— Я не чекаю, що ти мені платитимеш стільки, скільки вони,— нерозбірливо вимовила Робін.

— Я навіть близько не дорівняюся,— відповів Страйк.

(Але ж вона знала стан Страйкових фінансів незгірше за нього і вже здогадалася, на що може розраховувати. Вчора ввечері, коли Метью знайшов її всю в сльозах через те, що доводиться йти з цієї роботи, вона сказала йому, скільки Страйк у кращому разі зможе їй платити.

«Але ж він тобі поки що нічого не пропонував, ні?» — спитав Метью.

«Ні, але якби запропонував...»

«Ну, це твоя справа,— скуто відповів Метью.— Твій вибір. Доведеться самій вирішувати».

Вона розуміла, що Метью не хоче, щоб вона лишалася. Поки Страйка зашивали, він кілька годин просидів у Челсі, чекаючи на Робін. Сказав їй — досить сухо,— що вона великий молодець, проявила стільки ініціативи, але відтоді віддалився і не дуже схвалював це все, надто коли їхні друзі почали розпитувати про деталі справи, які не просочилися у пресу.

Але ж Метью почне симпатизувати Страйку, якщо познайомиться з ним? І до того ж Метью сам сказав, що це її справа...)

Робін зібралася на думці, ще раз висякалася і сказала Страйкові — спокійно, хоча цей спокій трохи псувала гикавка,— на яку цифру вона не проти згодитися.

Страйкові на відповідь знадобилося кілька секунд. Він спокійно міг дозволити собі такі витрати; сума була у межах тих п’ятисот фунтів, які він сам для себе визначив як прийнятні. Робін була активом, який, як не глянь, за ці гроші більше ніде не купиш. Був лише один момент...

— Мені це підходить,— сказав він.— Так. Стільки я зможу тобі платити.

Задзвонив телефон. Усміхнувшись до Страйка, Робін узяла слухавку, і в її голосі було стільки радості, ніби вона давно чекала на цей дзвінок.

— О, добридень, містере Ґіллеспай! Як ся маєте? Містер Страйк щойно відіслав вам чек, я особисто сьогодні відносила його на пошту... Належна сума плюс трохи зверху... О ні, містер Страйк наполягає на тому, щоб виплатити борг... Так, це дуже люб’язно з боку містера Рокбі, але містер Страйк хоче заплатити. Він сподівається, що у найближчі місяці віддасть усе...

За годину Страйк сидів на твердому пластиковому стільці у Центрі для ампутантів, витягнувши перед собою скалічену ногу, і міркував про те, що якби він знав, що Робін залишиться, то не купив би їй ту зелену сукню. Він був упевнений, що Метью цього дарунка не схвалить, надто коли побачить у ній Робін і дізнається, що вона в такому вигляді ходила перед Страйком.

Зітхнувши, він узяв зі столика номер журналу «Прайвит ай». Коли консультант його покликав, Страйк спершу і не почув: він захоплено читав сторінку під загальним заголовком «Урна Лендрі», де було повно журналістських фантазій на тему справи, яку вони з Робін допомогли розкрити. Стільки колумністів згадало про Каїна й Авеля, що журналу довелося робити спецвипуск з алюзією на знамениту математичну задачу.

— Містер Стрик? — удруге покликав консультант.— Містер Кемерон Стрик?

Страйк підвівся, широко усміхаючись.

— Страйк,— чітко вимовив він.— Мене звати Корморан Страйк.

— О, вибачте. Пройдіть сюди...

Поки Страйк кульгав слідом за лікарем, з його підсвідомості спливла фраза — слова, які він прочитав задовго до того, як побачив перше мертве тіло, помилувався водоспадом в африканських горах чи дивився, як змінюється обличчя убивці, коли той розуміє, що його спіймали.

«Я іменем зробивсь».

— От сюди, до столу, і зніміть, будь ласка, протез.

Звідки ж прийшли ці слова? Страйк ліг на стіл і насупився, дивлячись у стелю, не зважаючи на консультанта, який схилився над обрубком його ноги і щось бурмотів, роздивлявся, обережно мацав.

За кілька хвилин пам’ять Страйка видобула рядки, вивчені дуже давно.