерті Леди Страйк. І водночас Робін почувалася винуватою за те, що побачила заборонену частину Страйкового життя — як-от той проблиск волохатого черева уранці. Вона розуміла, що він — людина горда й звична покладатися на себе; ці якості у ньому їй щиро подобалися, хай навіть речі, у яких вони виявлялися (розкладачка, коробки з речами, порожні упаковки з-під локшини швидкого приготування у смітнику), викликали зневагу того ж таки Метью, який уважав, що коли людина живе у складних умова, то вона або розтринькала гроші, або просто невдаха.

Робін не була упевнена, чи їй не примарилося, що атмосфера в офісі після її повернення дещо змінилася. Страйк сидів перед її комп’ютером і клацав клавіатурою, і хоча він подякував їй за їжу, але не відірвався від роботи (як зазвичай), щоб хвилин десять погомоніти з нею про справу Лендрі.

— Мені треба ще хвилька; ви не проти поки що посидіти на дивані? — спитав він, не обертаючись від монітора.

Робін подумала, що Люсі могла переповісти Страйкові, про що вони говорили, але сподівалася, що цього не сталося. Потім вона обурилася власним відчуттям провини; врешті-решт, нічого поганого вона не зробила. Роздратованість тимчасово відсунула вбік палке бажання дізнатися, чи відшукав Страйк Рошель Оніфаде.

— Ага! — нарешті вигукнув Страйк. То він знайшов на сайті італійського дизайнера штучну шубу, в яку була вбрана Рошель. Вона з’явилася у продажу лише два тижні тому і коштувала півтори тисячі фунтів.

Робін чекала, що Страйк пояснить свій вигук, але він не пояснив.

— Ви її розшукали? — врешті-решт спитала вона, коли Страйк відвернувся від комп’ютера і почав розпаковувати сандвічі.