На думку Робін, то була найкраща пропозиція за всю історію шлюбів. Метью навіть мав у кишені обручку, яку вона нині надягла на палець: сапфір і два діаманти, розмір пасував ідеально, і всю дорогу до міста Робін задивлялася на ту обручку, поклавши руку собі на коліна. Тепер вони з Метью мали власну історію, смішний сімейний анекдот, який можна розповідати дітям: як усі плани (а Метью ж це спланував!) полетіли під три чорти й усе вийшло цілком спонтанно. Робін сподобалися і безхатьки, і місяць, і переляканий, збентежений Метью на одному коліні; сподобався Ерот і стара брудна Пікадиллі, і чорний кеб, на якому вони поїхали додому у Клепгем. Робін, власне, ладна вже була полюбити всенький Лондон, до якого за той місяць, що мешкала тут, вона так і не потеплішала. Сяйво обручки позолотило навіть блідих сварливих пасажирів ранкової підземки, які напхалися до вагона. Вийшовши під холодне світло березневого дня на станції «Тоттенгем-Корт-роуд», Робін погладила великим пальцем внутрішній бік платинової смужки і відчула вибух щастя. Подумала: може, на обідній перерві купити яких журналів для наречених? Коли Робін маневрувала між дорожніми роботами на Оксфорд-стріт, раз у раз позираючи на папірець у руці, на ній спинялися чоловічі погляди. Робін за всіма стандартами була гарна дівчина — висока, з формами, з довгим рудувато-білявим волоссям, що розмаялося від швидкої ходи. Холодне повітря додавало рум’янцю її блідим щокам. Це був перший день її тижневого терміну в ролі тимчасового секретаря. На тимчасових роботах вона працювала, відколи переїхала до Метью в Лондон, але скоро тому прийде край: Робін уже отримала кілька запрошень на співбесіду на «нормальну» роботу.

Найважчим і найцікавішим на нинішніх роботах-одноденках був пошук офісів. Після маленького містечка у Йоркширі, де Робін жила раніше, Лондон видавався великим, складним, незбагненним. Метью сказав їй не ходити, втупившись у карту, бо видаватиметься туристкою, а отже, легкою жертвою, і тому Робін покладалася головно на так-сяк нашкрябані від руки схеми, які складали для неї в агенції тимчасового працевлаштування. Робін не була впевнена, що від того стає схожою на справжню лондонку.

За металевими барикадами і синіми пластиковими стінами, що оточували ділянки, де ремонтували дорогу, годі було роздивитися, чи правильно Робін іде, бо зазначених на папірці знаків, за якими вона мала шукати шлях, не стало видно. Вона перейшла перекопану вулицю перед високою офісною будівлею, позначеною на її мапі як «Сентер-пойнт» і схожою на гігантську вафлю через щільну сітку однакових квадратних вікон, і рушила у напрямку Денмарк-стріт.

Знайшла потрібну вулицю вона мало не випадково, пройшовши вузьким провулком під назвою Денмарк-плейс на коротку вулицю з безліччю строкатих вітрин: гітари, клавішні, всіляке музичне приладдя.

Чергову дірку на дорозі оточували червоно-білі барикади, і ремонтники у флуоресцентних куртках побажали Робін доброго ранку виразним свистом, але вона вдала, що не чує.

Робін глянула на годинник. Оскільки вона, як завжди, вийшла з дому з запасом — на той раз, якщо загубиться, тож і прибула на чверть години раніше. Непоказні чорні двері потрібного офісу знайшлися ліворуч од вивіски кафе «12 тактів»; ім’я орендатора було написане на папірці, скотчем приклеєному коло дзвінка. У звичайний день, не маючи на пальці осяйної новенької обручки, Робін поставилася б до такого з відразою, але сьогодні навіть той брудний папірець і облізла фарба на дверях стали, як і вчорашні безхатьки, живописними деталями на тлі її великого роману. Робін знову глянула на годинник (блимнув сапфір, і серце її тьохнуло: вона б усе життя дивилася на мерехтіння того камінця), а потім у спалаху ейфорії вирішила, що прийде раніше і добре попрацює на роботі, хоча чхати б на таку роботу.

Вона була потягнулася до дзвінка, аж тут чорні двері розчахнулися, і на вулицю вибігла жінка. Протягом дивно статичної секунди Робін і жінка дивилися одна на одну, завмерши, щоб не зіштовхнутися. Того зачарованого ранку всі чуття Робін були налаштовані дуже тонко; короткий погляд на те біле обличчя так сильно вразив її, що потому як їм вдалося розминутися на якийсь сантиметр і темна жінка поквапилася геть, завернула за ріг і зникла з очей, Робін була упевнена, що і згодом легко витягне той образ із пам’яті. Справа була не лише у дивовижній жінчиній красі, яка закарбувалася в її голові, а й у виразі жінчиного обличчя: розлюченому і водночас дивно піднесеному.

Робін перехопила двері, перш ніж вони затулили від неї вицвілий під’їзд. Старовинні металеві сходи зміїлися навколо так само старовинного ліфта-клітки. Зосередившись на тому, щоб шпильки не застрягли у сходинках, Робін подолала перший проліт, проминула ламінований і оправлений у рамку плакат студії «Крауді графікс» і рушила вище. Тільки опинившись перед скляними дверима нагорі, Робін зрозуміла, що це за контора, в яку її відіслали попрацювати. В агенції про це навіть не натякнули.

Ім’я, яке вона прочитала внизу на папірці, було вигравіюване на склі: «К. Б. Страйк». А нижче виднілися слова «Приватний детектив».

Робін завмерла з розтуленим ротом, відчуваючи подив і захват, якого не зрозумів би ніхто з її знайомих. З жодною людиною (навіть з Метью) вона ніколи не ділилася своєю давньою, таємною, дитинною мрією. І ось — сьогодні, саме сьогодні! Ніби сам Господь їй підморгнув (і це Робін теж пов’язала з магією дня, з Метью, з обручкою, хоча, коли добре подумати, жодного зв’язку між ними не існувало).

Вона підійшла до дверей дуже повільно, смакуючи мить. Простягнула руку до клямки (у тьмяному світлі сапфір потемнів), та не встигла її торкнутися, як і ці двері розчахнулися.

І цього разу зіткнення уникнути не вдалося. У Робін врізалося, збиваючи з ніг, шістнадцять стоунів розпатланого чоловіка, який її не помітив; впустивши сумочку і вимахуючи руками, мов вітряк, вона хитнулася у бік смертоносних сходів.

Страйк витримав удар, почув пронизливий крик і зреагував інстинктивно: випростав довге ручисько і вхопив у жменю тканину й тіло; від кам’яних стін відбився новий болісний зойк, а далі — не без зусиль — Страйк витягнув дівчину на тверде. Луна від її вереску ще металася на сходах, і він зрозумів, що й сам не стримав вигуку:

— Ісусе Христе!

Дівчина біля дверей зігнулася навпіл від болю і хлипала. З того, як вона хилилася на один бік і одну руку засунула за лацкан пальта, Страйк виснував, що врятував її, схопивши за ліве персо. Більшу частину почервонілого обличчя дівчини ховав каскад блискучого хвилястого білявого волосся, але в тому оці, яке було видно, Страйк роздивився сльози.

— Чорт... вибачте! — його гучний голос породив ще одну хвилю відлуння на сходах.— Я вас не помітив... не чекав, що тут хтось буде...

Десь під ногами заволав дивакуватий і самітний графічний дизайнер, що винаймав офіс просто під Страйковим:

— Що воно там робиться?

За секунду почулися притишені нарікання, які означали, що менеджер бару, який спав у квартирці на горищі над Страйковим офісом, теж зреагував на гамір — може, навіть прокинувся.

— Та заходьте...

Страйк відчинив двері кінчиками пальців, щоб випадково не торкнутися дівчини, яка зіщулилася на порозі, й запросив її увійти.

— У вас там усе гаразд? — сварливо запитав графічний дизайнер.

Страйк грюкнув дверима.

— Я в нормі,— збрехала Робін тремким голосом, хоча досі щулилася і трималася за груди, не обертаючись обличчям до Страйка. За секунду-другу вона випросталася і розвернулася — обличчя червоне, очі досі мокрі.

Мимовільний нападник виявився здоровилом: високий, волохатий, з ледь помітним черевом — ведмідь гризлі, та й годі. Одне око у нього було підбите й набрякло, трішки нижче брови луснула шкіра.

Кров уже запікалася у підпухлих подряпинах з білими краєчками (явно від нігтів) у нього на лівій щоці й на правому боці дебелої шиї, яка виднілася з розстебнутого коміра м’ятої сорочки.